Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.
Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».
Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.
Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.
Тоді вона й відчула, що досягла дна.
– Коли тобі двадцять чотири, – каже Марла, – ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя – пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.
Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша – ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.
У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.
«Нещастя – це природна частина мого розвитку, – шепотів Тайлер, – у напрямку трагедії та розпаду».
Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.
«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», – шепотів Тайлер.
Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.
Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.
Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.
«Визволитель, що знищує власність, – продовжував Тайлер, – бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».
Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.
«Скажи йому, – прошепотів Тайлер. – Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».
Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.
То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри – було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?
Детектив наказав не полишати місто.
Глава 15
Пан Його честь, містер президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів, просто сидів.
Під, і поза, і всередині всього, що людина сприймає за належне, народжується щось жахливе.
Ніщо не вічне.
Усе розвалюється.
Я це знаю, тому що Тайлер це знає.
Три роки Тайлер різав і склеював плівки для мережі кінотеатрів. Кінофільми перевозять у шести чи семи невеличких котушках, складених до металевої валізки. Тайлер мав склеювати ці котушки в одну п’ятифутову, котру використовують проектори з автоматичним перемотуванням. За три роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня – через Тайлера пройшли сотні копій.
Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.
Робота була нудною, зарплатня – низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.
Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.
І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».
О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.
Тайлер сказав: «Сприйміть це як ранній вихід на пенсію».
Через Тайлера пройшли сотні копій.
Фільми поверталися до дистрибутора. Фільми виходили в повторний показ. Комедії. Драми. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі бойовики.
Із доданими Тайлером кадрами порнографії.
Содомія. Феляція. Кунілінгус. Бандаж.
Тайлеру не було чого втрачати.
Тайлер був пішаком у цьому світі, його сміттям.
Ось що Тайлер звелів сказати керуючому готелем «Pressman».
На іншій роботі Тайлера, в готелі «Pressman», він був ніким. Ніхто не переймався, чи живий він, чи мертвий, і він відповідав їм довбаною взаємністю. Ось що Тайлер звелів мені сказати в офісі керуючого готелем із охоронцями за дверима.
Після всього ми з Тайлером сиділи допізна й розповідали один одному про все це.
Якраз після того, як Тайлер пішов до спілки кіномеханіків, він наказав мені піти і побалакати з керуючим готелем «Pressman».
Ми з Тайлером ставали все більш схожими на близнюків. У нас обох були розбиті щелепи, наша шкіра втратила пам’ять і забула, куди повертатися на місце після удару.
Мої шрами були з бійцівського клубу, а обличчя Тайлера втратило форму через президента спілки кіномеханіків. Коли Тайлер виповз із офісу спілки, я пішов на зустріч із керуючим готелем «Pressman».
Я сидів там, в офісі керуючого готелем «Pressman».
Я – Вишкірена Помста Джо.
По-перше, сказав керуючий готелем, у мене три хвилини. У перші тридцять секунд я розповів йому про сцяння до супів, бздіння на крем-брюле, чхання на тушкований цикорій, а тепер я хотів, щоби готель щотижня висилав мені чек у розмірі моєї зарплатні плюс приблизні чайові. Натомість я більше не приходитиму на роботу й не піду до газет чи закладів охорони здоров'я зі зніченим, слізним зізнанням.
Заголовки:
«Розкаяння: офіціант зізнається в сплюндруванні їжі».
Звісно, кажу, мене можуть і посадити. Можуть мене повісити, відрізати мені яйця, протягти вулицями, здерти шкіру й спалити лугом, але готель «Pressman» назавжди лишиться місцем, де найбагатші світу цього споживали сцяки.
Слова Тайлера спадають із моїх вуст.
А я ж був такою приємною людиною.
В офісі спілки кіномеханіків Тайлер сміявся після того, як президент спілки вдарив його. Одним ударом Тайлера вибили зі стільця, він сів, спершись на стіну, і сміявся.
«Давай, ти ж мене не вб'єш, – сміявся Тайлер, – ти, тупий мудак. Вибий з мене лайно, проте ти мене не вб’єш».
Вы читаете Бійцівський клуб
