земельні володіння, надавалося право користуватися сіножатями, млинами, вести вилов риби... “А хто мав би оним сей наш лист перешкоду i кривду чинити, – застерігав він, – теди ми такового, яко безбожного й неприятеля Церкви Божої карати розказуєм”.
За підрахунками Івана Крип'якевича з 1648 по 1657 роки Хмельницький надав монастирям понад вісімдесят маєтків! (Для порівняння: шляхта отримала близько п'ятдесяти, а старшина до двадцяти).
У Зборівському договорі 1649 року крім усього іншого Хмельницький ставив питання і про скасування церковної унії, а також давав дозвіл відкривати православні храми i вільно вести богослужіння навіть у таких містах, як Краків, Варшава, Люблін.
Виявом найщирішої вдячності українського православного люду до Богдана Хмельницького, символом найбільшого визнання стало те, що на стіні Успенського собору Києво-Печерської Лаври був намальований його портрет. Гетьмана зобразили на повен зріст, одягненого в жупан i кирею-плащ з хутряним коміром, шапку прикрашену орлиними перами, із булавою та шаблею.
Україну з охотою почали відвідувати православні владики з інших країн. Павло Алепський (секретар антiохiйського патріарха Макарiя III) зауважував: “Шлях через Україну пролягав здебільшого серед численних садів, що їм нема лiку, i ланів усілякого збіжжя, що заввишки в ріст людини, неначе те море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що то за благословенний народ!... Всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок та дочок уміють читати... А дітей у їх більше ніж трави, i всі діти вміють читати, навіть сироти... Від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як тільки долинули до нас премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, i ми розливалися в подяках Господевi Богові... Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі!”.
У 1650-1651 роках в Україні перебували митрополити Назаретський Гавриїл та Коринфський Йоасаф. Історія розповідає, що владики миропомазали Богдана Хмельницького i його сина Тимофія, назвавши гетьмана “государем Великої Росії”. Ось так, ні більше, ні менше. Митрополит Йоасаф перебував в Україні тривалий час i правив ранкові та вечірні богослужіння в храмах гетьманської столиці Чигирині.
Між тим, політична ситуація з найближчими сусідами ставала що не день, то напруженішою, адже їм був кісткою в горлі щасливий розвиток нашого краю. Щоб протистояти іноземним зазіханням власних сил було явно недостатньо. Потрібен був надійний союзник. Хмельницький чомусь вирішив, що ним може бути тільки Московія. Два роки він вів переговори, хоч переконлива частина українського духовенства відмовляла його від такої ідеї. Вони говорили, що “московитяни тільки звуться християнами, а ділом i звичаями гірші за варварів”!
На Україну Московія завжди дивилася злим, неситим оком. Коли дарувала якусь копійку, то з твердим наміром забрати потім цілого карбованця. Надаючи деяку прихильність Українській Православній Церкві, москалі планували через неї поширити свій вплив на усі верстви українського суспільства. I робилося це не якось хитро та завуальовано, а зі звичним північним нахабством та дикістю. Ще коли Московія ніби “сваталася” до України, то вже тоді прибулі царські урядники грубо втручалися в справи Київського митрополита, затримували та піддавали допитам священиків, будували на митрополичих землях оборонні споруди. Боярин Василь Бутурлiн, прибувши до Києва, замість того, щоб запитати владику про здоров'я, як то було прийнято за етикетом, відразу накинувся на нього: чому i з якою метою той ніколи царю чолом не бив?! Нарешті, три єпархії Київської митрополії, які знаходилися поза межами козацької України насильно підпорядкували Московському патріарху...
Зрозуміло, що такі загарбницькі методи не могли подобатися українцям. I стали козаки та духовенство благати гетьмана вказати на двері таким сусідам. Але Хмельницький уперто стояв на своєму.
Процесу приєднання України до Московії добряче посприяли деякі ненажерливі козацькі начальники, що домовлялися з царем поза спиною гетьмана. Принісши в Москву якісь листи, зачинали вести приблизно таку мову: ми допоможемо у цій справі, але якби i нам щось перепало... А цар: та будь ласка! I ще не маючи на Україну нiякогiсiньких прав, починав роздаровувати землі. Так генеральний обозний Тимiш Носач отримав Деренкiвець i Черепин, Костянтин Виговський – Балаклею i Орловець, Григорій Лісницький – Вільшану, Зарудний – Старий Млiїв, Тетеря – Смiлу...
