АТЕЇСТИЧНИЙ НАСТУП
Після війни радянські керівники (від найнищих до найвищих) видавлювали з людей усі життєві соки, аби відбудувати знищену війною економіку. Людей змушували за дарма працювати день i ніч, без свят i вихідних. По суботах улаштовували ленінські суботники, по неділях – недільники. А ще були нелюдські податки, облігації... Умри, перервись, продай єдину корівку чи й курку, але з державою розрахуйся!
В такій ситуації антирелігійні наступи трохи стихли. Але як тільки життя трішечки стабілізувалося, люди ледь перевили подих, комуністи взялися за старе з новою силою. В дев'ятому томi “Історії УРСР” читаємо: “Хоча в результаті перемоги соціалізму i ліквідації експлуататорських класів в СРСР було підірване соціальне коріння релігії, одначе в останні роки церква i різноманітні секти помітно оживили свою діяльність, почали посилено розповсюджувати релігійну ідеологію серед відсталих верств населення. В той же час преса i радіо, культурно-просвітницькі організації, деякі партійні організації послабили увагу до антирелігійної пропаганди, атеїстичному вихованню трудящих i учнівської молоді. Виходячи з того що науково-атеїстична пропаганда повинна будуватися на принципі переконання та всебічної популяризації природно-наукових знань i ідейної боротьби з релігією з метою визволення віруючих від релігійних забобонів, ЦК КПРС у постанові від 7 липня 1954 р. “О крупных недостатках в научно-атеистической пропаганде и мерах её улучшения” намітив шляхи посилення антирелігійної пропаганди i масово-політичної роботи серед населення. Це дозволило у значній мірі підвищити рівень морального i правового виховання. Одначе було встановлено, що в ряді місць допускалися відступи від принципів переконання, малися випадки образ почуттів віруючих, адміністративного втручання в діяльність релігійних об'єднань i груп. У зв'язку з цим ЦК КПРС 10 листопада 1954 р. прийняв постанову “Об ошибках в проведении научно-атеистической пропаганды”, таку, що сприяє усуненню недоліків у цій важливій роботі”.
Оце так. Можна уявити, як комуністичне керівництво накинулося на християн! Видно аж самі вжахнулися, раз усього через чотири місяці визнали про свої “помилки” й “недоліки”, а точніше злочини.
ХРУЩОВ
Чи може блазень стати королем? У цивілізованих країнах – ні. А от де править бал компартія i у п'яному угарі котить усе до прірви – будь ласка. “Кожна кухарка може керувати державою!” – писали на транспарантах. Еге ж, треба тільки строчити на порядних людей доноси і тиражувати наклепи. Тобто, сприяти якнайбільшому знищенню народу.
Коли генсеком став Нікіта Хрущов, то з його виступів реготав увесь світ. Тільки нам із таким вождем було сумно, тяжко i гірко. Хрущов повів черговий наступ на віру. “Я покажу вам останнього попа!” – нахвалявся він. У 1961 році у віруючих відібрали Києво-Печерський монастир, який перетворили на музей архітектури. На підвищених обертах запрацювала пекельна машина атеїстичної пропаганди.
Вже згадувалося, що Російське Біблійне товариство придбало в Єрусалимі багато землі та будинків. Після більшовицького Жовтневого перевороту уся та нерухомість автоматично стала належати Радянському Союзу. Але Хрущов не бачив у святих місцях ніякої цінності. Його “святинею” був Кремль i Мавзолей. А тому без вагань він продав, а точніше – проміняв усю ту нерухомість на два вагони апельсинів! Половина дорогою згнила, а тими, що лишилися, політбюро, напевно, вже порозкошувало!
Та усе минає. I хто зараз пам'ятає якогось там Хрущова? А от віра Христова жива! Вона горить у серцях мільйонів людей, бо є правдивою та істинною, без найменшої тіні лукавства. Слава Богу!
Справедливості ради, слід сказати, що все-таки Хрущов відкрито визнав культ особи Сталіна, реабілітував багатьох безпідставно засуджених. У 1963 році на прохання папи Івана ХХIII та президента США Кеннеді, наказав звільнити з табору греко-католицького митрополита Йосипа Сліпого з правом виїхати за кордон.
