Історiя християнства в Україні

– Воістину воскрес!
I побачив агітатор, що тут його безбожна теорія луснула, як мильна булька.
Тоді влада зняла фальшиву маску i пішла у відкриту боротьбу з ненависною їй вірою. Інструкції надходили безпосередньо від Леніна: “Тайно подготовить террор: необходимо и срочно”, “Под видом “зелёных” (мы потом на них и свалим) пройдем на 10-12 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Премия: 100.000 р. за повешеного”, “Чем больше число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастца нам по этому поводу расстрелять, тем лучше”... Активісти жорстоко переслідували віруючих людей, чинили їм усілякі утиски. Почали закривати, плюндрувати храми, влаштовувати в них склади, комори, спортзали, а найчастіше клуби (язик не слухається, щоб назвати їх будинками культури). Ікони, що були прикрашені золотом i дорогоцінностями конфіскували, а інші вкинули до багна чи багаття. Пригадую кадри кінохроніки, що зафіксувала дикунський танець комсомольців навколо палаючих ікон. Страшно! “I правдиво не вміють робити вони, – говорить Господь, – насильство громадять та грабунок в палатах своїх” (Ам. 3.10).
На протидію нелюдському режиму у багатьох тоді прокинувся бойовий козацький дух. Тисячі українських хлопців стали на захист своїх прав. За офіційними даними радянського уряду, лише в червнi-липнi 1919 року в Україні відбулося 328 протибiльшовицьких повстань.
Важливим центром повстанського руху став овіяний гайдамацькою славою неприступний Холодний Яр. В інформаційній відозві Штабу Загону Холодного Яру говорилося: “Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Взятися чесними мозолисто натрудженими руками, але знайте, що не на грабунок, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильництвом, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом i кров'ю... Це ледарі, дармоїди, лидацюги, а далі грабіжники, душогуби-розбiйники. Отже, брати козаки, селяни i робітники, всі до єднання, до зброї, до тісної організації”.
Повстанців підтримувала i Українська Церква. Обирання отаманів відбувалося у присутності священників, єпископів. Ксаверiвський дяк Теофіл Блажевський навіть благословив на боротьбу п'ятьох своїх синів (троє з них мали богословську освіту). Учасники тих подій з радісним хвилюванням розповідали, як на Великдень i Спаса в Мотронинському монастирі було освячено зброю повстанців, що повинна була служити захисту ображених i скривджених. У квітні 1923 року Черкаський Окружний відділ ГПУ направив у Київ доповідь у якій, зокрема, говорилося: “Серед керівників автокефальних церковних рад мається не мало амністованих бандитів... Голова церковної ради с. Мельники i члени правління цієї ради переконані самостійники, що мають зв'язок із Холодним Яром”.
Та крім народних месників, на жаль, носилося Україною i багато озброєного криміналу. Так у 1924 році якась банда напала на Лебединський монастир. Піднявши стрілянину, бандити поранили монашку i, захопивши велику суму грошей, зникли.
Віктор Суворов у своїй книзі ”Контроль” пише: “Полюбила монастирі робітничо-селянська влада. Чим монастир хороший? Тим, що закритий. Тим, що стіни з валунів гранітних складені... I тим монастир хороший, що двері залізні, що решітки ковані, що замки міцні, що підвали глибокі. Під концтабір монастир годиться. I під секретний дослідницький центр. I взагалі для всілякого таємного діла незамінний”.
Так у 1919 році більшовики розстріляли ігумена i п'ятнадцять ченців Мгарського чоловічого монастиря, що в Лубнах. Сам монастир перетворили на концтабір для дітей “ворогів народу”. Потім там була військова частина (солдати стріляли по іконах, як по мішенях), пізніше містився піонертабір.
Подібне вчинили i з іншими святинями. Закликати до совісті, до законності, було марним ділом. Почаївським ченцям у Раді Депутатів Трудящихся цинічно відрізали: “Якщо виконувати радянські закони, то комунізму доведеться довго чекати”.
Сплюндрувавши монастир, їхніх мешканців відправляли до концтаборів. Для більшого приниження їх садовили разом із блатними, урками... Ув'язненим черницям доводилося бути прислужницями табірним повіям – розчісувати їм коси, прати білизну, вишивати сорочки... У 1932 році радянське керівництво заявило, що з монастирями покінчено остаточно.
На початку 1934 року було прийнято рішення перенести столицю Радянської України з Харкова до Києва. Для будівництва будинку уряду обрали найкраще місце – східний бік Старокиївської гори, де у древні часи мешкав князь Володимир. Звідти відкривався чудовий вид на Дніпро та задніпровські далі, а в якихось трьох сотнях кроків нижче починався Хрещатик... Ось тільки керівників коробило, що поруч височів Михайлівський Золотоверхий монастир, заснований у 1108 році князем Святополком, оздоблений прекрасними фресками та мозаїкою. Але не здригнулася рука войовничих атеїстів – вісімсотлітню святиню зруйнували. На тому місці розбили сквер.
