три руки по сто доларів. Він відмовився підвищувати ставку по всіх трьох номерах, а дилер засвітив шістку — програшну карту, отже, дилер програв. Ніно згріб свої жетони і позирнув на Джоні Фонтане.
— Непоганий початок, скажи, Джоні?
Джоні посміхнувся. Звичайно, такі гравці, як Ніно, під час гри не підписували квитанцій. Для високої клієнтури достатньо й усної домовленості. Можливо, в казино побоювалися, що Ніно, напившись, не пам'ятатиме своїх ставок, їм було невтямки, що Ніно ніколи не забував.
Ніно вигравав і після третього кола підняв палець, даючи знак офіціантці. Дівчина змоталась до бару в кінці номера і принесла в простій склянці його улюблене канадське віскі. Ніно взяв склянку правою, а потім перебрав її в ліву руку, щоб правою обхопити офіціантку.
— Золотко, посидь біля мене, зіграй кілька номерів, принеси мені щастя.
Офіціанточка була вельми вродливою дівчиною, проте від Джоні не приховалося, що це холоднокровна пройда і ніяка не особистість, хоча й старалася нею бути. Вона обдарувала Ніно широкою посмішкою, але її думки були зайняті одним з чорно-золотавих жетонів. «Якого біса вона сама не зіграє?» — подумав Джоні. Він пожалкував, що Ніно не підшукав собі за свої гроші чогось кращого.
Ніно дозволив офіціантці пограти на кількох його номерах декілька кругів, а тоді дав їй одного жетона і ляпаса по сідниці, спроваджуючи від столу. Джоні жестом попросив її принести коктейль. Що вона й зробила, але так, ніби грала найдраматичніший епізод з найдраматичнішого за всю історію кінофільму. Вона застосувала всі свої принади на славнозвісного Джоні Фонтане. Її очі блищали інтимним запрошенням, її хода з вихилясами була найсексуальнішою, яку тільки можна собі уявити, вуста ледь-ледь розтулені ніби вона була готова прикипіти ними до жаданого об’єкта її очевидної чуттєвості. Вона нагадувала самицю під час гону, але все це було напускне. «О боже, ще одна», — подумав Джоні Фонтане.
Зазвичай жінки вдавалися до таких коників, коли хотіли покласти його з собою в ліжко. Їм таланило, лише коли він був добряче п'яний та сьогодні Джоні не був під газом Він винагородив офіціантку однією із своїх знаменитих усмішок і сказав:
— Дякую, золотко.
Дівчина глянула на нього і розтягла губи у вдячній усмішці, її очі затуманились і затяглись поволокою, тіло напружилося, бо її торс був ледь відхилений назад від довгих витончених ніг в ріденьких панчішках. Здавалося, що у її тілі акумулювалося величезне напруження, груди ніби набрякли і загрозливо роздималися в тоненькій, туго облягаючій блузці. Потім її тіло сіпнулося, як натягнута струна, мало не видобуваючи з себе сексуальні акорди. Враження було таке, ніби вона відчула оргазм лише від усмішки Джоні Фонтане, від його слів: «Дякую, золотко». Виконано непогано. Кращого Джоні бачити не доводилось. Але, навчений життям, він знав, що все це напускне, і міг сміливо закладатися, що дівулі, які відмочували такі номери, були дешевою шушваллю.
Він слідкував, як вона вертала до свого стільця, і неквапно потягував із своєї склянки. У нього не було бажання ще раз побачити її вихиляси. Не той мав сьогодні настрій. Минула ще година, і Ніно Валенті розвезло. Спочатку його захитало то вперед, та назад, а тоді він повалився із стільця просто на підлогу. Але старший і другий дилер були на сторожі, ще відколи Ніно повело вперше, вони підхопили його раніше, ніж він вдарився об підлогу, а тоді підвели й потягли за завісу, що відгороджувала спальню.
Джоні бачив, як офіціантка допомагала двом чоловікам розібрати Ніно і вмостити його під покривала й ковдри на ліжку. Старший перерахував жетони Ніно і зробив якісь позначки у своєму блокноті, а тоді прибрав гральний стіл і жетони дилера. Джоні спитав його.
— Як довго це з ним триває?
Старший зітнув плечима.
— Сьогодні його рано розвезло. Коли це сталося з ним вперше, ми викликали нашого лікаря, той привів містера Валенті до тями і намагався навести його на розум. А тоді Ніно наказав нам, щоб ми не викликали лікаря, коли це з ним трапляється, просто щоб клали його в ліжко, а на ранок все буде гаразд. Отож ми так тепер і чинимо. Йому щастить, ось і сьогодні він виграв майже три тисячі.
