замішаний у те, що може відбутися. Між іншим, я говорив Майклові, що таємний загін Лампоне не лишиться поза твоєю увагою. Отже, як бачиш, я вірю в тебе.
Майкл засміявся.
— Щиро кажучи, я не думав, що ти помітиш, Томе.
Хейген бачив, що його втішали.
— Може б, я чимось допоміг.
— Ні, Томе, тебе вилучено.
Том допив до дна своє шотландське віскі й перед тим, як вийти, зауважив Майклові з легким докором:
— Ти майже досяг батькової майстерності. Але в одній справі тобі ще варто повчитись у нього.
— В якій ж? — увічливо запитав Майкл.
— Як говорити людям «ні», — відповів Хейген.
— Добре, — поважно кивнув головою Майк. — Я запам'ятаю.
Коли Хейген залишив їх наодинці, Майкл звернувся жартівливо до батька:
— Отже, ти навчив мене всього, а тепер скажи, як говорити людям «ні», щоб це їм подобалося.
Дон пересів за стіл.
— Не говори «ні» людям, яких ти любиш, принаймні не говори часто. Оце й уся таємниця. А потім — говори в такий спосіб, щоб воно звучало, неначе «так». Або ж примусь їх самих сказати «ні». Не поспішай і все обдумай як слід. Але я людина старожитня, а ви — нове сучасне покоління, то можеш і не слухати мене.
Майкл засміявся.
— Гаразд. Але ж ти згоден з тим, щоб Тома відсторонити, хіба ні?
Дон погодився:
— Його не слід замішувати у цю справу.
Майкл тихо сказав:
— Думаю, що тепер саме час сказати тобі: те, що я задумав зробити, не є лише помстою за Сонні й Аполлонію. Це треба зробити так чи так. Тессіо й Том правду сказали про Барціні.
Дон Корлеоне погодився:
— Помста — така справа, що смакує краще, коли вона холодна. Я б ніколи не пішов на мир, але я знав, що інакше тобі б нізащо не повернутися додому живим. І все ж таки я був здивований, коли Барціні зробив ще одну спробу покінчити з тобою. Можливо, він підготував усе ще до наших переговорів і вже не міг зупинити. Ти певен, що там, на Сицилії, вони полювали саме на тебе, а не на дона Томмазіно?
— Зовні усе робилось так, наче полювали на нього. І коли б я не лишився живий, навіть ти б не зміг запідозрити нічого. Але я бачив, як Фабріціо тікав через ворота, підклавши бомбу в машину, де сиділа Аполлонія. І, звісно, я все це перевірив після того, як повернувся в Нью-Йорк.
— Тобі вдалося розшукати того вівчаря? — поцікавився дон.
— Так, — відповів Майкл. — Ще рік тому він відкрив піцерію в Буффало. Під новим ім'ям, з підробленим паспортом. Цей вівчар Фабріціо живе як у бога за пазухою.
— Отже, більше нема чого чекати. Коли почнеш? — спитав дон.
— Хочу почекати, поки Кей народить дитину, — відповів Майкл. — Бо може трапиться щось непередбачене. І хочу, щоб Том улаштувався в Лас-Вегасі, щоб він не був уплутаний у цю справу. Гадаю, що через рік.
— Ти підготувався до всього? — запитав дон. Він не дивився на Майкла.
— Тебе це не стосується, — тихо говорив Майкл. — Я беру на себе всю відповідальність. Я навіть не можу дозволити тобі права вето. Якби ти спробував заборонити мені тепер, я б вийшов з «родини» й готував усе на власний ризик. Ти не відповідаєш за цю справу.
Дон довго мовчав, а потім зітхнув і сказав:
— Хай буде так. Може, саме тому я й відійшов від справ. Може, тому я й передав усе тобі. Я вже зробив своє в житті, у мене вже немає сили.
***
Того року Кей Адамс-Корлеоне народила другу дитину, теж сина. Пологи були легкі, без ніяких ускладнень, і її вітали в маєтку на Лонг-Біч як принцесу. Конні Корлеоне подарувала для немовляти шовкове вбрання і білизну ручної роботи, привезені з Італії, надзвичайно дорогі і гарні. Вона сказала Кей:
— Це все Карло десь розкопав. Він перевернув увесь Нью-Йорк, щоб знайти щось надзвичайне, після того, як мені не пощастило купити нічого підходящого.
