Історiя християнства в Україні

Після революції 1905 року баптисти змогли легалізуватися. Тоді в Україні їх налічувалося близько трьох мільйонів.
МАЛОРОСІЯ
Імперська влада докладала багато зусиль аби знищити будь-які прояви української національної самобутності (затерли навіть назву Україна, взамін якої вивели принизливе – Малоросія). Не обійшло це i церкву. У 1800 році цар Павло I заборонив будувати церкви та малювати ікони в українському стилі, прикрашати храми статуями (у цьому вбачалися католицькі впливи). Не дозволялося дотримуватися звичаїв, що відрізняли українське богослужіння від московського. У 1813 році одним розчерком пера була закрита Києво-Могилянська Академія...
Отак православна церква в Україні остаточно стала часткою Всеросійського православ’я. На території України тоді було вісім православних єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська та Херсонська. Дев'ята, Сімферопольська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. Митрополитів та єпископів призначав Синод, усі вони були переважно росіянами. В духовних семінаріях та бурсах викладачі також були не з українців, а тому ревно слідкували, щоб учні навіть поза уроками не розмовляли “холопською” мовою. Стараннями царського режиму на кафедрі Київської митрополії не було жодного українця! З дев'яти правлячих митрополитів було вісім росіян i однин румун.
Проте по селах священиками були українці. Від потраплянь чужинців уберігало те, що вони створили цілі священицькі династії – прихід передавався синові, онукові, зятеві. Хоч Синод i забороняв україномовні проповіді, але подеколи вимоги життя були сильнішими. Так стеблiвський священик Семен Степанович Левицький (батько видатного нашого письменника Івана Нечуй-Левицького) не тільки виголошував проповіді рідною мовою, а й записував їх та відсилав до митрополита з проханням опублікувати. Але з духовної академії відповіли, що “язык проповедей не достоин церковной кафедры”.
На 1905 рік в Україні сільських парафій було понад 9 тисяч, у них налічувалося 12 тисяч священиків.
БІБЛІЯ
Біблію називають Книгою книг, адже зосереджені в ній моральні, етичні, світоглядні принципи стали основою суспільного життя багатьох держав і народів. Вже з давніх давен якщо не вся Біблія, то окремі її частини перекладалися на різні мови світу.
У 1818 році Російським Біблійним товариством було здійснене видання Євангелії перекладеної з церковно-слав'янської мови на російську. Це стало надзвичайно важливою подією, адже людям став більш доступним зміст Писання.
Не лишилися осторонь i українці. Григорій Квітка-Основ'яненко та Михайло Максимович бралися перекладати окремі частини Святого Письма на українську мову. Тарас Шевченко у 1845 році зробив дуже гарні переспіви Давидових псалмів.
Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй заходилися перекладати всю Біблію. Року 1869-го у Львові вони видали друком П'ятикнижжя Мойсея, а в 1871 році у Вільно побачив світ переклад Євангелія. Та на превеликий жаль, до рук українців ці книги не потрапили, адже діяли укази від 1863 i 1876 років, що забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту та привозити їх з-за кордону.
Не пощастило i Пилипу Морачевському. Хоч Академія Наук i дала дуже схвальну рецензію його перекладам Євангелія та Діянь Апостольських, Синод дозволу на видання не дав (праця побачила світ лише 1906 році).
ДВАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ
А тепер надійшла черга до ХХ ст. Погляньмо, в якому стані перебувало духовне життя по різних регіонах України.
Буковина, Закарпаття i Галичина знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Отож не дивно, що там українці не могли у повній мірі виявити свою національну самобутність. Після того як була скасована деяка автономія Закарпаття, ситуація вкрай погіршилася. Почалася інтенсивна мадяризація усіх сфер життя. Міністерство освіти почало впроваджувати латинські абетки замість українських. Викладання в школах (навіть парафіяльних) стало вестися мовою угорською. У 1912 році з частин Мукачівської та Пряшiвської єпархій, було створено нову – Гайдузьку єпархію, в якій богослужіння велося по-угорськи. Пряшiвський єпископ С.Новак запровадив григоріанський календар... Щоб у таких умовах не відірватися від свого споконвічного українського коріння, чимало людей переходило у православ'я. Це було своєрідною формою протесту проти насильницької мадяризації. Угорські власті були невдоволені й розгнівані такою непокорою. У 1914 році суд у Мармарському Сиготi засудив групу селян до ув'язнення за те, що вони прийняли православ'я.
На Галичині переважна більшість людей належала до Греко-Католицької церкви. У 1900 році митрополитом Галицьким було обрано графа Андрея Шептицького. За 44 роки його керівництва, греко-католицька церква остаточно стала українською національною церквою. Шептицький був не лише релігійним діячем. Завдяки надзвичайно енергійній вдачі, став душею всього національного i культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував Науковий Інститут та “Академічний Дім” у Львові. Допомагав приватним школам. За свої власні кошти відправляв молодих священиків на навчання чи стажування у Рим, Відень. Для навчання за кордоном надавав стипендії i світській молоді. Допомагав дитячим садкам та будинкам для сиріт. Заснував у Львові лікарню – “Народну Лiчницю”. Підтримував видавництва... Шептицький був тонким знавцем мистецтва і фінансово сприяв багатьом художникам, різьбярам. Так надднiпрянцевi Олексі Новакiвському допоміг обладнати власну художню школу. У 1913-му заснував у Львові Український Народний Музей, в якому були зібрані рідкісні пам'ятки українського мистецтва – колекція була на той час найповнішою в Україні...
На Буковині існували тоді політичні гуртки із соціалістичними замашками, але через свою безбожність успіхом серед селян не користувалися.
В усій Україні провінція вела своє традиційне, помірне життя. Як писав Тарас Шевченко:
Село! i серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистiї тополі,
А там i ліс, i ліс, i поле,
I сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.
Люди великими сім'ями працювали на власній землі. Жили у страсі Божому, а тому мало грішили. Усі дотримувалися посту, у неділю ходили до церкви. I було це не як обов'язок, а як потреба.
Храми Божі були окрасою i гордістю села. Коли зимової ночі траплялася завірюха, то у церкві били в дзвін, аби заблукалі подорожні могли знайти дорогу до села...
Були тоді популярні апокрифічні оповідання – казки на віддалено біблійну тему, які дуже подобалися дітворі та й дорослих могли дечому навчити. Ось три зразки тієї народної творчості.