слова – вчитель”.
Першу на Московщині школу заснували у 1649 році українці. Але до них поставилися недовірливо, з підозрою i школа зачахла. Коли ж на Московщину потрапляла якась книга, а потрапити вона могла тільки з України, то її жахалася, як бомби. Бувало, що над книгами навіть влаштовували судилища! Так 1 грудня 1627 року “Учительне Євангеліє” Кирила Ставровецького отримало вирок: “те книги собрати и на пожаре сжечь, чтоб та ересь и смута в мире не была”. Ну, як вам таке?
У 1670 році московський патріарх Iоаким скликав собор, на якому осудив книги С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, I.Галятовського, Л.Барановича, А.Радвиловського... На книги цих та інших українських авторів було накладено прокляття i анафему “не точию сугубо и трегубо, но и многогубо”.
Але коли до влади став цар-реформатор Петро I ситуація змінилася. Роздивившись, які московські попи неосвічені, він говорив митрополиту: “Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы”. Також Петро посилав своїх людей до Києва та Чернігова аби переймали друкарську справу. За прикладом українців росіяни стали нумерувати в книгах сторінки, робити між словами пропуски, вживати знак переносу...
Відтоді й українці стали бажаними гостями в Москві. Наші будівничі зводили там нові палаци, оригінально їх розмальовували. У 1673 році український годинникар Петро Висоцький зробив для царського палацу мідних механічних левів, що могли рухатися i гарчати...
Молодих українських священиків, що тільки-но закінчили духовні заклади, радо запрошували на роботу до кращих російських соборів. Завдяки цьому, до московських богослужінь потрапили проповіді. I хоч спочатку до “нововведення” ставилися з осторогою, та потім зрозуміли його користь.
Починаючи із 1721 року в Московії стали активно влаштовуватися школи. Учителями там були теж лише українці! Граматику, історію, Закон Божий вони викладали по українських підручниках. Українцями були i викладачі першої на Московщині Слов'яно-греко- латинської Академії.
Вихідці з України Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель заклали основи російської музичної культури...
Між 1700 i 1762 роками понад 70 українців та білорусів займали вищі церковні посади імперії, тоді як росіяни лише 47. Наші земляки досягли цього не зброєю, не хитрістю, а талантом, здібностями, розумом...
Як бачимо, Україна щедро поділилася з сусідкою усім найкращим, що мала сама. Але подяки не дочекалася. Трохи зіп'явшись на ноги, уперше за стільки літ поголивши бороди та убравшись в німецький камзол, Москва пішла у жорстокий наступ. Стараннями Петра I влада в Україні опинилася в руках спеціально створеної Малоросійської Колегії. До її складу входило шість московських військових та шість лояльних представників козацької старшини. Через цю Колегію цар отримав повний контроль над українською економікою i фінансами. А далі – більше. Вже в 1686 році Чернігівська єпархія була вилучена з юрисдикції Київського митрополита i підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне зробили i з Переяславською єпархією.
СИНОД
Реформи Петра не оминули i Церкву, адже він прагнув узяти її під свій контроль. 1721 року він скасував Московську патріархію, увівши на замін Священний Синод. Крім духовних осіб, до складу Синоду входили i царські чиновники, отож зрозуміло, як вони керували церковним життям – в Російській імперії православна церква перетворилася на додаток держави.
Аби позбавити українських духовних осіб домінуючих позицій, московське духовенство пішло у наступ. Українців почали звинувачувати, що вони заразилися латинськими впливами i хочуть забруднити тим Расєю-матушку. Під приводом знищення “єретичних відхилень” у 1720 році було видане розпорядження, яке забороняло друкувати в Україні будь-які книги крім церковних, та й ті лише після звіряння з російськими взірцями. Україномовні книги були з церков вилучені. У 1722 році Петро I відібрав у Києва гідність митрополії i зробив місто звичайним архiєпископством.
ПАВЛО ПОЛУБОТОК
Кров'ю обливалися серця вірних українців, дивлячись на такі злочинні свавільства. Про все, що було на душі сміливо виказав цареві наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок.