Кей вдячно посміхнулася й відразу збагнула: від неї хочуть, щоб вона переповіла цю зворушливу історію Майклові. Отже, вона вже ставала сицилійкою.
Цього ж таки року в Голлівуді помер від крововиливу в мозок Ніно Валенті. Його смерть висвітлювалась під великими заголовками у бульварних газетах, бо кілька тижнів перед тим з великим успіхом з'явився на екранах фільм, у якому Джоні Фонтане забезпечив для Ніно провідну роль. Газети вказували також, що похорони узяв на себе Джоні Фонтане. В одному сенсаційному інтерв'ю навіть стверджувалось, що Джоні Фонтане звинувачував себе в смерті свого друга, бо не примусив його лікуватися, але все це виглядало скоріше як докори сумління вразливого, але невинного свідка трагедії. Джоні Фонтане зробив кінозіркою свого друга дитинства Ніно Валенті, а що ще може зробити друг?
Ніхто з членів «родини» Корлеоне не приїхав у Каліфорнію на похорон, був лише Фредді та ще Люсі з Джулісом Сігалом. Дон хотів і собі поїхати на похорон, однак мікроінфаркт на місяць прикував його до ліжка. Отже, натомість він послав великий вінок живих квітів. Вінок повіз на Захід Альберт Нері, як офіційний представник «родини».
А через два дні після похорону Ніно в Голлівуді, в домі коханки-кінозірки застрелено Моу Гріна; Альберт Нері ще цілий місяць не повертався до Нью-Йорка. Він провів свою відпустку на Карибському морі й повернувся до виконання своїх обов'язків засмаглий, як негр. Майкл Корлеоне привітав його усмішкою й кількома словами подяки, між якими була також звістка про те, що віднині Нері отримає від «родини» додаткову платню у вигляді прибутку від одного грального закладу на Іст-Сайді, що вважався вельми прибутковим. Нері був задоволений і радий з того, що живе у світі, де належно винагороджують за сумлінне виконання обов'язків.
КНИГА ВОСЬМА
Розділ 29
Майкл Корлеоне передбачив усе. Мав непохибні розрахунки, в цілковитій таємності, не поспішаючи, гадав використати рік на готування. Але скористатися цим часом повністю йому не пощастило. Бо сама доля виступила проти нього, і то найнесподіванішим чином. Не хто інший, як сам Хрещений Батько, сам великий дон підвів Майкла Корлеоне.
Одного сонячного недільного ранку, коли жінки були ще в церкві, дон Віто Корлеоне убрався в свою садівницьку одіж: мішкуваті сірі штани, вилинялу синю сорочку, пом'ятий рудий капелюх, прикрашений пропотілою сірою шовковою стрічкою. За останні роки дон нівроку погладшав і заявляв, що порається коло своїх грядок з помідорами, щоб підтримувати здоров'я. Хоча нікого не міг завести в оману.
Правда була в тому, що він справді любив порпатися в садку; йому подобалося спостерігати ранкове пробудження природи, воно нагадувало про дитинство на Сицилії, якихось шістдесят років тому, ще в ті часи, коли він не знав жаху і смутку, які відчув, утративши батька. Тепер на грядках бобів зацвіли білі квітки; висока цибуля-шалот оточувала все зеленим живоплотом. У кінці саду стояла, мов на варті, діжка з розведеним коров'ячим гноєм — найкращим городнім добривом. У цій же частині стояли й дерев'яні підпори, які дон зробив власноручно. Над ними витикались нагони помідорів.
Дон поспішав полити свій сад. Треба встигнути, поки не припекло сонце й не перетворило краплі води на лінзи, що збирають сонячні промені й пропалюють листя салату, немов папір. Сонце потрібніше від води, хоча вода теж необхідна, але нерозумне дозування того й другого може наробити чимало лиха.
Дон обходив город, вишукуючи мурашок. Якби побачив мурашок, значить, на його городині завелася попелиця і мого треба збризкати хімікатами.
Закінчив поливати саме вчасно. Сонце вже починало припікати, і дон подумав: «Досить». Але треба ще було підперти кілочками кілька рослин, і він знову нахилився. Як тільки закінчить оцей останній рядок, зразу ж піде в дім.