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА
6 січня 1654 року в місті Переяславі гетьман зібрав велику раду, що мала остаточно визначити подальшу долю Української держави. Крім Московії, свої обійми нам пропонувала Туреччина і Польща. Їхні посланці приїхали до Переяслава з великими дарами.
За запорізьким звичаєм учасники ради стали в коло, на середину якого виходили промовці. Позицію вищого православного духовенства України найкраще висловив відомий богослов того часу Черкаський протопоп отець Федір Гурський. “Від трьох царів, чи волхвів, – сказав він, показуючи на гостинці від Московії, Туреччини та Польщі, – піднесені були дитинчатому Христу Спасителю дари: золото, ладан i смирна; дари сiї предзнаменували буття, страждання i повернення на небо. Злато віщувало царствування, ладан – погребіння, смирна – Божественність. Так i сiї дари, піднесені трьома царями младенствуючому народу, знаменують участь його: чим покриті чи одiянi дари сiї, тим покриється народ, ними спокусившись. Дари польські покриті килимом, то i народ з поляками буде мати килими; дари турецькі покриті тканиною шовковою, то i народ окутається в шовк; дари московські покриті рогожами, то i народ, з'єднавшись з московитянами, одягнеться в рогожки i під рогожки. I сiї предзнаменування вірніші i вагоміші всіх оракулів на світі”.
Ці слова здійняли немалу бучу, хтось навіть назвав Богдана зрадником. Тоді слово він узяв сам: “Турецький цар – це бусурман. Всім вам відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, i у якому утиску вони від безбожних... Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри, ми одно тіло з православною церквою Великої Росії, що головою має Ісуса Христа... Спокійнішого пристановища ми не знайдемо”.
I позиція Хмельницького переважила... Зрозуміло, що Богдан хотів добра своїй землі, а тому уклав із Росією договір, що мав регулювати взаємні відносини. Процитую пункти з того документу:
1) Підтверджуються іменем царської величності данні права i вільності війська українського i забороняється втручатися в них боярам, воєводам i стольникам, надається право військовому товариству мати свої суди – де троє, там третього судять.
2) Дозволяється українським містам вибирати зі свого середовища власних урядників – війтів, бурмистрів, райців та лавникiв, які будуть правити іншими i віддавати в скарбницю належний прибуток царським людям, які будуть прислані в Київ та Переяслав.
3) Жалується гетьманові на булаву, староство Чигиринське з усім, що до нього належить, i, крім того, жалування 1000 золотих червінців.
4) Дозволяється по смерті гетьмана самому війську українському обирати нового гетьмана, але, обравши, про це доповідати цареві, а новообраному гетьману їздити до Москви, де йому будуть жалувати грамоту, булаву та прапор.
5) Забороняється віднімати у козаків їхні маєтки, i залишаються при них та при їхніх дітях усі предківські вольності.
6) Дається писареві військовому i обозному жалування по 3000, судді по 300, писарю суддівському по 100, а хорунжому по 50 злотих польських.
7) Дозволяється українському козацькому війську мати в місті Корсуні свою артилерію i при ній тримати обозного, осавула, хорунжого, писаря, гармашів та інших начальників.
8) Залишаються за духовними людьми та мирянами всі права, дані їм споконвіку від князів та королів, але митрополитові київському, так само й іншим духовним особам, бути під благословенням найсвятішого патріарха московського.
9) Забороняється гетьману відправляти гінців та послів до іноземних володінь i приймати в себе послів від іноземних володарів, за винятком тих випадків, коли те цар звелить гетьманові.
10) Забороняється гетьману мати з кримським ханом будь-які стосунки, i ставиться йому в обов'язки мати з ханом мир тоді, коли вкаже царська величність.
11) Дозволяється збирати прибутки в українських містах війтам, бурмистрам, райцям та лавникам i віддавати їх тим людям, яких пришле царська величність.
12) Дозволяється для здійснення прав i статутів мати людей місцевих, із старших, i обіцяно не посилати на Україну воєвод, щоб вони не ламали права, не чинили тягот i не робили людям великої прикрості.
13) Дарується царської величності привілей з печатками вислими на те, що коли хто є селянином, той i залишається тим-таки.
14) Обіцяна царською величністю жалувана грамота київському митрополитові на митрополичі маєтності.
Оце так було постелено, побачимо, як буде спатися...
