називали гайдамаками, що перекладається з тюркської як “своєвiльники”. Але гайдамацькі загони діяли неузгоджено, кожен сам по собі. Зрозуміло, що це не дозволяло завдати полякам надто відчутного удару. Отож ватажки зрозуміли, що настав час єднатися. Страта Данила Кушніра та багато інших знущань над українським народом у значній мірі стали причиною, що через два роки вибухнуло велетенське народне повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина.
КОЛІЇВЩИНА
Тоді острівцями православної віри залишалися лише поодинокі монастирі: Корсунський, Лебединський, Iрдинський, Межигірський, Мошногiрський, Мотронинський... Саме там під виглядом послушників зібралися гайдамацькі ватажки та прибулі з Січі запорожці. За монастирськими стінами вони могли гідно підготуватися до великого повстання. Головним командуючим обрали Максима Залізняка. З Мотронинського монастиря він розсилав у всі усюди звернення-унiверсали: “Кидайте хати, жінок, улюблених дітей, не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть нам Бог перемогу i будете собі панами вільними”.
Люди відгукнулися на ці заклики! Селяни стали озброюватися батьківськими козацькими шаблями, косами чи й просто дрючками, а в Холодному Яру зібралося кілька сотень повстанців.
I от час настав! Зранку 7 червня 1768 року повстанці замовили молебень у Мотронинському монастирі, після якого вирушили у визвольний похід. Так почалося повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. Повстанці швидко оволоділи Жаботином, потім, майже без бою, взяли Смілу. Наступного дня військо рушило до Черкас.
У кожному місті до повстанських загонів вливалися нові й нові сили. Заволодівши Черкаським замком, вони вибили шляхту з Корсуня, Канева, Лисянки. 20-21 червня разом із загоном Івана Гонти здобули Умань. Велику активність проявили загони С.Неживого, А.Журби, I.Бондаренка, С.Головацького та багатьох інших. Скривдженим людям здавалося, що ось ще трішки, ось проженуть чужинців i буде добре жити у своїй хаті, а тому жорстоко били всякого, хто був не українцем, не православним…
Під впливом Коліївщини скоро почалися заворушення в Галичині та Польщі. Гайдамацький рух був таким масовим, що польська армія не могла протистояти силі народного гніву, а тому звернулася за допомогою до Росії.
Побоюючись, щоб бунтарські настрої не перекинулися на Лівобережжя, уряд Катерини II погодився допомогти полякам. Щоб якнайшвидше покінчити з повстанцями, таємні канцелярії розробили геніальний за своєю підступністю план. Велика кількість провокаторів стала поширювати чутки, що москалі, мовляв, допоможуть прогнати шляхту. Не даремно ж ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський колись їздив до Петербурга просити в цариці захисту! Як доказ, пред'являли так звані “золоті грамоти”, підписані наче б самою імператрицею... Звичайно, то були фальшивки, але вони приспали пильність українців i дозволили російським військам без перешкод дістатися до Смілянської, Уманської, Чигиринської округи – епіцентрів повстань. Ця трагічна помилка призвела до того, що чужинці спільними зусиллями придушили повстання. Тисячі лицарів волі були віддані на тортури i страту. Залізняка засудили на довічну каторгу i заслали в Сибір.
Коли запорожці дізналися, що сталося з їх побратимами, то 26 грудня підняли бунт. Вони оволоділи артилерією, розгромили будинки старшини та звільнили багатьох гайдамаків... Проти москалів у 1769 році повставали козаки Корсунського куреня. Постійними були виступи козакiв-прикордонникiв та моряків. У 1773 році були сильні заворушення в команді запорозького полковника Ковпака...
Раз привівши своїх вояків на Правобережжя, Катерина вже й не думала забирати їх назад. А відомо, що в кого сила – у того й влада. Отож уся Україна опинилася в цупких російських руках. Це стало справжньою катастрофою i дало Тарасу Шевченку всі підстави сказати, що “Польща впала, та й нас роздавила”.
РУЙНУВАННЯ СІЧІ
Для Російських імператорів та імператриць було нестерпним, що на окупованій ними Україні ще існує Запорізька Січ. Вони розуміли, що козацька столиця – це символ, останній взірець, що нагадує народу про волю. А тому повсякчас думали, як позбутися козацтва.