Майкл засміявся.
— Щиро кажучи, я не думав, що ти помітиш, Томе.
Хейген бачив, що його втішали.
— Може б, я чимось допоміг.
— Ні, Томе, тебе вилучено.
Том допив до дна своє шотландське віскі й перед тим, як вийти, зауважив Майклові з легким докором:
— Ти майже досяг батькової майстерності. Але в одній справі тобі ще варто повчитись у нього.
— В якій ж? — увічливо запитав Майкл.
— Як говорити людям «ні», — відповів Хейген.
— Добре, — поважно кивнув головою Майк. — Я запам'ятаю.
Коли Хейген залишив їх наодинці, Майкл звернувся жартівливо до батька:
— Отже, ти навчив мене всього, а тепер скажи, як говорити людям «ні», щоб це їм подобалося.
Дон пересів за стіл.
— Не говори «ні» людям, яких ти любиш, принаймні не говори часто. Оце й уся таємниця. А потім — говори в такий спосіб, щоб воно звучало, неначе «так». Або ж примусь їх самих сказати «ні». Не поспішай і все обдумай як слід. Але я людина старожитня, а ви — нове сучасне покоління, то можеш і не слухати мене.
Майкл засміявся.
— Гаразд. Але ж ти згоден з тим, щоб Тома відсторонити, хіба ні?
Дон погодився:
— Його не слід замішувати у цю справу.
Майкл тихо сказав:
— Думаю, що тепер саме час сказати тобі: те, що я задумав зробити, не є лише помстою за Сонні й Аполлонію. Це треба зробити так чи так. Тессіо й Том правду сказали про Барціні.
Дон Корлеоне погодився:
— Помста — така справа, що смакує краще, коли вона холодна. Я б ніколи не пішов на мир, але я знав, що інакше тобі б нізащо не повернутися додому живим. І все ж таки я був здивований, коли Барціні зробив ще одну спробу покінчити з тобою. Можливо, він підготував усе ще до наших переговорів і вже не міг зупинити. Ти певен, що там, на Сицилії, вони полювали саме на тебе, а не на дона Томмазіно?
— Зовні усе робилось так, наче полювали на нього. І коли б я не лишився живий, навіть ти б не зміг запідозрити нічого. Але я бачив, як Фабріціо тікав через ворота, підклавши бомбу в машину, де сиділа Аполлонія. І, звісно, я все це перевірив після того, як повернувся в Нью-Йорк.
— Тобі вдалося розшукати того вівчаря? — поцікавився дон.
— Так, — відповів Майкл. — Ще рік тому він відкрив піцерію в Буффало. Під новим ім'ям, з підробленим паспортом. Цей вівчар Фабріціо живе як у бога за пазухою.
— Отже, більше нема чого чекати. Коли почнеш? — спитав дон.
— Хочу почекати, поки Кей народить дитину, — відповів Майкл. — Бо може трапиться щось непередбачене. І хочу, щоб Том улаштувався в Лас-Вегасі, щоб він не був уплутаний у цю справу. Гадаю, що через рік.
— Ти підготувався до всього? — запитав дон. Він не дивився на Майкла.
— Тебе це не стосується, — тихо говорив Майкл. — Я беру на себе всю відповідальність. Я навіть не можу дозволити тобі права вето. Якби ти спробував заборонити мені тепер, я б вийшов з «родини» й готував усе на власний ризик. Ти не відповідаєш за цю справу.
Дон довго мовчав, а потім зітхнув і сказав:
— Хай буде так. Може, саме тому я й відійшов від справ. Може, тому я й передав усе тобі. Я вже зробив своє в житті, у мене вже немає сили.
***
Того року Кей Адамс-Корлеоне народила другу дитину, теж сина. Пологи були легкі, без ніяких ускладнень, і її вітали в маєтку на Лонг-Біч як принцесу. Конні Корлеоне подарувала для немовляти шовкове вбрання і білизну ручної роботи, привезені з Італії, надзвичайно дорогі і гарні. Вона сказала Кей:
— Це все Карло десь розкопав. Він перевернув увесь Нью-Йорк, щоб знайти щось надзвичайне, після того, як мені не пощастило купити нічого підходящого.
