Наче ненароком, він поцікавився:
— А ти по зеленому не виступаєш?
— Нє, — недбало кинув я. — Пруся тільки по чорному[24]. Юнак усміхнувся ширше і витяг з наплічної сумки великий чорний телефон старого зразка — року випуску десь так 1950 го. Ще з тамтих часів, коли дріт між слухавкою і апаратом не скручували у пружинку. На диску телефона у кожному віконечку була цифра 9. Чоловік поправив слухавку і розвернув апарат до мене. Його пальці були перепацькані йодом.
— Подзвониш? — запитав дивак.
— Кому?
— Богу.
Я сковтнув слину.
— Ну давай, — я зняв слухавку. — Переказати Йому щось від тебе?
Дивак посміхнувся.
— Скажи, у Дикого все о’кей.
Я набрав 9 999 99 99 99 — по одній дев’ятці з кожної дірки. Слухавка, як і сподівалося, мовчала.
— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Раптом у трубці щось скреготнуло, і я переляканим вигуком випустив слухавку на підлогу. Дивак (невже Дикий?!), посміюючись, поклав трубку на важіль.
— Помилився номером?
— Зайнято, — збрехав я.
— Зайнято. Гм. Потім подзвонимо. Якщо Він сам тобі не дзенькне.
Дикий нахилився через стіл і поплескав мене по зблідлих щоках. Потім вставив мені в рота цигарку і припалив. Я вдячно затягнувсь і випустив дим.
— «Прилуки». Три голосні й чотири приголосні. Гіт сезону, — прокоментував Дикий.
Я кивнув головою на знак солідарності.
— А от ти, мабуть, Дикий? — поцікавився я.
Дикий кивнув. — І у вас тут усі такі йобнуті, чи тільки ти один?
Дикий знову кивнув.
Я спробував підійти з іншого боку:
— Я хотів би зблизитися з Клубом галогенів.
— Вважай, уже зблизився. Ше якісь питання?
— Та.
Дикий підбадьорив кивком підборіддя.
— Тільки одне. ЯКОГО ХУЯ ВИ ВСІ ТУТА РОБИТЕ?!
Але моє запитання втратило увесь патос, так і не розквіт нувши в тиші Опери пуп’янками поглядів. Бо Дикий кивнув у бік сцени:
— Ти дивись, а я буду розказувати. Це Нестор.
На сцені стояв знайомий мені горбун і стискав своїми клешнями мікрофон. Я придивився уважніше: на лівій у горбуна не вистачало безіменного пальця.
Горбун підніс мікрофон до уст і повільно видихнув у нього, як це заведено робити серед сексуально стурбованих.
Він владно возніс руку над своїм горбом і залом. Я побачив його пальці — вони скидалися на сполокане дощем коріння мандраґори. Музика з патефона принишкла, світло зникло, а згори Нестора залило жовте світло.
У трубі світла крутився пил. Все інше — у темряві.
Нестор ще раз видихнув у мікрофон. Гучномовці підсилили цей млосний придих до потріскуючого шуму.
— Доброго вечора, шановні пані, — сказав Нестор таким голосом, що я розпластався на кріслі та тільки й зумів, що подумати: «Ого го!». Його логос — це голос, від якого — тепер я знаю! — мліють жінки.