У 1709 році за наказом довготелесого Петра була зруйнована Чортомлицька Січ. Не пощадили навіть храму! Варвари сподівалися, що після цього козаки розпорошаться i не будуть мозолити очі.
Але ні! Уберігши похідні церкви, козаки спустилися нижче за Дніпром i заснували Кам'янську Січ. Та москалі зруйнували i її. Тоді запорожці подалися аж на територію Кримського ханства i отаборилися в Олешках (нині Цюрупинськ біля Херсона). Але серед бусурман було нашим хлопцям не вельми затишно. I почали вони писати листи в Москву та просити дозволу повернутися на свою землю... Без козаків запанікували й москалі, адже не стало кому охороняти кордони! Також хотілося устряти у якусь війну, але як немає козаків, то хто піде гинути? Тож вирішили на деякий час дати козакам відносний спокій. I в 1734 році козаки відновили Запорізьку Січ.
Під керівництвом ієромонаха Павла Маркевича, колишнього архімандрита Києво-Межигiрського монастиря, січові майстри звели церкву та упорядкували Самарський монастир (нині Новомосковськ на Січеславщині). Це був величний монастир-фортеця, що мав кам'яну дзвіницю з амбразурами. Із 1760 року в Самарчику було запроваджено Старо-Козацьке намісницьке духовне управління. Першим головним священиком козацька рада обрала запорізького військового старшину Григорія Порохню.
Але коли Росія по саме нікуди напхала Україну своїми гусарами та драгунами, коли поналіплювала тут своїх укріплень, вирішила не просто знищити козацтво, а навіть з пам'яті людської стерти славне ім'я.
Найчорніша сторінка в історії українського війська писалася в умовах повної секретності, а тому була, ніби грім серед ясного неба. Влітку 1775 року російські вояки генерала Текелi оточили Січ. Козаки зайняли кругову оборону, аби рятувати свій дім. Тоді до них вийшов січовий священик Володимир i почав умовляти скласти зброю, не робити гріха, не накликати на себе прокляття пролиттям християнської крові... Козаки повагалися, повагалися i... здались. Росіяни ж швидко їх роззброїли, заволоділи арсеналом. А тоді почали усе підряд руйнувати, грабувати... Найбільш диким було пограбування січової церкви. Шматувалися ікони, книги, усе від чого можна було віддерти золото чи срібло... Козацькі клейноди, знамена, старі грамоти було забрано до Санкт-Петербурга.
Усе вище січове керівництво було репресоване! Беззаконний суд чинився таємно, так що навіть сім'ї тривалий час нічого не знали про долю своїх годувальників. Тільки через століття дослідники встановили, що на вимогу Григорія Потьомкіна Синод ув'язнив військового суддю Павла Головацького в Тобольський монастир, писаря Івана Глобу в Туруханський. А найбільше постраждав останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, якого заслали до Соловецького монастиря. Чверть століття він перебував у холодній в'язничній ямі, з якої міг вийти лише раз на рік – 19 серпня, у день Преображення Господнього. Того дня козак запитував паломників, чи не знає хто хоч щось про Україну, хто царює нині та як живеться землякам... У 1801 році указом Олександра I був звільнений, але лишився в монастирі. Помер славний українець через два роки у віці 111 літ, похований на подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.
Доля інших козаків склалася по-різному. Когось зробили кріпаком, іншого призвали на солдатчину, а треті подалися світ за очі...
Імперський режим скерував свою політику на повне знищення української самобутності. Також вважалося, що рабам непотрібна освіта. Це при Гетьманщині майже у кожному українському селі була школа. За сто років російського панування їх кількість скоротилася втроє, тоді як населення зросло вдесятеро.
Використовуючи хитрість, погрози, а подекуди й підкуп, Катерина II домоглася, що настоятелі для українських монастирів уже не обиралися, як то було раніше, а призначалися згори. Указом від 10 квітня 1786 року імперія підпорядкувала собі церковні землі, що зробило церкву фінансово залежною від уряду.
Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:
Згинули козаки, добрі юнаки, ах, кров моя.