СТУКАЧІ
Режим такої тоталітарної країни, як Союз Радянських Соціалістичних Республік у значній мірі тримався на стукачах. Країні Рад, побудованій на підлості i крові, стукачi-донощики були життєво необхідними, ну, як гній для грядки. Спочатку то були добровольці, що прагли засадити сусіда за грати. Але для того, щоб мати очі й вуха у кожному колективі, компанії, ба, навіть, сім'ї, відповідні спецслужби (ЧК – ГПУ – НКВС – КДБ) набрали собі сотні тисяч таємних агентів. Вербували представників геть усіх верств населення: науковців i неуків, атеїстів i служителів церкви, правоохоронців i злодіїв, робітників i нероб... Одні погоджувалися з ентузіазмом, інші пробували відмовлятися. Але таких “слуги народу” залякували можливими неприємностями на роботі, вдома i людина здавалася... Щоправда дехто стояв до кінця. Досить було твердо сказати: “Я не можу з вами співпрацювати, бо вірую в Бога”, – i служаки темряви відступали! Поправді: “Протистаньте дияволу i утече від вас” (Iаков 4.7). Але таких людей було небагато, тому статистика свідчить, що пильне червоне око особисто на собі відчув кожен третій громадянин неосяжного Союзу.
ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА
Щоб показати себе гарними в очах цивілізованого світу, уряд СРСР у 1975 році підписав міжнародну Гельсінську угоду, чим зобов'язався поважати права i свободи громадян. Такою рідкісною нагодою поспішили скористатися демократичні групи ініціативних вільнодумців, які почали створюватися республіканські Гельсінські комітети. Їх завданням був контроль за дотриманням владою взятих зобов'язань. 9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група – перша відкрита неофіційна суспільна асоціація в Україні. До групи входили українські патріоти: недавні політв'язні, національно свідомі літератори i такі релігійні активісти, як православний священик Володимир Романюк та пастир баптистів Петро Вінс. Вони розгорнули правозахисну діяльність i цим стали поперек горла властям. I хоч 51 стаття тільки-но прийнятої Конституції проголошувала, що “Відповідно до цілей комуністичного будівництва громадяни СРСР мають право об'єднуватися в громадські організації, які сприяють розвиткові політичної активності i самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів” та, що “Громадським організаціям гарантуються умови для успішного виконання ними своїх статутних завдань”, на ділі виходило інакше. Правозахисників суворо переслідували i до 1980 року приблизно три чверті членів УГГ отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Декому дозволили емігрувати. До 1 серпня 1980 року на 90 ув'язнених учасників українського національного руху припадало 78 ув'язнених за віру (33 баптиста, 14 уніатів, 12 п'ятидесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних).
АТЕЇСТИЧНА ІСТЕРІЯ
Стаття 51 Радянської Конституції продовжувала виспівувати соловейком: “За громадянами СРСР визнається свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію, відправляти релігійні культи або не сповідувати ніякої релігії, вести атеїстичну пропаганду. Збудження ворожнечі й ненависті, у зв'язку з релігійними віруваннями, забороняється. Церква в СРСР відокремлена від держави i школа – від церкви”. Насправді ж “збудження ворожнечі i ненависті” не лише не заборонялося, а навпаки – усіляко заохочувалося. Атеїстична пропаганда щедро фінансувалася з держаної кишені. Гігантськими тиражами виходила антирелігійна періодика, книги. На єдиному тоді каналі Українського телебачення виходила регулярна передача “Атеїстичні діалоги”, де на віруючих лили бруд без міри. У школах, вузах, армії, виробництві всіляко заохочувалися насмішки, гоніння, а не рідко й тортури щодо віруючих. Засобами комуністичної пропаганди було зроблено все можливе для створення в масах хибної думки, що християни – це темні, затуркані, залякані, відсталі люди, громадяни другого сорту.
Не знаю, хто подав таку дику ідею, але на свято Нового року, що влаштовувалося в навчальних закладах, учнів часто зобов'язували зображати бал нечистих сил. Писати твори на подібну тему примушували і на заняттях літературних гуртків. Недалекі педагоги, які нездатні вигадати щось нове й цікаве, i сьогодні нав'язують дітям ту бридоту!
Цікаво, що на телебаченні існувала заборона – не показувати на телеекрані хрест. Або зібралося якось видавництво випустити фотоальбом про нашу давню архітектуру. А найдревніші українські будови – церкви! I доводилося фотографам робити знімки у такому ракурсі, щоб хрест не потрапив у кадр, або здавався шпилем. Оце так, друкувати в шкільних підручниках репродукції оголених Аполлонів, Гераклів, богинь розпусти Венер можна, а згадати про хрест – ні. “Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, – то глупота, а для нас, що
Після війни радянські керівники (від найнищих до найвищих) видавлювали з людей усі життєві соки, аби відбудувати знищену війною економіку. Людей змушували за дарма працювати день i ніч, без свят i вихідних. По суботах улаштовували ленінські суботники, по неділях – недільники. А ще були нелюдські податки, облігації... Умри, перервись, продай єдину корівку чи й курку, але з державою розрахуйся!