Кей вдячно посміхнулася й відразу збагнула: від неї хочуть, щоб вона переповіла цю зворушливу історію Майклові. Отже, вона вже ставала сицилійкою.
Цього ж таки року в Голлівуді помер від крововиливу в мозок Ніно Валенті. Його смерть висвітлювалась під великими заголовками у бульварних газетах, бо кілька тижнів перед тим з великим успіхом з'явився на екранах фільм, у якому Джоні Фонтане забезпечив для Ніно провідну роль. Газети вказували також, що похорони узяв на себе Джоні Фонтане. В одному сенсаційному інтерв'ю навіть стверджувалось, що Джоні Фонтане звинувачував себе в смерті свого друга, бо не примусив його лікуватися, але все це виглядало скоріше як докори сумління вразливого, але невинного свідка трагедії. Джоні Фонтане зробив кінозіркою свого друга дитинства Ніно Валенті, а що ще може зробити друг?
Ніхто з членів «родини» Корлеоне не приїхав у Каліфорнію на похорон, був лише Фредді та ще Люсі з Джулісом Сігалом. Дон хотів і собі поїхати на похорон, однак мікроінфаркт на місяць прикував його до ліжка. Отже, натомість він послав великий вінок живих квітів. Вінок повіз на Захід Альберт Нері, як офіційний представник «родини».
А через два дні після похорону Ніно в Голлівуді, в домі коханки-кінозірки застрелено Моу Гріна; Альберт Нері ще цілий місяць не повертався до Нью-Йорка. Він провів свою відпустку на Карибському морі й повернувся до виконання своїх обов'язків засмаглий, як негр. Майкл Корлеоне привітав його усмішкою й кількома словами подяки, між якими була також звістка про те, що віднині Нері отримає від «родини» додаткову платню у вигляді прибутку від одного грального закладу на Іст-Сайді, що вважався вельми прибутковим. Нері був задоволений і радий з того, що живе у світі, де належно винагороджують за сумлінне виконання обов'язків.
КНИГА ВОСЬМА
Розділ 29
Майкл Корлеоне передбачив усе. Мав непохибні розрахунки, в цілковитій таємності, не поспішаючи, гадав використати рік на готування. Але скористатися цим часом повністю йому не пощастило. Бо сама доля виступила проти нього, і то найнесподіванішим чином. Не хто інший, як сам Хрещений Батько, сам великий дон підвів Майкла Корлеоне.
Одного сонячного недільного ранку, коли жінки були ще в церкві, дон Віто Корлеоне убрався в свою садівницьку одіж: мішкуваті сірі штани, вилинялу синю сорочку, пом'ятий рудий капелюх, прикрашений пропотілою сірою шовковою стрічкою. За останні роки дон нівроку погладшав і заявляв, що порається коло своїх грядок з помідорами, щоб підтримувати здоров'я. Хоча нікого не міг завести в оману.
Правда була в тому, що він справді любив порпатися в садку; йому подобалося спостерігати ранкове пробудження природи, воно нагадувало про дитинство на Сицилії, якихось шістдесят років тому, ще в ті часи, коли він не знав жаху і смутку, які відчув, утративши батька. Тепер на грядках бобів зацвіли білі квітки; висока цибуля-шалот оточувала все зеленим живоплотом. У кінці саду стояла, мов на варті, діжка з розведеним коров'ячим гноєм — найкращим городнім добривом. У цій же частині стояли й дерев'яні підпори, які дон зробив власноручно. Над ними витикались нагони помідорів.
Дон поспішав полити свій сад. Треба встигнути, поки не припекло сонце й не перетворило краплі води на лінзи, що збирають сонячні промені й пропалюють листя салату, немов папір. Сонце потрібніше від води, хоча вода теж необхідна, але нерозумне дозування того й другого може наробити чимало лиха.
Дон обходив город, вишукуючи мурашок. Якби побачив мурашок, значить, на його городині завелася попелиця і мого треба збризкати хімікатами.
Закінчив поливати саме вчасно. Сонце вже починало припікати, і дон подумав: «Досить». Але треба ще було підперти кілочками кілька рослин, і він знову нахилився. Як тільки закінчить оцей останній рядок, зразу ж піде в дім.
Вы читаете Хрещений Батько