Где ж ви, Дорошенки, где ж ви Хмильниченки, i ви, Iвани,
Смілі сотники, битнi десятники, i ви, гетьмани? – писав невідомий автор.
ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ
КОЛІЇВЩИНА
Тоді острівцями православної віри залишалися лише поодинокі монастирі: Корсунський, Лебединський, Iрдинський, Межигірський, Мошногiрський, Мотронинський... Саме там під виглядом послушників зібралися гайдамацькі ватажки та прибулі з Січі запорожці. За монастирськими стінами вони могли гідно підготуватися до великого повстання. Головним командуючим обрали Максима Залізняка. З Мотронинського монастиря він розсилав у всі усюди звернення-унiверсали: “Кидайте хати, жінок, улюблених дітей, не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть нам Бог перемогу i будете собі панами вільними”.
Люди відгукнулися на ці заклики! Селяни стали озброюватися батьківськими козацькими шаблями, косами чи й просто дрючками, а в Холодному Яру зібралося кілька сотень повстанців.
I от час настав! Зранку 7 червня 1768 року повстанці замовили молебень у Мотронинському монастирі, після якого вирушили у визвольний похід. Так почалося повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. Повстанці швидко оволоділи Жаботином, потім, майже без бою, взяли Смілу. Наступного дня військо рушило до Черкас.
У кожному місті до повстанських загонів вливалися нові й нові сили. Заволодівши Черкаським замком, вони вибили шляхту з Корсуня, Канева, Лисянки. 20-21 червня разом із загоном Івана Гонти здобули Умань. Велику активність проявили загони С.Неживого, А.Журби, I.Бондаренка, С.Головацького та багатьох інших. Скривдженим людям здавалося, що ось ще трішки, ось проженуть чужинців i буде добре жити у своїй хаті, а тому жорстоко били всякого, хто був не українцем, не православним…
Під впливом Коліївщини скоро почалися заворушення в Галичині та Польщі. Гайдамацький рух був таким масовим, що польська армія не могла протистояти силі народного гніву, а тому звернулася за допомогою до Росії.
Побоюючись, щоб бунтарські настрої не перекинулися на Лівобережжя, уряд Катерини II погодився допомогти полякам. Щоб якнайшвидше покінчити з повстанцями, таємні канцелярії розробили геніальний за своєю підступністю план. Велика кількість провокаторів стала поширювати чутки, що москалі, мовляв, допоможуть прогнати шляхту. Не даремно ж ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський колись їздив до Петербурга просити в цариці захисту! Як доказ, пред'являли так звані “золоті грамоти”, підписані наче б самою імператрицею... Звичайно, то були фальшивки, але вони приспали пильність українців i дозволили російським військам без перешкод дістатися до Смілянської, Уманської, Чигиринської округи – епіцентрів повстань. Ця трагічна помилка призвела до того, що чужинці спільними зусиллями придушили повстання. Тисячі лицарів волі були віддані на тортури i страту. Залізняка засудили на довічну каторгу i заслали в Сибір.
Коли запорожці дізналися, що сталося з їх побратимами, то 26 грудня підняли бунт. Вони оволоділи артилерією, розгромили будинки старшини та звільнили багатьох гайдамаків... Проти москалів у 1769 році повставали козаки Корсунського куреня. Постійними були виступи козакiв-прикордонникiв та моряків. У 1773 році були сильні заворушення в команді запорозького полковника Ковпака...
Раз привівши своїх вояків на Правобережжя, Катерина вже й не думала забирати їх назад. А відомо, що в кого сила – у того й влада. Отож уся Україна опинилася в цупких російських руках. Це стало справжньою катастрофою i дало Тарасу Шевченку всі підстави сказати, що “Польща впала, та й нас роздавила”.
РУЙНУВАННЯ СІЧІ
Для Російських імператорів та імператриць було нестерпним, що на окупованій ними Україні ще існує Запорізька Січ. Вони розуміли, що козацька столиця – це символ, останній взірець, що нагадує народу про волю. А тому повсякчас думали, як позбутися козацтва.
У 1709 році за наказом довготелесого Петра була зруйнована Чортомлицька Січ. Не пощадили навіть храму! Варвари сподівалися, що після цього козаки розпорошаться i не будуть мозолити очі.