– Знаю, царю, – сказав він, – i бачу, що ти без жодної причини руйнуєш мою вітчизну, нищиш права, що батьки твої та й сам ти прилюдно признали... Щоб звести з світу козаків, ти женеш їх на каторжну працю, силуєш їх копати канали в своїй безкраїй Росії, силуєш їх сушити непроходимi болота, i вони тисячами мруть з холоду та голоду i тілами своїми угноюють тобі землю... Ти одняв у нас право вільними голосами настановляти собі гетьманів та старшину; ти насилаєш до нас суддями москалів, що не знають нашого права i тільки люто знущаються з нас... Кидать народи в неволю i панувати над рабами, – це ж діло азіатського тирана, а не християнського монарха... Дозволь, царю, останній раз застерегти тебе, що з твого катування не буде тобі жодної користі... I не буде тобі слави, бо ти кривдою правиш Україною... Знаю, що, по звичаю московському, ждуть мене важкі кайдани, що вкинуть мене в холодну та темну тюрму, де й загину я з голоду... Але що з того? Я бороню Україну i радий скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український... Роздумайся, великий царю... Будь певний, що покличуть й тебе на суд Царя царів i тоді даси ти відповідь за всі свої кривди, що їх чиниш народу українському...
Не давши договорити, Полуботка схопили i вкинули до в’язниці Петропавлiвської фортеці. Там, прикутий ланцюгами до стіни, чекав він вироку. Але не дочекався – смертельно захворів. Розповідають, що цар ходив до нього, пропонував лікаря. Але козак відповів:
– Ні, царю, не жити мені... Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Праведним суддею: Він розсудить діла їхні...
Проти антиукраїнських заходів пробував повстати й Іван Мазепа, але був розбитий під Полтавою. Козацький літописець Григорій Граб'янка теж промучився в ув'язнені аж до смерті імператора...
СТАРООБРЯДЦІ
Зміни відбувалися i у Російській Православній Церкві. Справа в тім, що в богослужбові книги, які переписувалися від руки, обов'язково вкрадалися мимовільні помилки. Від багаточислених переписувань неточностей назбиралося дуже багато. Отож у 1653 році Московський цар Олексій Михайлович i патріарх Никон узялися за церковну реформу, метою якої було приведення богослужбової літератури до належного стану. Але виникла несподівана проблема. Народ звик до старих текстів, а тому сприйняв нововведення негативно. Близько 1660 року частина російського православного люду на чолі з високопоставленим церковним діячем Авакумом рішуче заявила про свою незгоду з реформою i підтвердила рішучість у збереженні старого, звичного обряду богослужінь. За це їх прозвали старообрядцями.
Якихось канонічних непогоджень там не було. Розбіжності полягали тільки в тому, як правильніше писати “Господи, помилуй” чи “О Господи, помилуй”, “Ісус” чи “Iiсус”, “Алілуя!” співати тричі чи двічі, хресний хід навколо храму вести за чи проти сонця, де треба ставити хрест на могилі – в ногах чи головах, як слід накладати хресне знамення – двома пальцями чи трьома...
Держава i офіційна церква жорстоко переслідували старообрядців, віддавали на тортури. Ярим гонителем старообрядців був Московський патріарх Йоаким Савелов. Згідно прийнятого на його вимогу указу 1684 року, старовірів та тих, хто їм співчував, після страшних катувань спалювали.
Часто окремі сім'ї (пригадайте Ликових) або й цілі села полишали обжиті місця i перебиралися в ліси, тайгу, подалі від людей i влади, подалі від “відступників старої віри”. Велика група старообрядців оселилася й на українській землі – в селі Вилкове на Одещині, в Чорнобилі...
На Буковину, яка тоді належала Габсбурзькій монархії, старообрядники прибули із Причорномор’я у 1777 році. Поселення втікачів з’явилися у трьох повітах. Місцева влада під протекцією Австро-Угорського сейму дозволила їм відправляти свої релігійні обряди, звільнила на 20 років від державних податків і на 50 років – від військової служби. За невелику плату переселенці одержали землю і були звільнені від панщини. Старообрядники сприяли поширенню садівництва, бджільництва, посівів гречки, меліорації земель. У 1910 році
Першу на Московщині школу заснували у 1649 році українці. Але до них поставилися недовірливо, з підозрою i школа зачахла. Коли ж на Московщину потрапляла якась книга, а потрапити вона могла тільки з України, то її жахалася, як бомби. Бувало, що над книгами навіть влаштовували судилища! Так 1 грудня 1627 року “Учительне Євангеліє” Кирила Ставровецького отримало вирок: “те книги собрати и на пожаре сжечь, чтоб та ересь и смута в мире не была”. Ну, як вам таке?
