Мовчання адресоване мені

людей близьких i рiдних нам до болю
змiщених суглобiв до сивини на скронях
про що вона мовчить?
коли я їм ножi i бите скло
а дверi вже плекають зраду
мої останнi дверi стирають напис
вихiд
про це не знає навiть хитрий вiтер
якби менi дали уста
то я б її назвав осiннiм небом
або хорошим хлопцем

маленький лiс питався за дощем
а дощ сховався у твоїм волоссi
чи я йому пробачу це?
я всесвiти вбивав
лиш за короткий дотик
до руки твоєї
яку так елегантно облягає
рукавичка iз моєї шкiри
той дощ помре у найкоротшу середу
вiд втрати твого iменi
в якому сенс життя i смертi
сiмдесяти населених планет
i непостiйнiсть настрою мойого брата
сонця
ти плачеш?- то нехай живе
у цих краях вiтри i холод
а я без голосу й очей
не маю мiсця на короткiй
наче слово нi
фарбованiй зеленим лавi
мене маленький кличе лiс

приблизнiсть не звiльняє вiд боргiв
якi виплачую насiнням бiлих квiтiв
i щирими але земними почуттями
в цiєї дiвчини коса м’яка i тепла
як перевесло з променiв терпкого сонця
така пестлива й нiжна
як аркан в руках вузького ока
приблизнiсть не рятує