на Буковині мешкало 3200 старообрядників. Розмовляли вони російською мовою з характерним для середньої смуги Росії “яканням”. Церковний спів нагадував мелодику фольклору російської глибинки.
РАФАЇЛ ЗАБОРОВСЬКИЙ
У 1731 році Київським архієпископом став Рафаїл Заборовський. Відразу ж він заходився робити енергійні спроби, аби повернути місту колишнє високе звання. I – о, диво! – його старання увінчалися успіхом. 1743 року імператриця Єлизавета повернули Києву статус митрополії, а Зборовському i його наступникам – титул митрополита. Перебуваючи на цій посаді, владика Рафаїл багато дбав про духовну освіту, мистецтво, щоб усе це було доступне для народу.
ПРИЄДНАННЯ ДО МОСКВИ
Москва дуже хотіла підкорити собі Українську Церкву, але зробити це одним наскоком їй не вдавалося. Київський митрополит Iосиф Нелюбович-Тукальський писав воєводі Шеремєтьєву, що він Москві не довіряє i не зробить того, чого вона хоче.
Проти підкорення Москві 1666 року протестував навіть єпископ Мефодій Филимонович, що загалом мав промосковські погляди: “Якщо приїде до нас у Київ московський митрополит, то ми зачинимося в монастирях, i хіба лише нас із монастирів за шию i ноги витягнуть... Нам краще смерть прийняти, аніж митрополита з Москви”...
Але москалі вперто йшли до свого. У 1685 році треба було обирати нового керівника Київської митрополії. Москва вирішила за всяку ціну домогтися обрання когось з її прибічників. Скликали Собор. Усю підготовчу роботу настільки контролювали москалі, що вже до його початку був зрозумілим результат. Отож українське духовенство на збори навіть не прийшло. I обрано було Луцького єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського. Відразу він помчав у Москву заприсягнутися у вірності Московському патріарху. За це отримав подарунок – обшиту бархатом карету, запряжену шестіркою карих коней.
Але для того, щоб підпорядкування Київської митрополії Москві мало законний вигляд, необхідною була згода Константинопольського патріарха. Владнати цю справу російський уряд доручив своєму розбитному дяку Микиті Алєксєєву, який у листопаді того ж року вирушив у дорогу.
Спочатку він приїхав до Єрусалимського патріарха Досифея. Але як тільки не умовляв, яких лише грошей не пропонував, патріарх був непохитним: “Ми не дамо свого благословення!”.
Та Алєксєєв не відступав. Почухав він потилицю, поміркував та й почимчикував до Константинополя. Швидко добившись аудієнції з візиром, розповів про свій клопіт. Туреччина якраз вела війну відразу на три фронти, а тому рада була прислужитися Росії у надії, що й сама зможе розраховувати на взаємність. Отже візир натиснув на Константинопольського патріарха Діонісія i той у травні 1686 року віддав Київську митрополію Москві. В подяку, російський посол підніс патріарху “200 рублів i три сорока соболів”, а ще добився від султана дозволу відновити в Константинополі згорілу церкву Іоанна Предтечі.
Отримавши патріарші грамоти, Алєксєєв відправився додому. Але в Криму потрапив у полон до татар. Була велика імовірність, що в неволі загине i посол i грамоти, але російський уряд визволив його, обмінявши на високоповажного татарина.
Вцілілі грамоти якнайшвидше передали гетьману Івану Самойловичу, а вже він розіслав універсали по всіх церквах. Таким чином український православний народ був поставлений перед фактом. I хоч уже через два роки Діонісія за таку поступку прогнали з патріаршества, але справа була зробленою. Самойловичу була жалувана царська похвальна грамота з золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами.
Але скоро Самойлович потрапив у немилість. Невдачі у Російсько-Турецькій війні були звалені на нього. Разом із старшим сином його арештували i в 1687 році відправили на заслання в Сибір. Через три роки екс-гетьман й помер у Тобольську. Його молодшого сина стратили у Сiвську.