— Добре, — сказав Джоні Фонтане, — давайте сьогодні знову викличемо готельного лікаря. Домовились? Обшукайте весь готель, а знайдіть його.
Лікаря довелося чекати майже чверть години. Коли Джуліс Сігал зайшов у номер, Джоні відзначив з невдоволенням, що цей хлопчина ніколи не мав лікарського вигляду.
Цього вечора на ньому була голуба трикотажна теніска, простора, з білою оторочкою, і білі замшеві черевики на босу ногу. З незмінною лікарського чорною валізкою він мав напрочуд кумедний вигляд.
— Вам би не завадило придумати, як переносити своє причандалля у торбині для гольфа, — зауважив Джоні.
— Атож, — розуміючи, посміхнувся Джуліс, — оцей класичний лікарський набір зі всякою всячиною про всяк випадок важкий як не знаю що. І наганяє страх на людей. Принаймні хоч колір можна було б змінити.
Вій підійшов до ліжка, на якому лежав Ніно. Відкриваючи свою валізку, лікар мовив до Джоні:
— Дякую вам за чек, якого ви надіслали мені після консультації. То було забагато. Я стільки не заробив.
— Не розказуйте казки. — відповів Джоні. — Проте забудьмо, коли то було. Що з Ніно?
Джуліс швидко перевірив пульс і зміряв тиск. Він витяг з валізки шприц, заштрикиув голку в руку Ніно, і зробив укол. Сонне обличчя Ніно втратило свою воскову блідість, щоки порожевіли, немов кров швидше зашугала в його судинах.
— Діагноз дуже простий, — жваво зазначив Джуліс. — Я вже обстежував його і брав аналізи, коли йому вперше зробилося недобре по приїзді сюди. Ми тоді перевезли його в лікарню, поки вій не очуняв. У нього діабет у слаборозвиненій формі, нічого серйозного, якщо регулярно приймати ліки, дотримуватись дієти і тому подібне. Та він вперто нехтує хворобою. До того ж він твердо вирішив допровадити себе пиятикою на той світ, його печінка відмовляє, а тоді відмовить і мозок. Зараз він у стані помірної діабетичної коми. Я б радив негайно забрати його звідси і здати.
Джоні відлягло. Адже немає нічого серйозного, від Ніно вимагається лише послідкувати за собою.
— Ви маєте на увазі — відвезти його до одного з тих закладів, де відучують від алкоголю? — перепитав Джоні. Джуліс підійшов до бару у віддаленому кутку приміщення і налив собі віскі.
— Ні, — відказав він. — Я маю на увазі інше — здати його в божевільню.
— Не смішіть мене, — не повірив Джоні.
— А я не жартую, — відповів Джуліс. — Я не знаю всіх психіатричних премудрощів, проте що треба, знаю, адже це частина моєї професії. Вашого друга Ніно можна ще повернути в доволі добру форму, якщо не занадто ушкоджено печінку, про що ми не в змозі судити з впевненістю, аж поки не зроблено розтин. Справжня біда у нього з іншим — з головою. Фактично його не обходить, житиме він чи помре, не виключено, що він шукає смерті. І якщо не виправити цього — він безнадійний. Отож я й кажу — здайте його, хай пройде необхідний курс лікування психіки.
В двері постукали, і Джоні пішов відчиняти. Прийшла Люсі Манчіні. Вона кинулась Джоні в обійми і розцілувала його.
— Джоні, яке щастя знову побачитися з тобою.
— Так, Люсі, багато води збігло.
Він відзначив, що Люсі змінилася. Вона наче стала стрункіша, її вбрання стало до біса ліпшим і вдягалася вона зі смаком. Люсі мала тепер коротку хлоп'ячу зачіску, яка була їй до лиця. Люсі виглядала кращою й молодшою, ніж будь-коли, відколи він її знав, і йому навіть майнуло, що вона могла б скласти йому компанію отут, в Лас-Вегасі. Хіба не приємно було б поволочитися трохи із справжньою дівчиною. Та Джоні згадав, що Люсі крутила любов з лікарем. Отже, це виключалось. Тому він просто всміхнувся їй по- дружньому і запитав:
— А за якою такою потребою ти ходиш по ночах до Ніно в номер, га?
Вона копнула його в плече.
— Просто я почула, що Ніно захворів і Джуліс пішов до нього. Хотіла побачити, чи не можу чимось допомогти? З Ніно все гаразд, хіба ні?
— Безперечно, — сказав Джоні, — він оклигає.
