богослужіннями”.
Надалі гітлерівці почали б тугіше закручувати гайки, але поки були захоплені ходом війни, то заборон щодо християнського віросповідання не чинили. А на Полтавщині навіть видали указ, який зобов'язував, щоб усі діти були неодмінно хрещені. Таким чином хотіли виявити комуністів, вважаючи, що ті такі ідейні, що не погодяться хрестити дітей. Але задум провалився, адже до компартії вступали лише ради вигоди, або з примусу. Ото ж усі радо скористалися можливістю охрестити дитя.
Отак в Україні знову стали відкриватися занедбані храми, люди почали відвідувати богослужіння, молитися ще не зовсім забутими молитвами, сповідуватися, отримувати причастя. Молоді люди вступали до шлюбу вінчаючись. У шкільних класах з'явилися ікони, діти вчили “Отче наш”... Але не вистачало священиків, так як більшість з них ще в тридцяті було перемелено на жорнах репресій. Тому бувало, що священиком ставав совісний чоловік, який до війни працював... шкільним учителем!
Справжні священики, котрих якимось дивом репресії оминули, мандрували від села до села i проводили церковні відправи та масові хрещення дітей та молоді. За це отримували якусь плату, що допомагала їм прожити.
Був такий священик на Кіровоградщині. I от він говорив, що все йде так, як i повинно бути. I війна виникла не на порожньому місці. Адже, мовляв, i у Писанні сказано, що зійдуться на битву два півні – чорний i червоний. Спочатку червоний півень буде програвати, але потім знайде в собі сили i переможе чорного...
В Біблії я не знайшов точно такого пророцтва i напевно, той священик сам його і вигадав. Але та оповідь підтримувала людей і зміцнювала віру, що Господь їх не забув, а допустив таке лихо тільки на короткий час, як випробовування. I що їхні батьки, чоловіки, брати, сини з перемогою повернуться додому.
ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА
З релігійним відродженням постало питання й церковної політики. Православна церква на Волині розкололася на дві частини – автономну та автокефальну, які згодом поширили свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною i, не пориваючи зв'язків із московським патріархатом, виступала за церковну автономію України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Автокефальна ж відроджувала деякі традиції УАПЦ 20-х років, виступаючи за повну незалежність українського православ'я.
Питанням національної церкви займався i київський бургомістр, професор Володимир Багазiй. Для втілення цієї ідеї при міському управлінні він створив Відділ Віросповідання. Отримавши від бургомістра перепустки, пальне, користуючись автомобілями Українського Червоного Хреста активісти Відділу робили поїздки у Варшаву, до митрополита Діонисія та в Холм, до єпископа Іларіона з якими вели переговори про призначення митрополита для створюваної Автокефальної української православної церкви.
У Києві в той час єпископом був Пантелеймон. Наприкінці грудня 1941-го, за дорученням Багазiя, до нього прийшли референт Відділу Віросповідання Коровицький, член ОУН Баграновський, та ще два активісти. Вони заявили що “все українське населення очікує від новопризначеного єпископа прогресивних рішень, спрямованих на захист українства, в іншому випадку, він буде замішаний у неприємні конфлікти”. I невдовзі Відділ Віросповідання повідомив єпископа, що “українське населення від нього відрікається”, i почав підбирати нових кандидатів на цю посаду.
ОЛЕКСІЙ ГЛАГОЛЄВ
Щира християнська душа відчуває біль ближнього, як свій власний. Отож чимало українських християн, ризикуючи власною головою, рятували життя багатьом представникам інших національностей та релігій. Так у Львові митрополит греко-католицької церкви Йосип Сліпий, переховував у соборі св. Юра багатьох іудеїв.
Православний священик Олексій Глаголєв, настоятель Покровської церкви у Києві на Подолі, також вагомо допоміг євреям у лиху годину. Він, користуючись старими бланками, видавав їм фіктивні свідоцтва про хрещення. Німецька бюрократія усе розуміла буквально, а тому просто не могла засумніватися, що скріплений церковною печаткою папір – фальшивка. I так життя багатьох українських євреїв було врятоване. Нині в Єрусалимі є Алея Праведників – меморіал, де увічнені імена людей, що в ті часи простягнули руку допомоги євреям. Викарбувано там й ім'я Олексія Глаголєва. А Руська Православна Церква канонізувала його, як святого.