В такій ситуації антирелігійні наступи трохи стихли. Але як тільки життя трішечки стабілізувалося, люди ледь перевили подих, комуністи взялися за старе з новою силою. В дев'ятому томi “Історії УРСР” читаємо: “Хоча в результаті перемоги соціалізму i ліквідації експлуататорських класів в СРСР було підірване соціальне коріння релігії, одначе в останні роки церква i різноманітні секти помітно оживили свою діяльність, почали посилено розповсюджувати релігійну ідеологію серед відсталих верств населення. В той же час преса i радіо, культурно-просвітницькі організації, деякі партійні організації послабили увагу до антирелігійної пропаганди, атеїстичному вихованню трудящих i учнівської молоді. Виходячи з того що науково-атеїстична пропаганда повинна будуватися на принципі переконання та всебічної популяризації природно-наукових знань i ідейної боротьби з релігією з метою визволення віруючих від релігійних забобонів, ЦК КПРС у постанові від 7 липня 1954 р. “О крупных недостатках в научно-атеистической пропаганде и мерах её улучшения” намітив шляхи посилення антирелігійної пропаганди i масово-політичної роботи серед населення. Це дозволило у значній мірі підвищити рівень морального i правового виховання. Одначе було встановлено, що в ряді місць допускалися відступи від принципів переконання, малися випадки образ почуттів віруючих, адміністративного втручання в діяльність релігійних об'єднань i груп. У зв'язку з цим ЦК КПРС 10 листопада 1954 р. прийняв постанову “Об ошибках в проведении научно-атеистической пропаганды”, таку, що сприяє усуненню недоліків у цій важливій роботі”.
Оце так. Можна уявити, як комуністичне керівництво накинулося на християн! Видно аж самі вжахнулися, раз усього через чотири місяці визнали про свої “помилки” й “недоліки”, а точніше злочини.
ХРУЩОВ
Чи може блазень стати королем? У цивілізованих країнах – ні. А от де править бал компартія i у п'яному угарі котить усе до прірви – будь ласка. “Кожна кухарка може керувати державою!” – писали на транспарантах. Еге ж, треба тільки строчити на порядних людей доноси і тиражувати наклепи. Тобто, сприяти якнайбільшому знищенню народу.
Коли генсеком став Нікіта Хрущов, то з його виступів реготав увесь світ. Тільки нам із таким вождем було сумно, тяжко i гірко. Хрущов повів черговий наступ на віру. “Я покажу вам останнього попа!” – нахвалявся він. У 1961 році у віруючих відібрали Києво-Печерський монастир, який перетворили на музей архітектури. На підвищених обертах запрацювала пекельна машина атеїстичної пропаганди.
Вже згадувалося, що Російське Біблійне товариство придбало в Єрусалимі багато землі та будинків. Після більшовицького Жовтневого перевороту уся та нерухомість автоматично стала належати Радянському Союзу. Але Хрущов не бачив у святих місцях ніякої цінності. Його “святинею” був Кремль i Мавзолей. А тому без вагань він продав, а точніше – проміняв усю ту нерухомість на два вагони апельсинів! Половина дорогою згнила, а тими, що лишилися, політбюро, напевно, вже порозкошувало!
Та усе минає. I хто зараз пам'ятає якогось там Хрущова? А от віра Христова жива! Вона горить у серцях мільйонів людей, бо є правдивою та істинною, без найменшої тіні лукавства. Слава Богу!
Справедливості ради, слід сказати, що все-таки Хрущов відкрито визнав культ особи Сталіна, реабілітував багатьох безпідставно засуджених. У 1963 році на прохання папи Івана ХХIII та президента США Кеннеді, наказав звільнити з табору греко-католицького митрополита Йосипа Сліпого з правом виїхати за кордон.