ПОКРІПАЧЕННЯ
Коли на трон влізла Катерина II, то вже “зовсім доконала вдову-сиротину”. Вона взялася за покріпачення селян Лівобережжя. Підписавши у 1765 році височайший указ, що позбавляв селян будь-яких прав, власноруч подарувала своїм приятелям чотириста тисяч українців. Відтоді власники могли робити з кріпаками, що заманеться – навіть відправляти на каторгу без слідства i суду.
До українців російські правителі ставилися з неприхованою ненавистю, як до дармової рабської сили, зобов'язаної годувати ненаситних господарів. Навіть ті українці, що закінчили Київську Академію вже не мали права займати якісь керівні пости, навіть не могли постригтися в ченці!
АРСЕНІЙ МАЦIЄВИЧ
Зрозуміло, що українські патріоти виявляли свої невдоволення. Серед таких був i Арсеній Мацiєвич. Про цю людину слід розповісти детальніше.
Народився він у 1697 році у Володимир-Волинську в сім'ї священика, вищу освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. У 1742 році його висвятили на митрополита Ростовського i Ярославського та обрали членом Священного Синоду. Характер мав гарячий, завжди говорив те, що думав, а тому впродовж двадцяти років, що був на цій посаді, постійно конфліктував з царським урядом та Синодом...
Коли до Мацiєвича дійшли чутки, що Катерина хоче відібрати церковні землі, то прямо скипів. У лютому 1763 року, коли він в Ростові правив чин відлучення від церкви, то оголосив анафему проти всіх “насильствуючих i ображаючих святі Божі церкви i монастирі” (було зрозуміло, що він має на увазі Синод i Катерину II). А в березні надіслав до Синоду два листи, в яких по-козацьки відчитав Синод i царицю.
Само собою, що подібне не могло пройти безслідно. “Оскорбителя ея величества” заарештували i під конвоєм відпровадили до Москви. Там зачали допитуватися про причини такої поведінки. На допиті була присутня i сама імператриця, тому Мацiєвич виказав їй усе прямо у вічі. Ох, не сподобалося таке цариці! Заскреготіла вона зубами i наказала заткнути бунтареві кляпом рота. Так його i тримали аж до суду.
А судилище розпочалося 1 квітня 1763 року. Звинувачення було таке: “за превратныя и возмутительныя толкования св. Писания и за посягательство на спокойствие подданых”. Через сім днів винесли вирок – позбавити Арсенія Мацiєвича митрополичого сану i простим ченцем зiслати в Архангельський Корельський монастир.
Але сміливий українець не скорився, i там говорив усім, що цариця несправедливо відбирає церковні землі та й сама на престол зійшла неправдою...
Про таку пропаганду донесли кому слід i у 1767 році Мацiєвича знову потягли до Москви. Цього разу судили, як політичного злочинця i визнали “достойным истязания и лишения жизни”. Та цариця проявила “милосердiе” до семидесятилітнього старця. Його “лише” розстригли з ченців i таємно від людей, під іменем Андрій Брехун, вкинули до Ревельського (Талліннського) каземату. Що то було за страшне місце! Тісна камера, стіни якої поросли травою, двері заклали цеглою i тільки через маленьке віконечко подавали їжу. Та й то не часто, бо митрополит Євгеній Болховтинов свідчив, що “отказывали ему не только в одежде, но даже в пище... Сквозь разбитые стекла своего окна и сквозь железные решетки с криком умолял не допустить его умереть от холода и голода”. Так промучився Мацiєвич чотири роки i 28 лютого 1772 року віддав свою душу Богові... Потім на лутці вікна його в'язниці знайшли, видряпані цвяшком, слова: “Благо мне, яко смирил мя еси” (Пс. 118.71). В Україні цього мученика люди вважали за святого i склали про нього багато легенд. Ювілейний Архирейський Собор 2000 року зарахував владику до лику святих як “ревного святителя Церкви, прийнявшого мученицьку смерть за Христа і Його Церкву”.
Діям Катерини ІІ i Синоду опирався також українець з Самбору, митрополит Тобольський Петро Калючкевич (1705-1770). За це був скинутий з посади.