Джуліс Сігал, що недбало розвалився на дивані, не стерпів:
— Авжеж, оклигає, чорти б його оклигали. Я пропоную нам усім зачекати, поки Ніно не прийде до
— Непоганий початок, скажи, Джоні?
Джоні посміхнувся. Звичайно, такі гравці, як Ніно, під час гри не підписували квитанцій. Для високої клієнтури достатньо й усної домовленості. Можливо, в казино побоювалися, що Ніно, напившись, не пам'ятатиме своїх ставок, їм було невтямки, що Ніно ніколи не забував.
Ніно вигравав і після третього кола підняв палець, даючи знак офіціантці. Дівчина змоталась до бару в кінці номера і принесла в простій склянці його улюблене канадське віскі. Ніно взяв склянку правою, а потім перебрав її в ліву руку, щоб правою обхопити офіціантку.
— Золотко, посидь біля мене, зіграй кілька номерів, принеси мені щастя.
Офіціанточка була вельми вродливою дівчиною, проте від Джоні не приховалося, що це холоднокровна пройда і ніяка не особистість, хоча й старалася нею бути. Вона обдарувала Ніно широкою посмішкою, але її думки були зайняті одним з чорно-золотавих жетонів. «Якого біса вона сама не зіграє?» — подумав Джоні. Він пожалкував, що Ніно не підшукав собі за свої гроші чогось кращого.
Ніно дозволив офіціантці пограти на кількох його номерах декілька кругів, а тоді дав їй одного жетона і ляпаса по сідниці, спроваджуючи від столу. Джоні жестом попросив її принести коктейль. Що вона й зробила, але так, ніби грала найдраматичніший епізод з найдраматичнішого за всю історію кінофільму. Вона застосувала всі свої принади на славнозвісного Джоні Фонтане. Її очі блищали інтимним запрошенням, її хода з вихилясами була найсексуальнішою, яку тільки можна собі уявити, вуста ледь-ледь розтулені ніби вона була готова прикипіти ними до жаданого об’єкта її очевидної чуттєвості. Вона нагадувала самицю під час гону, але все це було напускне. «О боже, ще одна», — подумав Джоні Фонтане.
Зазвичай жінки вдавалися до таких коників, коли хотіли покласти його з собою в ліжко. Їм таланило, лише коли він був добряче п'яний та сьогодні Джоні не був під газом Він винагородив офіціантку однією із своїх знаменитих усмішок і сказав:
— Дякую, золотко.
Дівчина глянула на нього і розтягла губи у вдячній усмішці, її очі затуманились і затяглись поволокою, тіло напружилося, бо її торс був ледь відхилений назад від довгих витончених ніг в ріденьких панчішках. Здавалося, що у її тілі акумулювалося величезне напруження, груди ніби набрякли і загрозливо роздималися в тоненькій, туго облягаючій блузці. Потім її тіло сіпнулося, як натягнута струна, мало не видобуваючи з себе сексуальні акорди. Враження було таке, ніби вона відчула оргазм лише від усмішки Джоні Фонтане, від його слів: «Дякую, золотко». Виконано непогано. Кращого Джоні бачити не доводилось. Але, навчений життям, він знав, що все це напускне, і міг сміливо закладатися, що дівулі, які відмочували такі номери, були дешевою шушваллю.
Він слідкував, як вона вертала до свого стільця, і неквапно потягував із своєї склянки. У нього не було бажання ще раз побачити її вихиляси. Не той мав сьогодні настрій. Минула ще година, і Ніно Валенті розвезло. Спочатку його захитало то вперед, та назад, а тоді він повалився із стільця просто на підлогу. Але старший і другий дилер були на сторожі, ще відколи Ніно повело вперше, вони підхопили його раніше, ніж він вдарився об підлогу, а тоді підвели й потягли за завісу, що відгороджувала спальню.
Джоні бачив, як офіціантка допомагала двом чоловікам розібрати Ніно і вмостити його під покривала й ковдри на ліжку. Старший перерахував жетони Ніно і зробив якісь позначки у своєму блокноті, а тоді прибрав гральний стіл і жетони дилера. Джоні спитав його.
— Як довго це з ним триває?
Старший зітнув плечима.
— Сьогодні його рано розвезло. Коли це сталося з ним вперше, ми викликали нашого лікаря, той привів містера Валенті до тями і намагався навести його на розум. А тоді Ніно наказав нам, щоб ми не викликали лікаря, коли це з ним трапляється, просто щоб клали його в ліжко, а на ранок все буде гаразд. Отож ми так тепер і чинимо. Йому щастить, ось і сьогодні він виграв майже три тисячі.
— Добре, — сказав Джоні Фонтане, — давайте сьогодні знову викличемо готельного лікаря. Домовились? Обшукайте весь готель, а знайдіть його.