У 1670 році московський патріарх Iоаким скликав собор, на якому осудив книги С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, I.Галятовського, Л.Барановича, А.Радвиловського... На книги цих та інших українських авторів було накладено прокляття i анафему “не точию сугубо и трегубо, но и многогубо”.
Але коли до влади став цар-реформатор Петро I ситуація змінилася. Роздивившись, які московські попи неосвічені, він говорив митрополиту: “Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы”. Також Петро посилав своїх людей до Києва та Чернігова аби переймали друкарську справу. За прикладом українців росіяни стали нумерувати в книгах сторінки, робити між словами пропуски, вживати знак переносу...
Відтоді й українці стали бажаними гостями в Москві. Наші будівничі зводили там нові палаци, оригінально їх розмальовували. У 1673 році український годинникар Петро Висоцький зробив для царського палацу мідних механічних левів, що могли рухатися i гарчати...
Молодих українських священиків, що тільки-но закінчили духовні заклади, радо запрошували на роботу до кращих російських соборів. Завдяки цьому, до московських богослужінь потрапили проповіді. I хоч спочатку до “нововведення” ставилися з осторогою, та потім зрозуміли його користь.
Починаючи із 1721 року в Московії стали активно влаштовуватися школи. Учителями там були теж лише українці! Граматику, історію, Закон Божий вони викладали по українських підручниках. Українцями були i викладачі першої на Московщині Слов'яно-греко- латинської Академії.
Вихідці з України Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель заклали основи російської музичної культури...
Між 1700 i 1762 роками понад 70 українців та білорусів займали вищі церковні посади імперії, тоді як росіяни лише 47. Наші земляки досягли цього не зброєю, не хитрістю, а талантом, здібностями, розумом...
Як бачимо, Україна щедро поділилася з сусідкою усім найкращим, що мала сама. Але подяки не дочекалася. Трохи зіп'явшись на ноги, уперше за стільки літ поголивши бороди та убравшись в німецький камзол, Москва пішла у жорстокий наступ. Стараннями Петра I влада в Україні опинилася в руках спеціально створеної Малоросійської Колегії. До її складу входило шість московських військових та шість лояльних представників козацької старшини. Через цю Колегію цар отримав повний контроль над українською економікою i фінансами. А далі – більше. Вже в 1686 році Чернігівська єпархія була вилучена з юрисдикції Київського митрополита i підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне зробили i з Переяславською єпархією.
СИНОД
Реформи Петра не оминули i Церкву, адже він прагнув узяти її під свій контроль. 1721 року він скасував Московську патріархію, увівши на замін Священний Синод. Крім духовних осіб, до складу Синоду входили i царські чиновники, отож зрозуміло, як вони керували церковним життям – в Російській імперії православна церква перетворилася на додаток держави.
Аби позбавити українських духовних осіб домінуючих позицій, московське духовенство пішло у наступ. Українців почали звинувачувати, що вони заразилися латинськими впливами i хочуть забруднити тим Расєю-матушку. Під приводом знищення “єретичних відхилень” у 1720 році було видане розпорядження, яке забороняло друкувати в Україні будь-які книги крім церковних, та й ті лише після звіряння з російськими взірцями. Україномовні книги були з церков вилучені. У 1722 році Петро I відібрав у Києва гідність митрополії i зробив місто звичайним архiєпископством.
ПАВЛО ПОЛУБОТОК
Кров'ю обливалися серця вірних українців, дивлячись на такі злочинні свавільства. Про все, що було на душі сміливо виказав цареві наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок.