Хоча українське духовенство ніяких ілюзій щодо Москви не мало, а тому рішуче відмовилося їй присягати. Митрополит Київський Сильвестр Косів заявив, що хоч гетьман з військом Запорізьким i піддався государю, але він, митрополит, з усім собором бити чолом
За підрахунками Івана Крип'якевича з 1648 по 1657 роки Хмельницький надав монастирям понад вісімдесят маєтків! (Для порівняння: шляхта отримала близько п'ятдесяти, а старшина до двадцяти).
У Зборівському договорі 1649 року крім усього іншого Хмельницький ставив питання і про скасування церковної унії, а також давав дозвіл відкривати православні храми i вільно вести богослужіння навіть у таких містах, як Краків, Варшава, Люблін.
Виявом найщирішої вдячності українського православного люду до Богдана Хмельницького, символом найбільшого визнання стало те, що на стіні Успенського собору Києво-Печерської Лаври був намальований його портрет. Гетьмана зобразили на повен зріст, одягненого в жупан i кирею-плащ з хутряним коміром, шапку прикрашену орлиними перами, із булавою та шаблею.
Україну з охотою почали відвідувати православні владики з інших країн. Павло Алепський (секретар антiохiйського патріарха Макарiя III) зауважував: “Шлях через Україну пролягав здебільшого серед численних садів, що їм нема лiку, i ланів усілякого збіжжя, що заввишки в ріст людини, неначе те море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що то за благословенний народ!... Всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок та дочок уміють читати... А дітей у їх більше ніж трави, i всі діти вміють читати, навіть сироти... Від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як тільки долинули до нас премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, i ми розливалися в подяках Господевi Богові... Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі!”.
У 1650-1651 роках в Україні перебували митрополити Назаретський Гавриїл та Коринфський Йоасаф. Історія розповідає, що владики миропомазали Богдана Хмельницького i його сина Тимофія, назвавши гетьмана “государем Великої Росії”. Ось так, ні більше, ні менше. Митрополит Йоасаф перебував в Україні тривалий час i правив ранкові та вечірні богослужіння в храмах гетьманської столиці Чигирині.
Між тим, політична ситуація з найближчими сусідами ставала що не день, то напруженішою, адже їм був кісткою в горлі щасливий розвиток нашого краю. Щоб протистояти іноземним зазіханням власних сил було явно недостатньо. Потрібен був надійний союзник. Хмельницький чомусь вирішив, що ним може бути тільки Московія. Два роки він вів переговори, хоч переконлива частина українського духовенства відмовляла його від такої ідеї. Вони говорили, що “московитяни тільки звуться християнами, а ділом i звичаями гірші за варварів”!
На Україну Московія завжди дивилася злим, неситим оком. Коли дарувала якусь копійку, то з твердим наміром забрати потім цілого карбованця. Надаючи деяку прихильність Українській Православній Церкві, москалі планували через неї поширити свій вплив на усі верстви українського суспільства. I робилося це не якось хитро та завуальовано, а зі звичним північним нахабством та дикістю. Ще коли Московія ніби “сваталася” до України, то вже тоді прибулі царські урядники грубо втручалися в справи Київського митрополита, затримували та піддавали допитам священиків, будували на митрополичих землях оборонні споруди. Боярин Василь Бутурлiн, прибувши до Києва, замість того, щоб запитати владику про здоров'я, як то було прийнято за етикетом, відразу накинувся на нього: чому i з якою метою той ніколи царю чолом не бив?! Нарешті, три єпархії Київської митрополії, які знаходилися поза межами козацької України насильно підпорядкували Московському патріарху...
Зрозуміло, що такі загарбницькі методи не могли подобатися українцям. I стали козаки та духовенство благати гетьмана вказати на двері таким сусідам. Але Хмельницький уперто стояв на своєму.
Процесу приєднання України до Московії добряче посприяли деякі ненажерливі козацькі начальники, що домовлялися з царем поза спиною гетьмана. Принісши в Москву якісь листи, зачинали вести приблизно таку мову: ми допоможемо у цій справі, але якби i нам щось перепало... А цар: та будь ласка! I ще не маючи на Україну нiякогiсiньких прав, починав роздаровувати землі. Так генеральний обозний Тимiш Носач отримав Деренкiвець i Черепин, Костянтин Виговський – Балаклею i Орловець, Григорій Лісницький – Вільшану, Зарудний – Старий Млiїв, Тетеря – Смiлу...
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА
6 січня 1654 року в місті Переяславі гетьман зібрав велику раду, що мала остаточно визначити подальшу долю Української держави. Крім Московії, свої обійми нам пропонувала Туреччина і Польща. Їхні посланці приїхали до Переяслава з великими дарами.