СТУКАЧІ
Режим такої тоталітарної країни, як Союз Радянських Соціалістичних Республік у значній мірі тримався на стукачах. Країні Рад, побудованій на підлості i крові, стукачi-донощики були життєво необхідними, ну, як гній для грядки. Спочатку то були добровольці, що прагли засадити сусіда за грати. Але для того, щоб мати очі й вуха у кожному колективі, компанії, ба, навіть, сім'ї, відповідні спецслужби (ЧК – ГПУ – НКВС – КДБ) набрали собі сотні тисяч таємних агентів. Вербували представників геть усіх верств населення: науковців i неуків, атеїстів i служителів церкви, правоохоронців i злодіїв, робітників i нероб... Одні погоджувалися з ентузіазмом, інші пробували відмовлятися. Але таких “слуги народу” залякували можливими неприємностями на роботі, вдома i людина здавалася... Щоправда дехто стояв до кінця. Досить було твердо сказати: “Я не можу з вами співпрацювати, бо вірую в Бога”, – i служаки темряви відступали! Поправді: “Протистаньте дияволу i утече від вас” (Iаков 4.7). Але таких людей було небагато, тому статистика свідчить, що пильне червоне око особисто на собі відчув кожен третій громадянин неосяжного Союзу.
ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА
Щоб показати себе гарними в очах цивілізованого світу, уряд СРСР у 1975 році підписав міжнародну Гельсінську угоду, чим зобов'язався поважати права i свободи громадян. Такою рідкісною нагодою поспішили скористатися демократичні групи ініціативних вільнодумців, які почали створюватися республіканські Гельсінські комітети. Їх завданням був контроль за дотриманням владою взятих зобов'язань. 9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група – перша відкрита неофіційна суспільна асоціація в Україні. До групи входили українські патріоти: недавні політв'язні, національно свідомі літератори i такі релігійні активісти, як православний священик Володимир Романюк та пастир баптистів Петро Вінс. Вони розгорнули правозахисну діяльність i цим стали поперек горла властям. I хоч 51 стаття тільки-но прийнятої Конституції проголошувала, що “Відповідно до цілей комуністичного будівництва громадяни СРСР мають право об'єднуватися в громадські організації, які сприяють розвиткові політичної активності i самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів” та, що “Громадським організаціям гарантуються умови для успішного виконання ними своїх статутних завдань”, на ділі виходило інакше. Правозахисників суворо переслідували i до 1980 року приблизно три чверті членів УГГ отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Декому дозволили емігрувати. До 1 серпня 1980 року на 90 ув'язнених учасників українського національного руху припадало 78 ув'язнених за віру (33 баптиста, 14 уніатів, 12 п'ятидесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних).
АТЕЇСТИЧНА ІСТЕРІЯ
Стаття 51 Радянської Конституції продовжувала виспівувати соловейком: “За громадянами СРСР визнається свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію, відправляти релігійні культи або не сповідувати ніякої релігії, вести атеїстичну пропаганду. Збудження ворожнечі й ненависті, у зв'язку з релігійними віруваннями, забороняється. Церква в СРСР відокремлена від держави i школа – від церкви”. Насправді ж “збудження ворожнечі i ненависті” не лише не заборонялося, а навпаки – усіляко заохочувалося. Атеїстична пропаганда щедро фінансувалася з держаної кишені. Гігантськими тиражами виходила антирелігійна періодика, книги. На єдиному тоді каналі Українського телебачення виходила регулярна передача “Атеїстичні діалоги”, де на віруючих лили бруд без міри. У школах, вузах, армії, виробництві всіляко заохочувалися насмішки, гоніння, а не рідко й тортури щодо віруючих. Засобами комуністичної пропаганди було зроблено все можливе для створення в масах хибної думки, що християни – це темні, затуркані, залякані, відсталі люди, громадяни другого сорту.
Не знаю, хто подав таку дику ідею, але на свято Нового року, що влаштовувалося в навчальних закладах, учнів часто зобов'язували зображати бал нечистих сил. Писати твори на подібну тему примушували і на заняттях літературних гуртків. Недалекі педагоги, які нездатні вигадати щось нове й цікаве, i сьогодні нав'язують дітям ту бридоту!
Цікаво, що на телебаченні існувала заборона – не показувати на телеекрані хрест. Або зібралося якось видавництво випустити фотоальбом про нашу давню архітектуру. А найдревніші українські будови – церкви! I доводилося фотографам робити знімки у такому ракурсі, щоб хрест не потрапив у кадр, або здавався шпилем. Оце так, друкувати в шкільних підручниках репродукції оголених Аполлонів, Гераклів, богинь розпусти Венер можна, а згадати про хрест – ні. “Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, – то глупота, а для нас, що
Вы читаете Історiя християнства в Україні
