государю не збирається, а буде жити з духовними людьми сам по собі ні під чиєю владою. А боярам сказав: не чекайте початку, а чекайте кінця – побачите самі, що з вами скоро буде...
Тоді Хмельницький, щоб помиритися з духовенством, звернувся до царя з вимогою визнати канонічність Київської митрополії. Не розумів він, що клітка замкнулася! Цар Олексій Михайлович пускав між очі барвистого туману та прикидався дурником.
Але поки живий був гетьман – великий полководець i бунтар, то була ще Україна i власна церква. А як упокоївся старий козарлюга, то почалася хитавиця i ніхто не міг дати справам гідну раду. Уміло скориставшись довірливістю народу, труднощами, що обсіли українське суспільство, москалі закріпити свої позиції на Сiверщинi. Невідомо, чим удалося задобрити, а чи задурити, але невдовзі частина духовенства вже була не проти, аби Київським митрополитом було обрано... росіянина!
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ
У 1657-1659 роках українським гетьманом був Іван Виговський. Він добре розумів, що москалі теж не подарунок. Якщо переможуть, то позбавлять український народ навіть шматка хліба, не говорячи вже про власну Державу та Церкву. Але що було робити, коли чужинець тримав за горло? Виговський вирішив хитрувати. Він посміхався москалям, говорив про відданість, а тим часом робив своє – збирав вірні війська. Йому вдалося заволодіти Полтавою, а 28 червня 1659 року знищив 40-тисячне московське військо під Конотопом, взяв 15 тисяч полонених, у тому числі півсотні воєвод. Поразка змусила московське військо зняти облогу з міста й відступити. Щоб митрополит Діонісій почувався безпечно, Виговський перевіз його з Києва до Чигирина, під козацьку опіку.
РОЗПОДІЛ
З 1654 аж до 1667 року Москва i Польща вели між собою війну за право володіти Україною. Ця біда надзвичайно спустошила та виснажила наш край. Коли поляки зазнавали якоїсь поразки, то зганяли злість на українцях. Вони проводили жорстокі репресії, спрямовані на повне викорінення православ'я.
Усі ці незгоди завдали багато моральних i матеріальних спустошень. Під час бойових дій 1665 року постраждав Києво-Братський монастир. У надзвичайній скруті опинилася Києво-Могилянська Академія. Керівники Академії зверталися за допомогою до польського та російського урядів, але отримували тільки бюрократичні відписки. Позатим ніхто не міг прогнозувати кому дістанеться перемога i коли притихне лихо.
Над нами висів меч, нині спадає,
I крушить він нас – аж лихо волає.
Над Авеля кров'ю земля голосила,
А нині кров більша наш край затопила.
Зумів Ти води утримати, Боже! –
Твоя хай воля сю кров переможе.
Потопом землю не дав Ти залити –
В поту кривавім не дай нас втопити.
(Лазар Баранович).
А розв'язка настала досить несподівано. Стали суперники думати, як піти на мирову та розділити Україну між собою. Заметушилися посли, зашелестіли папери, загупали печатки... У січні 1667 року, таємно від українців, у білоруському селі Андрусовi Московія i Польща підписали договір, за яким Україна поділялася на дві частини. Лівобережні землі, Київ та його околиці, Запоріжжя закріпилися за Москвою. А Східна Галичина, північна Київщина, Волинь знову потрапили під владу Польщі. Поділля, ніби кістку собаці, кинули Туреччині.
Коментуючи цю подію, московський підданий, але українець за походженням Ф.Бобрикович написав до своїх співвітчизників палкого листа. В жорсткій формі звинувативши московський уряд, він з болем пророкував майбутнє українського народу: “Пагуба всім вам старшим та меншим, отцям та маткам, молодим та старим i всьому єдиноутробному братству моєму посполитому українському, по сьому i тому боці Дніпра проживаючому християнському народові”...
В Україну посунули армади московських військ. Вони відбирали полкові села, вільних козаків грабували та виганяли з власних домівок, обкладали податками... Хто пробував протестувати, тих били батогами, а для більшого приниження козацької гідності відрізали чуприну-оселедця.
Разом із тим Московія розпочала відверто тиснути на українське духовенство, щоб Київська митрополія перейшла у відання Московського патріарха. Якби такі плани йшли від московського духовенства, то це ще можна було б якось логічно пояснити, а так усе проштовхували урядовці.
Московська настирливість багатьох збивала з пантелику. Користуючись моментом, москалі протягли закон, що оголошував: “А митрополиту Київському, також й іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням св. патріарха Московського i всея Великої i Малої i Білої Росії; а в права духовні св. патріарх не буде вступати”. Отримавши добрих гостинців, українські вельможі дозволили Москві призначати на Лівобережжі церковних владик, i скоро лівобережне духовенство було готове повністю перейти під зверхність Московського патріарха. Щоб прискорити процес, московські агенти взялися за представників нижчого духовенства.
