Історiя християнства в Україні

Людині притаманна тяга до знань. Її завжди цікавило: а що там за лісом, за горою, за морем-океаном? Чи є ще де якісь землі? Які люди там живуть? Найбільш непосидючі пускалися в мандри. Повернувшись, розповідали землякам, де були i які дива бачили. Дорогою мандрівники робили замальовки місцевості, записували враження... Так з'явилися перші географічні карти та прилади. Завдяки мандрiвникам-дослiдникам отримала подальший розвиток цивілізація.
Крім цікавості, великим поштовхом для далеких подорожей стало бажання відвідати Святі місця, які існують по всій землі. Ще з XV ст. в Україні великою популярністю користувалися так звані паломницькі твори. В них автори розповідали про свої мандри до святих місць, про численні дива, пригоди та небезпеки, що траплялися в дорозі. До таких творів належить “Житіє i хождiння Даниїла, руської землі ігумена”, “Слово про буття Єрусалимське” Арсенія Селунського, “Поклоніння святому граду Єрусалиму”, “Книга бесід в мандрівці єрусалимській...”
Традиції паломницької літератури продовжувалися i у XVIII ст. Найяскравішим її зразком стали “Странствованiя” Василя Григоровича-Барського.
Народився автор у 1701 році у Києві в сім'ї дрібного крамаря. Навчався у Києво-Могилянській академії. Будучи людиною віруючою та допитливою, мріяв відвідати якнайбільше святих місць. I ось у 1723 році разом зі своїми товаришами вирушив у дорогу. Пішки дійшли до Львова, звідти попрямували далі... Усе, що бачив Григорович-Барський старанно записував. Зі святою простотою i дитячим захопленням розповідає про перехід через Карпатські гори: “А хмари так низько були, що голів наших торкалися”... Минувши Карпати, мандрівник опинився у східнословацькому місті Кошиці. “Костьолів там хоч i небагато, та всі дуже гарні, як зовні, так i зсередини”...
Може виникнути питання – за які кошти подорожували наші земляки? А просили людей пустити заночувати, i ті милосердно їх приймали, пригощали... Не треба думати, що в ті часи, хто куди хотів, той туди i міг вільно йти! Великі міста були обнесені стінами, а на брамі стояли вартові. Вони вимагали “патентів” – спеціальних документів, в яких значилося, хто йде, звідки i куди. Тих, хто не мав патентів у місто не пускали, або ще гірше – забирали “на галери, на вічну роботу в узах”. Тому наші мандрівники тримали папери в порядку i, “Бога на поміч призиваючи”, долали всі кордони.
У Відні оглянули вежі, костьоли... У цісарському костьолі святого Стефана бачили чудотворну ікону пресвятої Владичиці нашої Богородиці.
В Неаполi Григорович-Барський зупинився в готелі при храмі пресвятої Трійці. Там завжди були раді мандрівним людям i добре їх приймали. Також там малася аптека i “як хтось хворів, тих лікували без всякої мзди”. Клімат в Неаполі дуже спекотний, тому “холодну воду там продають ніби який напій, i в саму гарячу літню пору люди на воду тратять грошей більше, ніж на вино”. Вдень, через спеку, людям важко кудись іти, “а от уночі стає прохолодніше, на вулицях засвічують кришталеві ліхтарі, стає видно, як удень. Люди тоді ходять у гості, веселяться чи просто гуляють”.
“Не допускаючи ногам лінуватися” Григорович-Барський продовжував свою подорож. Будучи у Венеції, потрапив на знаменитий карнавал. Гуляло майже усе місто – платні ж не вимагалося! Вуличні актори розігрували інтермедії, свою майстерність демонстрували силачі, канатохідці, акробати, фокусники, дресирувальники... Бачив, як цькували собаками вола. “Публіка веселилася, а я ледь не плакав, дивлячись на муки незлобивого звіра, отримані від неблагословенної бестії. Пригадалося тоді мені, що віл великої честі достоїн, бо ніхто інший у вертепі народженому Христу Господу не сподобився служити, тільки він та друг його, незлобивий осел. Ще розсудив, що силою i трудом вола ми сіємо i збираємо хліб, а потім ще й збиткуємося над ним, ніби скверного i лукавого пса любимо більше, ніж благопотребного i незлобивого вола. О, безумство людське!”
Пройшовши землі італійські, Григорович-Барський упрохав купця, що плив до Греції, взяти його з собою. Плавання видалося вкрай тяжким, сильний шторм кожної митi міг потопити судно. Усі пасажири: слов'яни, греки, турки, французи, євреї – кожен своєю мовою палко молили Бога помилувати їх. I так за два тижні корабель благополучно приплив у місто Солунь (столицю Македонії).
