Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито боже вільна Марія на прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинств а.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів — жодних видимих ознак номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрінзнаде. І все то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…»
«Хитро, — подумала вона. — До біса хитро задумано.
Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Врешті решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попря мувала в напрямку вулиці Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв у назві вулиці.
Замість вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало: вул. НАБЕРЕЖНА Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис.
Стільки ж часу дивилася на руки з невідступною думкою:
ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.
Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів голос, котрий заспокоював сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері — раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився зе лено чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам здавався нас тільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося по секундно щи пати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. Очі різало від неправильної побудови перспек тиви. Холодний сморід уперся прямо у лице. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього жит тя — важкі, наповнені темною сирістю підвали коридори — й тамті образи дивною римою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори канали, тунелі коридори, коридори мости, вогкі, сирі, мокрі, похилі, підтоплені водою штольні, де лежать поруч набряклі мерці матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісняви, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні ноти, проламані кларнети, насправді ж не кларнети, а ніжки табуретів, і не ноти, виявляється, а жмакані куски шпалер, заримовані з уламками коричневого скла, ґумові скати, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані цвіллю порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті каба лістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари ро з пор о шеної шт укатурки, внут рішні монголії смороду, тібе ти імл и і ґо н дв а н и п і т ь м и і т д і т п Н Е В І Р Ю Я Н Е в і р ю не спати! швидко звернувши наліво, («Я виділа, але не помічала! Трішечки, але таки ви ді ла!
В иділ а без архе!») Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені у безодню вис о ти будинку забивали памороки.
Здалося, за секунду десь із схованих на піддашші кімнат долине п’янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