У 1935 році вирішили знищити й Софiївський собор та прилеглі храми, щоб зробити найбільшу у світі площу Уряду. Врятував собор французький письменник Ромен Ролан, виступивши з клопотанням перед Сталіним. Говорити тиранові, що то безцінна святиня, перлина архітектури було б марною справою. А тому Ролан зробив головним аргументом те, що собор побудував Ярослав Мудрий – батько французької королеви Ганни, отож руйнація може зашкодити міжнародним відносинам.
“Убий пастиря – i розсіються вівці” (Зах. 13.7). Як вірно підмітили древні! I більшовицький уряд безжально нищив священнослужителів. За роки деспотичного панування комуністичної влади в Радянському Союзі репресували пів мільйона священиків, двісті тисяч було розстріляно.
Часто нелюдам було мало просто випустити у священика кулю, а тому невтомно вигадували нові жорстокі та принизливі тортури (у Харкові церковнослужителів топили в туалетах). Багатьох відправили на заслання до Сибіру, на Північ, Далекий Схід, Казахстан... Така ж доля спіткала i їхні сім'ї. У червні 1938 року на Черкащині було вбито останнього священика. Це був настоятель церкви святої Варвари села Нечаївка Шполянського району.
Мужньо йшли праведники на страждання i смерть. Але не похитнулася, не зломилася їхня віра! I хоч мучилися в тюрмах, концтаборах, i хоч гинули від куль, та не зрікалися Господа! А тому саме їх ми вважаємо переможцями. А Спаситель сказав: “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як i Я переміг був i з Отцем Своїм сів на престолі Його” (Об. 3.21), “I Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре!” (Об. 7.17).
“Якщо ти не убив батька i не розікрав церкви, то вже можеш вважати себе порядною людиною”, – говорив французький філософ Мішель де Монтень. Більшовики чинили зовсім інакше. “Наставлені руки на зло, щоб вправно чинити його, начальник жадає дарунків, суддя ж судить за плату, а великий говорить жадання своєї душі, i викривлюють все. Найкращий з них – як будяк, найправдивiший – гірший від терену” (Мих. 7.3-4).
Більшовики ніколи й не заперечували, що їхня ідеологія по-сутi сатанинська. Коли радянцi хотіли поставити пам'ятник Фьодору Достоєвському, то нарком освіти Анатолій Луначарський запропонував зробити на монументі напис: “Достоєвському від бісів”. Та й найпопулярнішим твором про громадянську війну, стала книга-бойовик Павла Бляхiна “Червоні дияволята”.
У 1923 році Київський губком почав видавати перший в Україні атеїстичний журнал “Безвірник”. Протягом двох років було віддруковано шість номерів.
ВІЙСЬКО УНР
Коли в лютому 1920 року військо Української Народної Республіки було притиснуте більшовиками до польського, румунського, чеського кордонів, перед бійцями постав вибір – прийняти совіцьку владу i залишитися в Україні, чи зостатися вірними своїм переконанням i назавжди податися на чужину. Більшість вояків розсудили, що для нової влади вони завжди будуть ворогами, а тому обрали останнє.
На чужій землі 35-тисячне українське військо було розміщене по численних таборах-резервацiях. Їм бракувало харчів, мила, ліків, але навіть у таких умовах робили усе можливе, щоб не розгубити свою національну приналежність. Учорашні бійці взялися жваво облаштовувати своє культурно-просвітницьке життя: з'явилася власна преса, театральні гуртки, музичні колективи, спортивні секції (у цій справі їм неабияк допомагало Товариство Американської Християнської Молоді). Та мабуть найбільшу потребу мали українці в спілкуванні з Богом. Як вирішувалося це питання видно на прикладі табору інтернованих воїнів УНР в Александрові Куявському (Польща). Спочатку мешканці табору ходили до місцевої православної церкви. Але разом із місцевими жителями там було затісно, тому вирішили обладнати власну церкву в одному з бараків. Приміщення причепурили, жінки пошили хоругви. На Службу Божу приїздили побратими також з Торуня, Бидгощi, Познаня. За пропозицією капелана табору отця П.Бiлона створили Православне Братство Святої Покрови, яке заснувало власне видавництво “До світла” та друкарню. Братством було видано скорочений молитовник, а з квітня 1921 року виходив журнал “Релiгiйно-Науковий Вісник”. В липні того ж року зорганізувалися диригентські курси.
HOMO SOVETIKUS