осколки якої він носив у собі…
І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в передчутті… звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так, він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки напівздогадів, зморів-сновидінь — перед внутрішнім зором раптом постало все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна… Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто він насправді — цей чоловік, облаченний Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав, Господи?!.
Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.
… Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відповідальністю за експеримент, яким керівництво станції вирішило водночас ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня — міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше — зупинити? Тим більше — випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити йому — заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ партії: довести всьому світові, що СРСР — могутня ядерна держава? Та й — навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі — нащо тоді жити?
Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від дійсності, рахував до ста, але сон — не йшов. Врешті, збагнувши, що так і не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з Ходисем…
Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед категоричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто — своїм колегам. Така одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не довіряли Ходисю. Питали:
— Якого ж ти… чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?
Або радили спересердя:
— Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!
Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» — доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:
— Як ви можете таке… казати?!
Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:
— Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!
За те, що в лексиконі Ходися частенько проскакували такі архаїчні слівця, як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом», «человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто совісних, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника». Коротше — «тихо-помешанным», а тому — «безвредным».
Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»: запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експериментом — небезпечна. Що треба припинити…
— Ходись, що з тобою?! Ти що, того… збрендил? Що це — перший експеримент для нас? Іди спати! Не заважай! — дратувалися оператори.
Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:
— Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж — справді першокласний спеціаліст, ти ж розумієш, що це все — великий ризик?! І в мене… дуже погані передчуття… і я нічого не можу з собою вдіяти…
Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:
— Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись, а завтра вранці — заступай на зміну. А то ще договоришся… Виженуть і з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!
— Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризикувати, тільки тому, що комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або підвищення по службі, — захвилювався Ходись ще більше.
— А тобі не хочеться? — перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний, самовпевнений… Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.
— Такою ціною — не хочеться. Мені — жити хочеться… — відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.
Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників експерименту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але як чесний комуніст — принципово був на боці секретаря парткому, який збирався, відсвяткувавши десятиріччя ЧАЕС — гордості радянської атомної енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати важливі, більше того — епохальні для економіки і енергетики країни досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим.
Не встигли Ходися з партії вигнати… Не до Ходися було партії, авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому блоці… Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду, про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар із місцевих, але його не послухали…
Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25 квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв. (він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потужність реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.
Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабнуватий, самовпевнений:
— Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!
— Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно…
— Да, что ты, как Ходысь, все учишь, предупреждаешь, пугаешь! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!
Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія. Та Бог з нею, з фантазією… Хоча, якби її було більше в точних мозках його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б… Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в пекельному череві кожного реактора… І — все! Справді, нема нічого страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцією. До речі, за кермом держави — теж…
Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі, крутилися в його голові. Найімовірніший — недогляд начальника зміни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утримати реактор на заданій потужності, або система не відреагувала на цей сигнал… Теоретично він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні… внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну… високий тиск зруйнував паливні канали і…