– Приєднуйтесь до нас, – нашіптували вони. – А то гетьман приліпить вас знову до Польщі, наплачетеся! А з Москвою буде добре...
ПЕТРО ДОРОШЕНКО
Досхочу відчувши Польських i Московських “ласк”, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко у 1669 році уклав політичну угоду з Туреччиною. Усе-одно втрачати нічого, а мо' чимось i допоможуть, – міркував він. У проекті договору чільне місце відводилося церковно-релiгiйним справам. Зокрема наголошувалося, що турецькі чи татарські війська проходячи Україною не будуть чіпати православні храми i не будуватимуть свої мечеті. Українське духовенство буде підлягати Константинопольському патріархові, але управлятиметься Київським митрополитом, якого затверджуватимуть за згодою гетьмана... Непогано, правда? Але на ділі вийшло зовсім інакше. Бусурмани міста наші й села палили, церкви перетворювали на мечеті, до мирного населення проявляли нечувані звірства.
ПЕТРО I
Наші iсторики-патрiоти частенько називають Московію північним диким краєм. Для тих хто з цим незгоден наведу слова відомого в XV ст. архієпископа новгородського Геннадія: “От приведуть мені мужика на посвяту: я дам йому читати апостола, а він i ступити не вміє; я дам йому псалтир, а він i тут насилу бреде... I б'ють мені чолом: пожалій, пане, звели навчати. Я накажу проказувати йому ектенiї, а він i до слова пристати не зугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуки, а він посидить трішки, та й втікає геть... Земля, кажуть такая...”
В наступні роки ситуація ще більше погіршувалася. В Московії розумних людей не розуміли, а тому i не любили. Процитую історика Івана Огієнка: “Західної науки i культури боялись i тікали її. Склалось навіть прислів'я: “Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился”... Людині з освітою трудно було жити на Москві, Москва ненавиділа всіх, хто не був москалем... Тому не дивно, що захожий Максим Грек, людина високої західної освіти, хутко попав на Москві до в'язниці, де й провів більше 20 років. Не дивно i те, що з тих 30 молодих людей, що їх послав Борис Годунов навчатися за кордон, додому повернувся тільки один... Року 1615 на Москві побував грецький митрополит Феофан: він дуже радив цареві завести школу, покликати учителя-грека... Але на Москві тоді ще не розуміли навіть самого
Тоді Хмельницький, щоб помиритися з духовенством, звернувся до царя з вимогою визнати канонічність Київської митрополії. Не розумів він, що клітка замкнулася! Цар Олексій Михайлович пускав між очі барвистого туману та прикидався дурником.
Але поки живий був гетьман – великий полководець i бунтар, то була ще Україна i власна церква. А як упокоївся старий козарлюга, то почалася хитавиця i ніхто не міг дати справам гідну раду. Уміло скориставшись довірливістю народу, труднощами, що обсіли українське суспільство, москалі закріпити свої позиції на Сiверщинi. Невідомо, чим удалося задобрити, а чи задурити, але невдовзі частина духовенства вже була не проти, аби Київським митрополитом було обрано... росіянина!
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ
У 1657-1659 роках українським гетьманом був Іван Виговський. Він добре розумів, що москалі теж не подарунок. Якщо переможуть, то позбавлять український народ навіть шматка хліба, не говорячи вже про власну Державу та Церкву. Але що було робити, коли чужинець тримав за горло? Виговський вирішив хитрувати. Він посміхався москалям, говорив про відданість, а тим часом робив своє – збирав вірні війська. Йому вдалося заволодіти Полтавою, а 28 червня 1659 року знищив 40-тисячне московське військо під Конотопом, взяв 15 тисяч полонених, у тому числі півсотні воєвод. Поразка змусила московське військо зняти облогу з міста й відступити. Щоб митрополит Діонісій почувався безпечно, Виговський перевіз його з Києва до Чигирина, під козацьку опіку.
РОЗПОДІЛ
З 1654 аж до 1667 року Москва i Польща вели між собою війну за право володіти Україною. Ця біда надзвичайно спустошила та виснажила наш край. Коли поляки зазнавали якоїсь поразки, то зганяли злість на українцях. Вони проводили жорстокі репресії, спрямовані на повне викорінення православ'я.
Усі ці незгоди завдали багато моральних i матеріальних спустошень. Під час бойових дій 1665 року постраждав Києво-Братський монастир. У надзвичайній скруті опинилася Києво-Могилянська Академія. Керівники Академії зверталися за допомогою до польського та російського урядів, але отримували тільки бюрократичні відписки. Позатим ніхто не міг прогнозувати кому дістанеться перемога i коли притихне лихо.