Але ні! Уберігши похідні церкви, козаки спустилися нижче за Дніпром i заснували Кам'янську Січ. Та москалі зруйнували i її. Тоді запорожці подалися аж на територію Кримського ханства i отаборилися в Олешках (нині Цюрупинськ біля Херсона). Але серед бусурман було нашим хлопцям не вельми затишно. I почали вони писати листи в Москву та просити дозволу повернутися на свою землю... Без козаків запанікували й москалі, адже не стало кому охороняти кордони! Також хотілося устряти у якусь війну, але як немає козаків, то хто піде гинути? Тож вирішили на деякий час дати козакам відносний спокій. I в 1734 році козаки відновили Запорізьку Січ.
Під керівництвом ієромонаха Павла Маркевича, колишнього архімандрита Києво-Межигiрського монастиря, січові майстри звели церкву та упорядкували Самарський монастир (нині Новомосковськ на Січеславщині). Це був величний монастир-фортеця, що мав кам'яну дзвіницю з амбразурами. Із 1760 року в Самарчику було запроваджено Старо-Козацьке намісницьке духовне управління. Першим головним священиком козацька рада обрала запорізького військового старшину Григорія Порохню.
Але коли Росія по саме нікуди напхала Україну своїми гусарами та драгунами, коли поналіплювала тут своїх укріплень, вирішила не просто знищити козацтво, а навіть з пам'яті людської стерти славне ім'я.
Найчорніша сторінка в історії українського війська писалася в умовах повної секретності, а тому була, ніби грім серед ясного неба. Влітку 1775 року російські вояки генерала Текелi оточили Січ. Козаки зайняли кругову оборону, аби рятувати свій дім. Тоді до них вийшов січовий священик Володимир i почав умовляти скласти зброю, не робити гріха, не накликати на себе прокляття пролиттям християнської крові... Козаки повагалися, повагалися i... здались. Росіяни ж швидко їх роззброїли, заволоділи арсеналом. А тоді почали усе підряд руйнувати, грабувати... Найбільш диким було пограбування січової церкви. Шматувалися ікони, книги, усе від чого можна було віддерти золото чи срібло... Козацькі клейноди, знамена, старі грамоти було забрано до Санкт-Петербурга.
Усе вище січове керівництво було репресоване! Беззаконний суд чинився таємно, так що навіть сім'ї тривалий час нічого не знали про долю своїх годувальників. Тільки через століття дослідники встановили, що на вимогу Григорія Потьомкіна Синод ув'язнив військового суддю Павла Головацького в Тобольський монастир, писаря Івана Глобу в Туруханський. А найбільше постраждав останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, якого заслали до Соловецького монастиря. Чверть століття він перебував у холодній в'язничній ямі, з якої міг вийти лише раз на рік – 19 серпня, у день Преображення Господнього. Того дня козак запитував паломників, чи не знає хто хоч щось про Україну, хто царює нині та як живеться землякам... У 1801 році указом Олександра I був звільнений, але лишився в монастирі. Помер славний українець через два роки у віці 111 літ, похований на подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.
Доля інших козаків склалася по-різному. Когось зробили кріпаком, іншого призвали на солдатчину, а треті подалися світ за очі...
Імперський режим скерував свою політику на повне знищення української самобутності. Також вважалося, що рабам непотрібна освіта. Це при Гетьманщині майже у кожному українському селі була школа. За сто років російського панування їх кількість скоротилася втроє, тоді як населення зросло вдесятеро.
Використовуючи хитрість, погрози, а подекуди й підкуп, Катерина II домоглася, що настоятелі для українських монастирів уже не обиралися, як то було раніше, а призначалися згори. Указом від 10 квітня 1786 року імперія підпорядкувала собі церковні землі, що зробило церкву фінансово залежною від уряду.
Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:
Згинули козаки, добрі юнаки, ах, кров моя.
Где ж ви, Дорошенки, где ж ви Хмильниченки, i ви, Iвани,
Смілі сотники, битнi десятники, i ви, гетьмани? – писав невідомий автор.
ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ
Вы читаете Історiя християнства в Україні