РАФАЇЛ ЗАБОРОВСЬКИЙ
У 1731 році Київським архієпископом став Рафаїл Заборовський. Відразу ж він заходився робити енергійні спроби, аби повернути місту колишнє високе звання. I – о, диво! – його старання увінчалися успіхом. 1743 року імператриця Єлизавета повернули Києву статус митрополії, а Зборовському i його наступникам – титул митрополита. Перебуваючи на цій посаді, владика Рафаїл багато дбав про духовну освіту, мистецтво, щоб усе це було доступне для народу.
ПРИЄДНАННЯ ДО МОСКВИ
Москва дуже хотіла підкорити собі Українську Церкву, але зробити це одним наскоком їй не вдавалося. Київський митрополит Iосиф Нелюбович-Тукальський писав воєводі Шеремєтьєву, що він Москві не довіряє i не зробить того, чого вона хоче.
Проти підкорення Москві 1666 року протестував навіть єпископ Мефодій Филимонович, що загалом мав промосковські погляди: “Якщо приїде до нас у Київ московський митрополит, то ми зачинимося в монастирях, i хіба лише нас із монастирів за шию i ноги витягнуть... Нам краще смерть прийняти, аніж митрополита з Москви”...
Але москалі вперто йшли до свого. У 1685 році треба було обирати нового керівника Київської митрополії. Москва вирішила за всяку ціну домогтися обрання когось з її прибічників. Скликали Собор. Усю підготовчу роботу настільки контролювали москалі, що вже до його початку був зрозумілим результат. Отож українське духовенство на збори навіть не прийшло. I обрано було Луцького єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського. Відразу він помчав у Москву заприсягнутися у вірності Московському патріарху. За це отримав подарунок – обшиту бархатом карету, запряжену шестіркою карих коней.
Але для того, щоб підпорядкування Київської митрополії Москві мало законний вигляд, необхідною була згода Константинопольського патріарха. Владнати цю справу російський уряд доручив своєму розбитному дяку Микиті Алєксєєву, який у листопаді того ж року вирушив у дорогу.
Спочатку він приїхав до Єрусалимського патріарха Досифея. Але як тільки не умовляв, яких лише грошей не пропонував, патріарх був непохитним: “Ми не дамо свого благословення!”.
Та Алєксєєв не відступав. Почухав він потилицю, поміркував та й почимчикував до Константинополя. Швидко добившись аудієнції з візиром, розповів про свій клопіт. Туреччина якраз вела війну відразу на три фронти, а тому рада була прислужитися Росії у надії, що й сама зможе розраховувати на взаємність. Отже візир натиснув на Константинопольського патріарха Діонісія i той у травні 1686 року віддав Київську митрополію Москві. В подяку, російський посол підніс патріарху “200 рублів i три сорока соболів”, а ще добився від султана дозволу відновити в Константинополі згорілу церкву Іоанна Предтечі.
Отримавши патріарші грамоти, Алєксєєв відправився додому. Але в Криму потрапив у полон до татар. Була велика імовірність, що в неволі загине i посол i грамоти, але російський уряд визволив його, обмінявши на високоповажного татарина.
Вцілілі грамоти якнайшвидше передали гетьману Івану Самойловичу, а вже він розіслав універсали по всіх церквах. Таким чином український православний народ був поставлений перед фактом. I хоч уже через два роки Діонісія за таку поступку прогнали з патріаршества, але справа була зробленою. Самойловичу була жалувана царська похвальна грамота з золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами.
Але скоро Самойлович потрапив у немилість. Невдачі у Російсько-Турецькій війні були звалені на нього. Разом із старшим сином його арештували i в 1687 році відправили на заслання в Сибір. Через три роки екс-гетьман й помер у Тобольську. Його молодшого сина стратили у Сiвську.