– Знаю, царю, – сказав він, – i бачу, що ти без жодної причини руйнуєш мою вітчизну, нищиш права, що батьки твої та й сам ти прилюдно признали... Щоб звести з світу козаків, ти женеш їх на каторжну працю, силуєш їх копати канали в своїй безкраїй Росії, силуєш їх сушити непроходимi болота, i вони тисячами мруть з холоду та голоду i тілами своїми угноюють тобі землю... Ти одняв у нас право вільними голосами настановляти собі гетьманів та старшину; ти насилаєш до нас суддями москалів, що не знають нашого права i тільки люто знущаються з нас... Кидать народи в неволю i панувати над рабами, – це ж діло азіатського тирана, а не християнського монарха... Дозволь, царю, останній раз застерегти тебе, що з твого катування не буде тобі жодної користі... I не буде тобі слави, бо ти кривдою правиш Україною... Знаю, що, по звичаю московському, ждуть мене важкі кайдани, що вкинуть мене в холодну та темну тюрму, де й загину я з голоду... Але що з того? Я бороню Україну i радий скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український... Роздумайся, великий царю... Будь певний, що покличуть й тебе на суд Царя царів i тоді даси ти відповідь за всі свої кривди, що їх чиниш народу українському...
Не давши договорити, Полуботка схопили i вкинули до в’язниці Петропавлiвської фортеці. Там, прикутий ланцюгами до стіни, чекав він вироку. Але не дочекався – смертельно захворів. Розповідають, що цар ходив до нього, пропонував лікаря. Але козак відповів:
– Ні, царю, не жити мені... Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Праведним суддею: Він розсудить діла їхні...
Проти антиукраїнських заходів пробував повстати й Іван Мазепа, але був розбитий під Полтавою. Козацький літописець Григорій Граб'янка теж промучився в ув'язнені аж до смерті імператора...
СТАРООБРЯДЦІ
Зміни відбувалися i у Російській Православній Церкві. Справа в тім, що в богослужбові книги, які переписувалися від руки, обов'язково вкрадалися мимовільні помилки. Від багаточислених переписувань неточностей назбиралося дуже багато. Отож у 1653 році Московський цар Олексій Михайлович i патріарх Никон узялися за церковну реформу, метою якої було приведення богослужбової літератури до належного стану. Але виникла несподівана проблема. Народ звик до старих текстів, а тому сприйняв нововведення негативно. Близько 1660 року частина російського православного люду на чолі з високопоставленим церковним діячем Авакумом рішуче заявила про свою незгоду з реформою i підтвердила рішучість у збереженні старого, звичного обряду богослужінь. За це їх прозвали старообрядцями.
Якихось канонічних непогоджень там не було. Розбіжності полягали тільки в тому, як правильніше писати “Господи, помилуй” чи “О Господи, помилуй”, “Ісус” чи “Iiсус”, “Алілуя!” співати тричі чи двічі, хресний хід навколо храму вести за чи проти сонця, де треба ставити хрест на могилі – в ногах чи головах, як слід накладати хресне знамення – двома пальцями чи трьома...
Держава i офіційна церква жорстоко переслідували старообрядців, віддавали на тортури. Ярим гонителем старообрядців був Московський патріарх Йоаким Савелов. Згідно прийнятого на його вимогу указу 1684 року, старовірів та тих, хто їм співчував, після страшних катувань спалювали.
Часто окремі сім'ї (пригадайте Ликових) або й цілі села полишали обжиті місця i перебиралися в ліси, тайгу, подалі від людей i влади, подалі від “відступників старої віри”. Велика група старообрядців оселилася й на українській землі – в селі Вилкове на Одещині, в Чорнобилі...
На Буковину, яка тоді належала Габсбурзькій монархії, старообрядники прибули із Причорномор’я у 1777 році. Поселення втікачів з’явилися у трьох повітах. Місцева влада під протекцією Австро-Угорського сейму дозволила їм відправляти свої релігійні обряди, звільнила на 20 років від державних податків і на 50 років – від військової служби. За невелику плату переселенці одержали землю і були звільнені від панщини. Старообрядники сприяли поширенню садівництва, бджільництва, посівів гречки, меліорації земель. У 1910 році
Вы читаете Історiя християнства в Україні