За запорізьким звичаєм учасники ради стали в коло, на середину якого виходили промовці. Позицію вищого православного духовенства України найкраще висловив відомий богослов того часу Черкаський протопоп отець Федір Гурський. “Від трьох царів, чи волхвів, – сказав він, показуючи на гостинці від Московії, Туреччини та Польщі, – піднесені були дитинчатому Христу Спасителю дари: золото, ладан i смирна; дари сiї предзнаменували буття, страждання i повернення на небо. Злато віщувало царствування, ладан – погребіння, смирна – Божественність. Так i сiї дари, піднесені трьома царями младенствуючому народу, знаменують участь його: чим покриті чи одiянi дари сiї, тим покриється народ, ними спокусившись. Дари польські покриті килимом, то i народ з поляками буде мати килими; дари турецькі покриті тканиною шовковою, то i народ окутається в шовк; дари московські покриті рогожами, то i народ, з'єднавшись з московитянами, одягнеться в рогожки i під рогожки. I сiї предзнаменування вірніші i вагоміші всіх оракулів на світі”.
Ці слова здійняли немалу бучу, хтось навіть назвав Богдана зрадником. Тоді слово він узяв сам: “Турецький цар – це бусурман. Всім вам відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, i у якому утиску вони від безбожних... Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри, ми одно тіло з православною церквою Великої Росії, що головою має Ісуса Христа... Спокійнішого пристановища ми не знайдемо”.
I позиція Хмельницького переважила... Зрозуміло, що Богдан хотів добра своїй землі, а тому уклав із Росією договір, що мав регулювати взаємні відносини. Процитую пункти з того документу:
1) Підтверджуються іменем царської величності данні права i вільності війська українського i забороняється втручатися в них боярам, воєводам i стольникам, надається право військовому товариству мати свої суди – де троє, там третього судять.
2) Дозволяється українським містам вибирати зі свого середовища власних урядників – війтів, бурмистрів, райців та лавникiв, які будуть правити іншими i віддавати в скарбницю належний прибуток царським людям, які будуть прислані в Київ та Переяслав.
3) Жалується гетьманові на булаву, староство Чигиринське з усім, що до нього належить, i, крім того, жалування 1000 золотих червінців.
4) Дозволяється по смерті гетьмана самому війську українському обирати нового гетьмана, але, обравши, про це доповідати цареві, а новообраному гетьману їздити до Москви, де йому будуть жалувати грамоту, булаву та прапор.
5) Забороняється віднімати у козаків їхні маєтки, i залишаються при них та при їхніх дітях усі предківські вольності.
6) Дається писареві військовому i обозному жалування по 3000, судді по 300, писарю суддівському по 100, а хорунжому по 50 злотих польських.
7) Дозволяється українському козацькому війську мати в місті Корсуні свою артилерію i при ній тримати обозного, осавула, хорунжого, писаря, гармашів та інших начальників.
8) Залишаються за духовними людьми та мирянами всі права, дані їм споконвіку від князів та королів, але митрополитові київському, так само й іншим духовним особам, бути під благословенням найсвятішого патріарха московського.
9) Забороняється гетьману відправляти гінців та послів до іноземних володінь i приймати в себе послів від іноземних володарів, за винятком тих випадків, коли те цар звелить гетьманові.
10) Забороняється гетьману мати з кримським ханом будь-які стосунки, i ставиться йому в обов'язки мати з ханом мир тоді, коли вкаже царська величність.
11) Дозволяється збирати прибутки в українських містах війтам, бурмистрам, райцям та лавникам i віддавати їх тим людям, яких пришле царська величність.
12) Дозволяється для здійснення прав i статутів мати людей місцевих, із старших, i обіцяно не посилати на Україну воєвод, щоб вони не ламали права, не чинили тягот i не робили людям великої прикрості.
13) Дарується царської величності привілей з печатками вислими на те, що коли хто є селянином, той i залишається тим-таки.
14) Обіцяна царською величністю жалувана грамота київському митрополитові на митрополичі маєтності.
Оце так було постелено, побачимо, як буде спатися...
Хоча українське духовенство ніяких ілюзій щодо Москви не мало, а тому рішуче відмовилося їй присягати. Митрополит Київський Сильвестр Косів заявив, що хоч гетьман з військом Запорізьким i піддався государю, але він, митрополит, з усім собором бити чолом
Вы читаете Історiя християнства в Україні