ПОКРІПАЧЕННЯ
Коли на трон влізла Катерина II, то вже “зовсім доконала вдову-сиротину”. Вона взялася за покріпачення селян Лівобережжя. Підписавши у 1765 році височайший указ, що позбавляв селян будь-яких прав, власноруч подарувала своїм приятелям чотириста тисяч українців. Відтоді власники могли робити з кріпаками, що заманеться – навіть відправляти на каторгу без слідства i суду.
До українців російські правителі ставилися з неприхованою ненавистю, як до дармової рабської сили, зобов'язаної годувати ненаситних господарів. Навіть ті українці, що закінчили Київську Академію вже не мали права займати якісь керівні пости, навіть не могли постригтися в ченці!
АРСЕНІЙ МАЦIЄВИЧ
Зрозуміло, що українські патріоти виявляли свої невдоволення. Серед таких був i Арсеній Мацiєвич. Про цю людину слід розповісти детальніше.
Народився він у 1697 році у Володимир-Волинську в сім'ї священика, вищу освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. У 1742 році його висвятили на митрополита Ростовського i Ярославського та обрали членом Священного Синоду. Характер мав гарячий, завжди говорив те, що думав, а тому впродовж двадцяти років, що був на цій посаді, постійно конфліктував з царським урядом та Синодом...
Коли до Мацiєвича дійшли чутки, що Катерина хоче відібрати церковні землі, то прямо скипів. У лютому 1763 року, коли він в Ростові правив чин відлучення від церкви, то оголосив анафему проти всіх “насильствуючих i ображаючих святі Божі церкви i монастирі” (було зрозуміло, що він має на увазі Синод i Катерину II). А в березні надіслав до Синоду два листи, в яких по-козацьки відчитав Синод i царицю.
Само собою, що подібне не могло пройти безслідно. “Оскорбителя ея величества” заарештували i під конвоєм відпровадили до Москви. Там зачали допитуватися про причини такої поведінки. На допиті була присутня i сама імператриця, тому Мацiєвич виказав їй усе прямо у вічі. Ох, не сподобалося таке цариці! Заскреготіла вона зубами i наказала заткнути бунтареві кляпом рота. Так його i тримали аж до суду.
А судилище розпочалося 1 квітня 1763 року. Звинувачення було таке: “за превратныя и возмутительныя толкования св. Писания и за посягательство на спокойствие подданых”. Через сім днів винесли вирок – позбавити Арсенія Мацiєвича митрополичого сану i простим ченцем зiслати в Архангельський Корельський монастир.
Але сміливий українець не скорився, i там говорив усім, що цариця несправедливо відбирає церковні землі та й сама на престол зійшла неправдою...
Про таку пропаганду донесли кому слід i у 1767 році Мацiєвича знову потягли до Москви. Цього разу судили, як політичного злочинця i визнали “достойным истязания и лишения жизни”. Та цариця проявила “милосердiе” до семидесятилітнього старця. Його “лише” розстригли з ченців i таємно від людей, під іменем Андрій Брехун, вкинули до Ревельського (Талліннського) каземату. Що то було за страшне місце! Тісна камера, стіни якої поросли травою, двері заклали цеглою i тільки через маленьке віконечко подавали їжу. Та й то не часто, бо митрополит Євгеній Болховтинов свідчив, що “отказывали ему не только в одежде, но даже в пище... Сквозь разбитые стекла своего окна и сквозь железные решетки с криком умолял не допустить его умереть от холода и голода”. Так промучився Мацiєвич чотири роки i 28 лютого 1772 року віддав свою душу Богові... Потім на лутці вікна його в'язниці знайшли, видряпані цвяшком, слова: “Благо мне, яко смирил мя еси” (Пс. 118.71). В Україні цього мученика люди вважали за святого i склали про нього багато легенд. Ювілейний Архирейський Собор 2000 року зарахував владику до лику святих як “ревного святителя Церкви, прийнявшого мученицьку смерть за Христа і Його Церкву”.
Діям Катерини ІІ i Синоду опирався також українець з Самбору, митрополит Тобольський Петро Калючкевич (1705-1770). За це був скинутий з посади.
Вы читаете Історiя християнства в Україні