Над нами висів меч, нині спадає,
I крушить він нас – аж лихо волає.
Над Авеля кров'ю земля голосила,
А нині кров більша наш край затопила.
Зумів Ти води утримати, Боже! –
Твоя хай воля сю кров переможе.
Потопом землю не дав Ти залити –
В поту кривавім не дай нас втопити.
(Лазар Баранович).
А розв'язка настала досить несподівано. Стали суперники думати, як піти на мирову та розділити Україну між собою. Заметушилися посли, зашелестіли папери, загупали печатки... У січні 1667 року, таємно від українців, у білоруському селі Андрусовi Московія i Польща підписали договір, за яким Україна поділялася на дві частини. Лівобережні землі, Київ та його околиці, Запоріжжя закріпилися за Москвою. А Східна Галичина, північна Київщина, Волинь знову потрапили під владу Польщі. Поділля, ніби кістку собаці, кинули Туреччині.
Коментуючи цю подію, московський підданий, але українець за походженням Ф.Бобрикович написав до своїх співвітчизників палкого листа. В жорсткій формі звинувативши московський уряд, він з болем пророкував майбутнє українського народу: “Пагуба всім вам старшим та меншим, отцям та маткам, молодим та старим i всьому єдиноутробному братству моєму посполитому українському, по сьому i тому боці Дніпра проживаючому християнському народові”...
В Україну посунули армади московських військ. Вони відбирали полкові села, вільних козаків грабували та виганяли з власних домівок, обкладали податками... Хто пробував протестувати, тих били батогами, а для більшого приниження козацької гідності відрізали чуприну-оселедця.
Разом із тим Московія розпочала відверто тиснути на українське духовенство, щоб Київська митрополія перейшла у відання Московського патріарха. Якби такі плани йшли від московського духовенства, то це ще можна було б якось логічно пояснити, а так усе проштовхували урядовці.
Московська настирливість багатьох збивала з пантелику. Користуючись моментом, москалі протягли закон, що оголошував: “А митрополиту Київському, також й іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням св. патріарха Московського i всея Великої i Малої i Білої Росії; а в права духовні св. патріарх не буде вступати”. Отримавши добрих гостинців, українські вельможі дозволили Москві призначати на Лівобережжі церковних владик, i скоро лівобережне духовенство було готове повністю перейти під зверхність Московського патріарха. Щоб прискорити процес, московські агенти взялися за представників нижчого духовенства.
– Приєднуйтесь до нас, – нашіптували вони. – А то гетьман приліпить вас знову до Польщі, наплачетеся! А з Москвою буде добре...
ПЕТРО ДОРОШЕНКО
Досхочу відчувши Польських i Московських “ласк”, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко у 1669 році уклав політичну угоду з Туреччиною. Усе-одно втрачати нічого, а мо' чимось i допоможуть, – міркував він. У проекті договору чільне місце відводилося церковно-релiгiйним справам. Зокрема наголошувалося, що турецькі чи татарські війська проходячи Україною не будуть чіпати православні храми i не будуватимуть свої мечеті. Українське духовенство буде підлягати Константинопольському патріархові, але управлятиметься Київським митрополитом, якого затверджуватимуть за згодою гетьмана... Непогано, правда? Але на ділі вийшло зовсім інакше. Бусурмани міста наші й села палили, церкви перетворювали на мечеті, до мирного населення проявляли нечувані звірства.
ПЕТРО I
Наші iсторики-патрiоти частенько називають Московію північним диким краєм. Для тих хто з цим незгоден наведу слова відомого в XV ст. архієпископа новгородського Геннадія: “От приведуть мені мужика на посвяту: я дам йому читати апостола, а він i ступити не вміє; я дам йому псалтир, а він i тут насилу бреде... I б'ють мені чолом: пожалій, пане, звели навчати. Я накажу проказувати йому ектенiї, а він i до слова пристати не зугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуки, а він посидить трішки, та й втікає геть... Земля, кажуть такая...”
В наступні роки ситуація ще більше погіршувалася. В Московії розумних людей не розуміли, а тому i не любили. Процитую історика Івана Огієнка: “Західної науки i культури боялись i тікали її. Склалось навіть прислів'я: “Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился”... Людині з освітою трудно було жити на Москві, Москва ненавиділа всіх, хто не був москалем... Тому не дивно, що захожий Максим Грек, людина високої західної освіти, хутко попав на Москві до в'язниці, де й провів більше 20 років. Не дивно i те, що з тих 30 молодих людей, що їх послав Борис Годунов навчатися за кордон, додому повернувся тільки один... Року 1615 на Москві побував грецький митрополит Феофан: він дуже радив цареві завести школу, покликати учителя-грека... Але на Москві тоді ще не розуміли навіть самого
Вы читаете Історiя християнства в Україні