Подальший шлях мандрівника проходив по землях, точніше по пісках Азії. Був у Сирії, Палестині. Дуже хотів відвідати Єрусалим, та через бідність свою не міг цього зробити. Проходив повз Мертве море, яке утворилося на місці знищення грішних міст Содому i Гоморри. “Вода там така солонюча, що місцями кристали солі збираються на поверхні, ніби крига. В такій воді ні риба, ні водорості не водяться. А от для людського тіла та вода дуже корисна, бо лікує сверблячку й коросту”.
Ходив наш земляк i на африканський континент – був у столиці Єгипту. “Каїр стоїть на рівнім, добрім i веселім місці, над рікою славною Нілом... Місто дуже велике i багато населення різного має”...
Звичайно ж, не міг наш земляк не помітити найбільш відому пам'ятку стародавнього Єгипту “рукотворні гори, названі пірамідами. Дуже високі. Збудовані за наказом фараона, який мислив, суєтний, ховатися там, коли розіллється Ніл i затопить низини”.
Мандруючи, Григорович-Барський цікавився усіма сторонами життя іноземців. За довгі роки подорожі він добре оволодів різними мовами: латинською, старо- i новогрецькою, польською, італійською, арабською...
Уся подорож тривала 24 роки! До рідного Києва Василь Григорович-Барський повернувся у 1747 році, за місяць до своєї смерті.
Життя українського мандрівника стало яскравим прикладом того, як людина, якій недостатньо лише того світла, що у вікні, долаючи всі труднощі, прагне знань. Адже “вчення, – вважав він, – це просвітлення ума, а де просвітлення ума, там пізнання істини, де пізнання істини, там мудрість Божа, а де мудрість Божа, там добрі діла”.
У 1778 році в Санкт-Петербурзі у трьох томах були надруковані його дорожні нотатки. Твір став досить популярним i потім перевидавався ще сім разів. Зараз безцінний рукопис зберігається в Центральній науковій бібліотеці Академії наук України.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
3 грудня 1722 року з'явився на світ Божий Григорій Сковорода. Його дитинство короткою миттю пролетіло на рідній Полтавщині, серед ароматів різнотрав'я та щебету пташок із якими хлопчик міг позмагатися в дзвiнкоголосостi.
У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед однолітків. У ті часи їздили Україною посланці імператорського двору, що вишукували обдарованих талантом дітей, аби назавжди забрати від батьків та відправити до похмурої столиці на розвагу вельмож. Так Сковорода потрапив в Петербург до імператорської капели. О, як він полюбив музичні заняття! Швидко оволодів вишуканою грою на флейті, скрипці, гуслях, бандурі... Створив наповнені, захоплюючі, проникливі й зворушливі духовні концерти, поклав на мелодію деякі псалми та вірші, співані під час літургії. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Сковорода здобув глибокі знання з філософії, літератури, досконало опанував кілька іноземних мов. Здібного юнака відправили за кордон – спочатку для навчання, а згодом i на дипломатичну роботу. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями.
Перед українцем відкривалися непогані перспективи – будь-хто інший став би заводити вигідні знайомства, робити кар'єру... Але його вдача була іншою. Сковорода завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств i чиновничих знайомств. У зібраннях займав останні місця, неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюду. Любив бути у невимушеному спілкуванні з людьми відвертими i щиросердечними, а таких серед еліти було не густо.
Побачивши світ, надивившись на людей усіх верств i народів, зробив невеселе узагальнення: “Один мучиться коростою, другий – пропасницею, третій – подагрою, четвертий – епілепсією, п'ятий – водянкою; в одного гниють зуби, у другого – нутрощі; деякі до того жалюгідні, що здається, ніби вони носять не тіло, а живий труп. З таких-от, тобто з нездорових членів, i складається світ, який би він не був за розміром. Бо якщо ти й бачиш серед них людей із здоровим тілом, то це ті, які недавно потрапили в тенета хвороб i ще не дійшли до зазначеного вище стану; однак вони не йдуть, а біжать до нього, їх підганяють фурії до таких преславних нагород”.
Як же вийти з цього безнадійного кола? А як розібратися з іншими роями кусючих думок, що обсіли його бідну голову? Сковорода розумів, що серед великосвітського гамору i метушні замість відповіді може прийти лише божевілля, а тому при першій можливості повернувся в Україну.
Роботу до душі знайшов у Харківському училищі, де йому запропонували викладати правила доброчесності. З якою радістю він узявся за цю справу! Не боячись здатися диваком, новий учитель навіть відмовився від платні, вважаючи, що “праця при вродженій схильності є задоволенням”. Йому хотілося виховати своїх учнів людьми гідними щастя... Для цього написав своєрідний підручник – “Вхідні двері до християнської доброчесності для молодого шляхетства Харківської губернії”. Твір містив прості, але у водночас глибокі істини, правила, роздуми, що ґрунтувалися на основі пізнання Бога та гідному шануванні Його створінь. Сковорода навчав, що “людина є знаряддя, що легко й вільно скоряє себе волі Божій, діє або любові Божій, тобто життю, або гніву Божому, тобто суду – добра чи зла, світла чи