повинна стати автокефальною (тобто, незалежною від Москви). Така ідея не сподобалася Московському патріарху Тихону та підвладним йому українським ієрархам. А от серед міської інтелігенції та нижчого духовенства була сприйнята схвально. Неабияку активність у цій справі проявив Василь Липкiвський.
Народився він у 1864 році у селі Попуднi Липовецького повіту, в сім'ї священика. Маючи у серці палку любов до Бога i людей, вступив до Київської духовної академії. По її закінченні працював священиком, законовчителем. У 1905 році очолив Соломенську парафію... Липкiвський, як патріот України, глибоко пройнявся ідеєю національної церкви. Був ініціатор створення у 1918 році Всеукраїнської Церковної Ради, яка мала практично сприяти цій справі.
Загалом серед духовенства i парафіян тоді намітилося дві течії. Одна частина бажала, щоб церква в Україні, як i раніше була підпорядкована Московському патріарху, а інша виступала за самостійність. Щоб розібратись у цьому питанні, 7 січня 1918 року у Києві було скликано Церковний Собор. Але щось вирішити там не вдалося. Невдовзі засідання довелось відкласти, бо місто захопили більшовики. Під час безпорядків ними було вбито Київського митрополита Володимира.
Коли влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, то його уряд одностайно підтримав ідею самостійності церкви. Особливий ентузіазм проявляли міністри у справах релігії Василь Зiнькiвський та Олександр Лотоцький. 12 листопада на сесії Церковного Собору останній оголосив декларацію в якій було сказано: “В самостійній державі має бути i самостійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... Від імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду i непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною”.
Після падіння Скоропадського, на бік церковної самостійності стала Директорія. Але і цей уряд тримався недовго, тому їхня підтримка не дала відчутних результатів. Отож надалі ідею церковної незалежності доводилося відстоювати без підтримки властей.
Як не дивно, але розквіт незалежної церкви припав на перші роки радянської влади. Тільки не треба думати, що комісари симпатизували національній церкві. Ні! Нi! Нi! Вони злорадно потирали руки, вичікуючи, коли відірвана від московського патріархату українська церква зачахне i її вдасться легко знищити.
У 1919 році Василь Липкiвський у Миколаївському соборі Києва відправив першу службу українською мовою. За це був проросійськи настроєним церковним керівництвом позбавлений духовного сану. Але Церковна Рада таке рішення проігнорувала i зробила дуже рішучий крок. 21 жовтня 1921 року під час Собору було проголошено про утворення Української Автокефальної Православної Церкви. Її митрополитом обрали Василя Липкiвського. Відразу він висвятив архієпископа i чотирьох єпископів. Вони у свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків.
Українська церква прагнула, щоб прихожани не були пасивними, а брали якнайактивнішу участь у релігійному житті. УАПЦ відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків i мирян. Принцип виборності був поширений i на призначення єпископів та парафіяльних священиків.
Незалежна церква швидко росла i розвивалася. У 1924 році вона вже мала 30 єпископів, близько 1500 священиків, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато парафій у США, Канаді, Європі.
Василь Липкiвський не просиджував марно дні у митрополичій резиденції. Він багато працював над перекладами духовної літератури на українську мову, писав власні твори, як от “Православна Христова Церква Українському народу”, “Відродження Церкви в Україні”... Багато їздив Україною, виступаючи з проповідями в яких пропагував ідеї національної церкви. Сміливо i безкомпромісно говорив про безчинства, горе i смуту принесені більшовиками: “Любі браття i сестри! Ми зараз переживаємо величні, але й сумні, трудні часи перетворення життя людського – переоцінку, як кажуть, всіх цінностей. Утворюється новий соцiялiстичний побут i викорінюється старий буржуйський. Ми ще не знаємо, що власне утворюється нове: це справа не близького майбутнього, але добре вже знаємо, що викорінюється, руйнується – це вже справа наших днів. Цілком викорінюється, як самий гірший ворог нового побуту, віра, релігія. Не треба, кажуть, неба, не треба різних небесних покровителів. Ми маємо землю з її невичерпними скарбами, та власні руки для здобуття цих скарбів, i більше нам нічого не треба в новому побуті – віра це є лише морочення голови, опіум для народа. Нема вже чого й казати, що ми, служителі релігії, є найбільші злочинці для нового побуту... Разом з вірою викорінюється i така головна основа старого побуту, як сім'я. Назва – батьки, матері, діти, брати, сестри – все це, вже буржуйське, має відпасти. Замість них заводиться – комсомол, піонер, жовтеня, бригадир, ударник, i загальне для всіх – товариш. А про якусь пошану до батьків, старших де вже й говорити, коли не кажучи про комсомольців, навіть піонери й жовтенята збираються на мітинги, виносять сувору догану батькам, що вони ще тримаються віри? Нарешті i шлюб, як основа сім'ї в старому побуті, мусить в новому вже ґрунтовно змінитись. Як саме, це ще не видно, але старий шлюб, як побожна основа, уже зруйновано, а замість нього запровадженні лише реєстрації, статистика браків та розривів – браків на одні сутки, де вже не розбереш, де шлюб, а де просто розпуста... Браття! Ми живемо в часи запеклого нападу безвiрництва на Христову віру, на принцип християнського життя”.
Безбожні радянські правителі, аби знищити Церкву, пускали в хід плітки, наклепи, сіяли розбрат, провокували i заохочували розкол... Та незважаючи на все Церква продовжувала бути головним авторитетом серед українського народу. Отож влада стала вишукувати релігійні фракції, які погодилися б співпрацювати з нею, аби так впливати на людей. На початку 1920-х власті підтримували “Активістів церкви Христової” – групу, що відкололася від патріаршої церкви. У 1925 році “перемкнулися” на новостворену Соборно-єпископальну церкву під керівництвом Теофіла Бульдовського. Ця група виступала за церковну незалежність (якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами), але відкрито займала проурядову позицію.
Та цим групам не вдалося здобути великої популярності, тому з 1926 року влада розпочала активний наступ на Христову віру. Церкві завдавали всіляких утисків, обкладали непомірними податками, розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Багатьох священиків звинуватили в націоналізмі (ніби любов до Батьківщини є злочином!). Липкiвського кілька разів арештовували. До 1933 року Українську Автокефальну Православну Церкву знищили повністю. Із 34 єпископів було заарештовано i страчено 28, двоє померли своєю смертю, доля чотирьох інших i по сьогодні не відома. Якщо у 1927 році в Україні було 10657 священиків УАПЦ, то на кінець 1933-го їх налічувалося тільки 200. В чорному 1938 році за вироком “трійки” розстріляли i митрополита Київського i всієї України Василя Липкiвського. Безслідно зникла також більша частина його літературного доробку.
Та хоч УАПЦ проіснувала недовго, але головною її заслугою було те, що у багатьох церквах України, навіть віддалених від центру, служба Божа стала правитися не старослов'янською (багатьом незрозумілою мовою), а рідною українською. А видані стараннями УАПЦ українські молитовники ще й досі шанобливо зберігаються у деяких сім'ях.
ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР
Війна – явище завжди жахливе. Та ще страшніше, коли вона громадянська. А виникають такі війни тому, що деяким політичним фанатикам, аж свербить, так хочеться ухопиться за державне кермо, аби проводити над народом свої нелюдські експерименти. I ті божевільні вожді використовують усі свої диявольські здібності, аби посіяти розбрат, нацькувати людей один на одного, щоб одурені, затуркані люди воювали проти своїх братiв-землякiв.
Саме так у 1917 році в Петрограді владу захопили більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним). В їхніх руках опинилися фабрики, заводи, землі, скарби i палаци різних князів та графів. Але того було мало. Ще потрібна була Україна з її хлібом, цукром, вугіллям... Ось тому, добряче закривавивши багнети, із криками “Дайош!” i “Долой!”, злим, голодним вовком увірвалися вони на нашу землю. Почалися грабунки, арешти, безпідставні розстріли... Серед населення більшовики великої симпатії не отримали, адже люди ще жили за мудрими християнськими законами. Тому радянцi взялися викорінювати релігію, де тільки було можна, почепили лозунг: “Релігія – опіум для народу”. Хтось із древніх філософів сказав: “Пообіцяйте людям право на безчестя, i вони підуть за вами”. Отак вони i вчинили. I то тут, то там, i не тільки в містах, а й по селах (!) стали тинятися вулицями голі дівиці. На собі мали лише стрічку через плече з написом: “Долой невинность!”, “Долой стыд!”, “Нету Бога – нет стыда!”... Але люди лише осуджували таких сексуальних революціонерок. Отож нові правителі запустили пропагандистську машину на більші оберти. Так, приїхав раз до Києва улюбленець партії Ніколай Бухарiн. Нагнали повну залу народу i він почав антирелігійну лекцію. Чого тільки не наговорив, пускаючи у хід усю свою красномовність! Яких тільки аргументів не наводив. Не залишив, як йому гадалося, каменя на камені від Христової віри. Зоставшись задоволеним, звернувся до аудиторії, чи не має хто запитань. I вийшов тоді на сцену священик, i сказав принишклому залу всього два слова. Але яких!!!
– Христос воскрес!
I люди хором відповіли:
Народився він у 1864 році у селі Попуднi Липовецького повіту, в сім'ї священика. Маючи у серці палку любов до Бога i людей, вступив до Київської духовної академії. По її закінченні працював священиком, законовчителем. У 1905 році очолив Соломенську парафію... Липкiвський, як патріот України, глибоко пройнявся ідеєю національної церкви. Був ініціатор створення у 1918 році Всеукраїнської Церковної Ради, яка мала практично сприяти цій справі.
Загалом серед духовенства i парафіян тоді намітилося дві течії. Одна частина бажала, щоб церква в Україні, як i раніше була підпорядкована Московському патріарху, а інша виступала за самостійність. Щоб розібратись у цьому питанні, 7 січня 1918 року у Києві було скликано Церковний Собор. Але щось вирішити там не вдалося. Невдовзі засідання довелось відкласти, бо місто захопили більшовики. Під час безпорядків ними було вбито Київського митрополита Володимира.
Коли влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, то його уряд одностайно підтримав ідею самостійності церкви. Особливий ентузіазм проявляли міністри у справах релігії Василь Зiнькiвський та Олександр Лотоцький. 12 листопада на сесії Церковного Собору останній оголосив декларацію в якій було сказано: “В самостійній державі має бути i самостійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... Від імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду i непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною”.
Після падіння Скоропадського, на бік церковної самостійності стала Директорія. Але і цей уряд тримався недовго, тому їхня підтримка не дала відчутних результатів. Отож надалі ідею церковної незалежності доводилося відстоювати без підтримки властей.
Як не дивно, але розквіт незалежної церкви припав на перші роки радянської влади. Тільки не треба думати, що комісари симпатизували національній церкві. Ні! Нi! Нi! Вони злорадно потирали руки, вичікуючи, коли відірвана від московського патріархату українська церква зачахне i її вдасться легко знищити.
У 1919 році Василь Липкiвський у Миколаївському соборі Києва відправив першу службу українською мовою. За це був проросійськи настроєним церковним керівництвом позбавлений духовного сану. Але Церковна Рада таке рішення проігнорувала i зробила дуже рішучий крок. 21 жовтня 1921 року під час Собору було проголошено про утворення Української Автокефальної Православної Церкви. Її митрополитом обрали Василя Липкiвського. Відразу він висвятив архієпископа i чотирьох єпископів. Вони у свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків.
Українська церква прагнула, щоб прихожани не були пасивними, а брали якнайактивнішу участь у релігійному житті. УАПЦ відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків i мирян. Принцип виборності був поширений i на призначення єпископів та парафіяльних священиків.
Незалежна церква швидко росла i розвивалася. У 1924 році вона вже мала 30 єпископів, близько 1500 священиків, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато парафій у США, Канаді, Європі.
Василь Липкiвський не просиджував марно дні у митрополичій резиденції. Він багато працював над перекладами духовної літератури на українську мову, писав власні твори, як от “Православна Христова Церква Українському народу”, “Відродження Церкви в Україні”... Багато їздив Україною, виступаючи з проповідями в яких пропагував ідеї національної церкви. Сміливо i безкомпромісно говорив про безчинства, горе i смуту принесені більшовиками: “Любі браття i сестри! Ми зараз переживаємо величні, але й сумні, трудні часи перетворення життя людського – переоцінку, як кажуть, всіх цінностей. Утворюється новий соцiялiстичний побут i викорінюється старий буржуйський. Ми ще не знаємо, що власне утворюється нове: це справа не близького майбутнього, але добре вже знаємо, що викорінюється, руйнується – це вже справа наших днів. Цілком викорінюється, як самий гірший ворог нового побуту, віра, релігія. Не треба, кажуть, неба, не треба різних небесних покровителів. Ми маємо землю з її невичерпними скарбами, та власні руки для здобуття цих скарбів, i більше нам нічого не треба в новому побуті – віра це є лише морочення голови, опіум для народа. Нема вже чого й казати, що ми, служителі релігії, є найбільші злочинці для нового побуту... Разом з вірою викорінюється i така головна основа старого побуту, як сім'я. Назва – батьки, матері, діти, брати, сестри – все це, вже буржуйське, має відпасти. Замість них заводиться – комсомол, піонер, жовтеня, бригадир, ударник, i загальне для всіх – товариш. А про якусь пошану до батьків, старших де вже й говорити, коли не кажучи про комсомольців, навіть піонери й жовтенята збираються на мітинги, виносять сувору догану батькам, що вони ще тримаються віри? Нарешті i шлюб, як основа сім'ї в старому побуті, мусить в новому вже ґрунтовно змінитись. Як саме, це ще не видно, але старий шлюб, як побожна основа, уже зруйновано, а замість нього запровадженні лише реєстрації, статистика браків та розривів – браків на одні сутки, де вже не розбереш, де шлюб, а де просто розпуста... Браття! Ми живемо в часи запеклого нападу безвiрництва на Христову віру, на принцип християнського життя”.
Безбожні радянські правителі, аби знищити Церкву, пускали в хід плітки, наклепи, сіяли розбрат, провокували i заохочували розкол... Та незважаючи на все Церква продовжувала бути головним авторитетом серед українського народу. Отож влада стала вишукувати релігійні фракції, які погодилися б співпрацювати з нею, аби так впливати на людей. На початку 1920-х власті підтримували “Активістів церкви Христової” – групу, що відкололася від патріаршої церкви. У 1925 році “перемкнулися” на новостворену Соборно-єпископальну церкву під керівництвом Теофіла Бульдовського. Ця група виступала за церковну незалежність (якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами), але відкрито займала проурядову позицію.
Та цим групам не вдалося здобути великої популярності, тому з 1926 року влада розпочала активний наступ на Христову віру. Церкві завдавали всіляких утисків, обкладали непомірними податками, розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Багатьох священиків звинуватили в націоналізмі (ніби любов до Батьківщини є злочином!). Липкiвського кілька разів арештовували. До 1933 року Українську Автокефальну Православну Церкву знищили повністю. Із 34 єпископів було заарештовано i страчено 28, двоє померли своєю смертю, доля чотирьох інших i по сьогодні не відома. Якщо у 1927 році в Україні було 10657 священиків УАПЦ, то на кінець 1933-го їх налічувалося тільки 200. В чорному 1938 році за вироком “трійки” розстріляли i митрополита Київського i всієї України Василя Липкiвського. Безслідно зникла також більша частина його літературного доробку.
Та хоч УАПЦ проіснувала недовго, але головною її заслугою було те, що у багатьох церквах України, навіть віддалених від центру, служба Божа стала правитися не старослов'янською (багатьом незрозумілою мовою), а рідною українською. А видані стараннями УАПЦ українські молитовники ще й досі шанобливо зберігаються у деяких сім'ях.
ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР
Війна – явище завжди жахливе. Та ще страшніше, коли вона громадянська. А виникають такі війни тому, що деяким політичним фанатикам, аж свербить, так хочеться ухопиться за державне кермо, аби проводити над народом свої нелюдські експерименти. I ті божевільні вожді використовують усі свої диявольські здібності, аби посіяти розбрат, нацькувати людей один на одного, щоб одурені, затуркані люди воювали проти своїх братiв-землякiв.
Саме так у 1917 році в Петрограді владу захопили більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним). В їхніх руках опинилися фабрики, заводи, землі, скарби i палаци різних князів та графів. Але того було мало. Ще потрібна була Україна з її хлібом, цукром, вугіллям... Ось тому, добряче закривавивши багнети, із криками “Дайош!” i “Долой!”, злим, голодним вовком увірвалися вони на нашу землю. Почалися грабунки, арешти, безпідставні розстріли... Серед населення більшовики великої симпатії не отримали, адже люди ще жили за мудрими християнськими законами. Тому радянцi взялися викорінювати релігію, де тільки було можна, почепили лозунг: “Релігія – опіум для народу”. Хтось із древніх філософів сказав: “Пообіцяйте людям право на безчестя, i вони підуть за вами”. Отак вони i вчинили. I то тут, то там, i не тільки в містах, а й по селах (!) стали тинятися вулицями голі дівиці. На собі мали лише стрічку через плече з написом: “Долой невинность!”, “Долой стыд!”, “Нету Бога – нет стыда!”... Але люди лише осуджували таких сексуальних революціонерок. Отож нові правителі запустили пропагандистську машину на більші оберти. Так, приїхав раз до Києва улюбленець партії Ніколай Бухарiн. Нагнали повну залу народу i він почав антирелігійну лекцію. Чого тільки не наговорив, пускаючи у хід усю свою красномовність! Яких тільки аргументів не наводив. Не залишив, як йому гадалося, каменя на камені від Христової віри. Зоставшись задоволеним, звернувся до аудиторії, чи не має хто запитань. I вийшов тоді на сцену священик, i сказав принишклому залу всього два слова. Але яких!!!
– Христос воскрес!
I люди хором відповіли:
Вы читаете Історiя християнства в Україні
