ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі особливу відкритість до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве. Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Мендєлєєву, ходячій галюцинації в гало шах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів нано секунд[23] я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки заснув, чи, може, чимось уколовся.
Неоформлений хаос знадвір’я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно причарувавши сутінковою камер ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від вух, як то кажуть, відлягло. Придившись уважніше, я відмітив, що картон у кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, ґлянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий анту раж видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я поквапився розцінити як знак.
Домінуючим був розчинений у м’яких тінях стигло жовтий — це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п’ятницю; колір білого вина при світлі настільної лампи. Добре світло ночі.
Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав’язливий — сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.
Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг асоціацій винятково суб’єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну позицію лицем до входу.
Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене звуками старої української опери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія Крушель ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне поскрипування грамофонної платівки створю вали вічно дивну атмосферу дежав’ю.
Об’єкт № 2. ЧОРНЕ РАДІО Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну ко робку з важкого ебоніту. Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.
Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах Евгенія Миська періоду 19231928 рр., де чорне радіо опосередковано передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану Лососєву вдалося зосередити всю потугу Об’єкта № 2 на горищі cтарого австрійського будинку по вул.***, де й була заснована Опера скрипу. Існує версія, нібито саме крізь Об’єкт № 2 у наш світ еманує таке явище, як ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і в’язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає.
Торкає.
IT ROCKS.
ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють і почувають себе скалою.
Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і неспокій. Серце тьохне, у душу пропо тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь яку хвилину вибухнути жахливими неприємнос тями. Досвід підказує, що Об’єкт № 2, якщо такий потрапив у поле зору, обов’язково вибухне.
