Підсумовуючи, отримаємо: Об’єкт № 2 впізнаваний. Крім того, it rocks.
Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам’ятного вечора став чорний телефон Дикого.
Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на сентимен тальний лад — мені закортіло процідити скляночку винця.
Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат куючого шизофрена амбулаторника (відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото ’82») і вручив стравоспис. Я ще раз глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що кельнер — піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить природно й невимушено, як природно сидить на носі маска акваланґіста під час перегляду «Одіссеї команди Кусто».
— Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? — цілком невинно справився я.
Кельнер амбулаторник глянув на мене з під гриви скуйовдженого волосся і шморгнув закладеним носом.
— Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця деінде. До двадцять другої — тільки етер.
— Ага. Етер, значить.
— Етер, прошу пана, — підтвердив офіціант і знову шморгнув.
— А опісля?
— Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.
— Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?
— Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, — кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення скляних оченят у слоне няти прояснилося.
— Але це так собі, крейцарова соната, — продовжив кельнер. — У плані ціни й естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора — десять. З прапором — двадцять п’ять.
— Гм… А прапор який?
— Японський, звичайно, — знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до його зачіски фасону «смерть палеонтолога».
— А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?
— Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім відсотків від замовлення. Найновіші віяння — з норкової шапки. Сорок гривень.
— А чогось такого, ексклюзивного… на толуолі… Шоби з вогником так… Немає у вас?
Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.
— Отже? — нагострив він олівчика.
— Чаю, будь ласка.
Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.
Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо — або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери.
Судячи з виразу облич відвідувачів і з того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу самому життю.
Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти лялькового театру на пенсії.
Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь лялькарок — сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались і вели свої герметичні розмови. По всьому видно — життя у них вдалося. Вида валося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги пахучим кремом з евкаліптом або аромати зованим гліцерином. Мене