Лікаря довелося чекати майже чверть години. Коли Джуліс Сігал зайшов у номер, Джоні відзначив з невдоволенням, що цей хлопчина ніколи не мав лікарського вигляду.
Цього вечора на ньому була голуба трикотажна теніска, простора, з білою оторочкою, і білі замшеві черевики на босу ногу. З незмінною лікарського чорною валізкою він мав напрочуд кумедний вигляд.
— Вам би не завадило придумати, як переносити своє причандалля у торбині для гольфа, — зауважив Джоні.
— Атож, — розуміючи, посміхнувся Джуліс, — оцей класичний лікарський набір зі всякою всячиною про всяк випадок важкий як не знаю що. І наганяє страх на людей. Принаймні хоч колір можна було б змінити.
Вій підійшов до ліжка, на якому лежав Ніно. Відкриваючи свою валізку, лікар мовив до Джоні:
— Дякую вам за чек, якого ви надіслали мені після консультації. То було забагато. Я стільки не заробив.
— Не розказуйте казки. — відповів Джоні. — Проте забудьмо, коли то було. Що з Ніно?
Джуліс швидко перевірив пульс і зміряв тиск. Він витяг з валізки шприц, заштрикиув голку в руку Ніно, і зробив укол. Сонне обличчя Ніно втратило свою воскову блідість, щоки порожевіли, немов кров швидше зашугала в його судинах.
— Діагноз дуже простий, — жваво зазначив Джуліс. — Я вже обстежував його і брав аналізи, коли йому вперше зробилося недобре по приїзді сюди. Ми тоді перевезли його в лікарню, поки вій не очуняв. У нього діабет у слаборозвиненій формі, нічого серйозного, якщо регулярно приймати ліки, дотримуватись дієти і тому подібне. Та він вперто нехтує хворобою. До того ж він твердо вирішив допровадити себе пиятикою на той світ, його печінка відмовляє, а тоді відмовить і мозок. Зараз він у стані помірної діабетичної коми. Я б радив негайно забрати його звідси і здати.
Джоні відлягло. Адже немає нічого серйозного, від Ніно вимагається лише послідкувати за собою.
— Ви маєте на увазі — відвезти його до одного з тих закладів, де відучують від алкоголю? — перепитав Джоні. Джуліс підійшов до бару у віддаленому кутку приміщення і налив собі віскі.
— Ні, — відказав він. — Я маю на увазі інше — здати його в божевільню.
— Не смішіть мене, — не повірив Джоні.
— А я не жартую, — відповів Джуліс. — Я не знаю всіх психіатричних премудрощів, проте що треба, знаю, адже це частина моєї професії. Вашого друга Ніно можна ще повернути в доволі добру форму, якщо не занадто ушкоджено печінку, про що ми не в змозі судити з впевненістю, аж поки не зроблено розтин. Справжня біда у нього з іншим — з головою. Фактично його не обходить, житиме він чи помре, не виключено, що він шукає смерті. І якщо не виправити цього — він безнадійний. Отож я й кажу — здайте його, хай пройде необхідний курс лікування психіки.
В двері постукали, і Джоні пішов відчиняти. Прийшла Люсі Манчіні. Вона кинулась Джоні в обійми і розцілувала його.
— Джоні, яке щастя знову побачитися з тобою.
— Так, Люсі, багато води збігло.
Він відзначив, що Люсі змінилася. Вона наче стала стрункіша, її вбрання стало до біса ліпшим і вдягалася вона зі смаком. Люсі мала тепер коротку хлоп'ячу зачіску, яка була їй до лиця. Люсі виглядала кращою й молодшою, ніж будь-коли, відколи він її знав, і йому навіть майнуло, що вона могла б скласти йому компанію отут, в Лас-Вегасі. Хіба не приємно було б поволочитися трохи із справжньою дівчиною. Та Джоні згадав, що Люсі крутила любов з лікарем. Отже, це виключалось. Тому він просто всміхнувся їй по- дружньому і запитав:
— А за якою такою потребою ти ходиш по ночах до Ніно в номер, га?
Вона копнула його в плече.
— Просто я почула, що Ніно захворів і Джуліс пішов до нього. Хотіла побачити, чи не можу чимось допомогти? З Ніно все гаразд, хіба ні?
— Безперечно, — сказав Джоні, — він оклигає.
Джуліс Сігал, що недбало розвалився на дивані, не стерпів:
— Авжеж, оклигає, чорти б його оклигали. Я пропоную нам усім зачекати, поки Ніно не прийде до
Вы читаете Хрещений Батько
