— Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.
— Це шо — клюб кафе у них таке?
— Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на музику не схоже, може, я занадто консерватор — так, погоджуюсь, але… Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, — нє, клас, шо не кажи! — ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і спортмайданчик, про який в афіші. Класно — тільки стій і слухай.
Я постояв і прислухався.
— Може, це не сьогодні? — озвався я по кількох нотах тиші.
— Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один день висять — саме тоді, коли має бути якась акція. Пам’ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося…
П’явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло.
Тишу прохромив далекий крик. Потім ще один — наче хтось кликав собаку.
Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи.
Я озирнувся довкола — дерева, червона стіна. Коробки ґаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.
Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес поди вився у мій бік із такою жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання афіші. Невже невидимі психотерапевти спостерігачі вихо дять на прямий контакт?
Крик почувся знову.
Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з за пазухи диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і сказав тихцем кілька слів.
Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.
Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм нагадало про себе, як про жирний шрифт).
На балконі у відчинених навстіж дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном. Поціновувачі сучасної контркультури, — вирішив я.
Знову закричали, з овсім близько — може, навіть з за рогу. Йому відповів інший, виразно жіночий, що линув із протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.
П’явка з ну дьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від переповнюючої чашу тиші сили. Відходить — і тільки й того, що бавитися словами.
Поки П’явка розважав тишу довкола мене своїми спостереженнями за зовнішнім світом, мої думки, мов за велінням серафима, вознеслися у світлі простори ідей.
Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контр культури. Зі швидкістю світла я вже описував найдико винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно в десять, п’ять чи навіть дві (та що там — ОДНА! ОДНА!!!) людини, нишпорив у підворіттях і під’їздах, назбирував візуальний матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури сучасної міфології й упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб аж сочилося.
А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П’явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився навпроти запльованої брами під’їзду.
Конспіративно мовив:
