Історiя християнства в Україні

Коли відгриміла громадянська війна, коли на вулицях перестали лунати вибухи й постріли, радянські правителі оголосили курс на побудову соціалістичного суспільства i виховання нової людини. Такі перетворення ламали налагоджене століттями життя i в не найкращий бік змінювали людські принципи й орієнтири. Божевільна людина – це людина вільна від Бога. I без віри країна перетворилася на велику всесоюзну дурку. Найкраще коментують ті події такі слова: “Коли країна відступить від закону, тоді багато в ній начальників...” (Пр. 28.2), “Безбожні кружляють навколо, бо нікчемність між людських синів підіймається” (Пс. 11.9).
Ходити до церкви стало небезпечно – хтось міг написати донос, що той-то i той молився про смерть Сталіна. I людина отримувала 25 років суворих таборів.
Думки i вчинки регулює норма.
Із словника, проводячи реформу,
пускаючи чудні пружинки в рух,
викреслюють слова “душа” i “дух”.
А хто згадає Біблію чи Бога,
Тому на Соловки лягла дорога.
(Юрій Клен).
Щоб якось вижити в таких умовах, людині доводилося пристосовуватися, зраджувати власну совість, переконання. В таких соціально-політичних умовах i почав формуватися новий тип людини – Homo sovetikuse. Тип примітивної біологічної істоти здатної на підлабузництво, підлість, зраду... “I другові не довіряйте, не надійтесь на приятеля, від тієї, що при лоні твоєму лежить, пильнуй двері уст своїх! Бо гордує син батьком своїм, дочка повстає проти неньки своєї, невістка – проти свекрухи своєї, вороги чоловіку – домашні його!” (Мих. 7.5-6).
Чому ж таке сталося? Тому, що “Дух ясно говорить, що від віри відступиться дехто в останній часи, ті, хто слухає духів підступних i наук демонів, хто в лицемірстві говорить неправду, i спалив сумління своє...” (1 Тимофію 4.1,2).
Дехто пробував вести подвійне життя. На людях виставляв себе атеїстом, а в душі ще тримав якусь згадку про віру. Таку людину з подвійним дном добре ілюструє діалог із п'єси Ніколая Ердмана “Мандат”:
– Ви вірите в Бога?
– На роботі – ні, а вдома – да.
А ті люди, що не зрадили, не відступили від Господа Ісуса Христа, повсякчас словом i думкою промовляли: “Спаси мене, Господи, бо нема вже побожного, з-поміж людських синів позникали вже вірні! Марноту говорять один до одного, їхні уста облесні, i серцем подвійним говорять. Нехай підітне Господь уста облесливі та язика чванькуватого тим, хто говорить: “Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, – хто ж буде нам пан?”, “Через утиск убогих, ради стогону бідних тепер Я повстану, – говорить Господь, – поставлю в безпецi того, на кого розтягнуть сітку!” (Пс. 11.2-6).
ЗАХІДНА УКРАЇНА
Західноукраїнські землі тоді знаходилися під владою Польщі, тому люди ще не знали жахів колективізації, голодомору... В західноукраїнському краї була найбільш поширеною, користувалася великим авторитетом греко-католицька церква. Вона налічувала близько трьох тисяч парафій та чотири мільйони віруючих. Церква заснувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі – Львівську Теологічну Академію, мала цілу мережу молодіжних, жіночих товариств i організацій та навіть власну політичну одиницю – Українську Католицьку Національну Партію. Про популярність церкви серед молоді яскраво свідчить той факт, що організований у 1933 році зліт “Молодь за Христа” зібрав понад п'ятдесят тисяч учасників!
Православна церква на Волині, Поліссі та Холмщині налічувала близько двох мільйонів. Польський уряд, аби полегшити свій вплив i контроль над населенням, намагався ослабити православну церкву. Так у 1924 році за наполяганням уряду православна церква розірвала зв'язки з Московською патріархією i проголосила автокефалію. Проти очікувань православна церква не лише не ополячилась, а навпаки набула національного характеру! Українська мова проникла в богослужіння, духовну літературу, навчання в семінаріях... Уряду це не сподобалося i, після невдалих спроб увести в церковну службу польську мову, почав масово руйнувати православні церкви та навертати людей у католицизм. I хоч політика ополячення мала певні здобутки, та православної віри зрікався мало хто.
У 1939 році між Радянським Союзом i фашистською Німеччиною був укладений так званий “Пакт Молотова – Рiббентропа” за яким Польща поділялася навпіл. Одну частину загарбала Німеччина, а Східну Галичину окупували війська СРСР.
Слід сказати, що галичани чекали приходу радянських військ. Зустрічали їх із музикою, національними прапорами, хлiбом-сiллю, адже вважали, що це буде великим святом об'єднання всіх земель України. Але... Слідом за армією не забарилися й каральні загони НКВС. Почалися примусові утворення колгоспів, інші утиски.
Усвідомлюючи, що галичани надзвичайно прив'язані до греко-католицької церкви, червоні зайди не осмілилися одним махом знищити її. Спочатку ввели високі податки за користування храмів, священиків зобов'язали мати спеціальні паспорти. А далі – більше. Заборонили викладання Слова Божого в школах, конфіскували церковні землі, розпалили атеїстичну пропаганду. Подібне чинили й на Волині проти православної церкви. Але крім терору вимагали, шоб церква знов визнала над собою владу Москви.
Нормальна душпастирська праця була порушена, всі монастирі розпущено. Були закриті всі єпархіальні духовні семінарії, Богословська Академія, всі українські католицькі школи, друкарні, припинено видавництво релігійної літератури. Багато готової друкованої продукції релігійного змісту знищено. Священикам заборонено відвідувати хворих у лікарнях.
Навесні 1940 року режим перейшов до таких милих йому репресій, а навесні 1941-го вже виселяв людей з віками нажитих місць масово, без розбору... За свідченням Андрея Шептицького тільки з Галичини було депортовано близько 400 тисяч українців. А всього з рідної землі було знято близько трьох мільйонів мирних душ!
“Бог помсти – Господь, Бог помсти з'явився, – піднесися, о Судде землі, бундючним заплату віддай! Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні втішатися будуть? Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки будуть пишатись злочинці? Вони тиснуть народ Твій, о Господи, а спадок Твій вони мучать. Вдову та чужинця вбивають вони, i мордують сиріт та й говорять: “Не бачить Господь, i не завважить Бог Яковiв”. Зрозумійте це ви, нерозумні в народі, а ви, убогі на розум, коли наберетеся глузду? Хіба Той, що ухо щепив, – чи Він не почує? Хіба Той, що око створив, – чи Він не побачить? Хіба Той, що карає народи, – чи Він не скарає, Він, що навчає людину знання? Господь знає всі людські думки, що марнота вони!” (Пс. 94.1-11). I душі убитих за віру кликали: “Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, i не мститимеш тим, хто живе на землі за кров нашу?” (Об. 6.10). I лунала їм з Неба відповідь: “Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі! Так, каже Дух, – вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом” (Об. 14.13).
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
На що могла сподіватися країна, яка відступила від Істини? Напевно, думала лишитися безкарною, але Господь на це говорить: “Ось Я замишляю на цей рід лихе, що шиї своєї з нього не визволите, i ходити не будете гордо, бо це час лихий” (Мих. 2.3).
22 червня 1941 року о четвертій годині ранку авіація фашистської Німеччини почала бомбардувати Київ. Так почалася для України Друга світова війна. Двохмільйонна гітлерівська армія вдерлася на нашу землю. Безліч людей загинуло, та потрапило в полон. Через чотири місяці німці захопили майже всю Україну. Запанували розруха, голод, холод, смерть... Усе це стало страшним випробовуванням для всього народу. I де було шукати втіхи, у кого просити порятунку? Звичайно, ж у Господа. “Ходіть, i вернімось до Господа, бо Він пошматував – i нас вилікує, ударив – i нас перев'яже!.. i будемо жити ми перед лицем Його” (Ос. 6.1,2).
Для того щоб отримати прихильність населення, навесні 1942 року (якраз на Великдень) німці передали церковні споруди віруючим i дозволили відправляти службу. В німецьких пропагандистських кіножурналах говорилося, що “люди на це відповідають вдячними