ОСТАРБАЙТЕРИ
Так як більшість працездатних німецьких чоловіків було призвано на війну, то їхня промисловість i сільське господарство відчули гостру нестачу робочих рук. Для поліпшення економічної ситуації гітлерівське командування спочатку запрошувало, а потім взялося силою забирати з окупуваних територій молодих, здорових людей на примусові роботи до Німеччини. Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде, в листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників. За 1941-44 роки загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 мільйонів осіб, у тому числі 2,2 мільйонів українців. Термін Ostarbeiter перекладається з німецької як “східні робітники”. Виконавці депортацій повідомляли міністру фашистської пропаганди Йозефу Геббельсу, що “трудовий контингент із Сходу не позбавлений християнських чеснот, має уявлення про релігійні свята, знає молитви й псалми”.
НАСЛІДКИ ВІЙНИ
Відступаючи, фашисти страшенно лютували i багато міст та сіл перетворили на згарища. Великий завойовник Олександр Македонський боявся гніву богів, а тому захопивши якесь місто не чіпав людей які знаходилися в храмі. А от німецьких загарбників страх перед Богом не стримував. Так, увірвавшись до Мотронинського монастиря, вони вивели з церкви більше сорока мирних жителів i розстріляли їх.
Трагічна сторінка історії пов’язана з храмом Іоанна Богослова у селі Осники Ланівецького району Тернопільської області. 17 листопада 1943 року, після провокаційного нападу на німецький гарнізон, фашисти зігнали до церкви близько 200 мешканців села, де їх розстріляли, а церкву спалили.
За час війни, в Україні фашисти спалили або зруйнували 714 міст i селищ міського типу та 28 тисяч сіл, залишивши мільйони громадян без даху над головою. Окупанти зруйнували 16 тисяч підприємств, більше 200 тисяч будівель промислово-виробничого призначення. Дивлячись на масштаби цін, які існували до 1961 року, прямий збиток, завданий народному господарству України, складав 285 мільярдів карбованців, що майже у п'ять разів перевищувало суму, використану на будівництво залізничних доріг, електростанцій, підприємств за п'ятнадцять довоєнних років! Та найбільш болючими були людські втрати.
ДОВЖЕНКО
Переживши страшну війну багато хто став ще більш фанатично вірити в “мудрість i непогрішимість” радянських вождів. Але також багатьом стало зрозуміло, що то – фальшивка i що треба іти до істинного світла. Гортаючи сторінки щоденника видатного українця Олександра Довженка явно відчувається той пошук.
2 січня 1946 року він писав: “Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди. Ні, не той я, за кого приймав себе. Коли посивіла моя голова, i вщухли пристрасті, i день повечорів, i пройдено, здавалося, такий великий шлях, тепер на самоті отут в пустині, кинутий людьми, відчув до глибини душі своєї, що “слаб i немощен є чоловік, i все життя людське скорбне є”. I коли я відчув i збагнув малість i мізерність великих людей, i жорстокість, в обійми якої нас кинуто навіки, мов у смрадну яму, i мізерну переходящiсть слави, пошани, здоров'я, сили i права, я подумав, що всі помилялись. Помилявся Шевченко, Франко, великі руські мислителі. Шевченко, здається мені, через брак
Надалі гітлерівці почали б тугіше закручувати гайки, але поки були захоплені ходом війни, то заборон щодо християнського віросповідання не чинили. А на Полтавщині навіть видали указ, який зобов'язував, щоб усі діти були неодмінно хрещені. Таким чином хотіли виявити комуністів, вважаючи, що ті такі ідейні, що не погодяться хрестити дітей. Але задум провалився, адже до компартії вступали лише ради вигоди, або з примусу. Ото ж усі радо скористалися можливістю охрестити дитя.
Отак в Україні знову стали відкриватися занедбані храми, люди почали відвідувати богослужіння, молитися ще не зовсім забутими молитвами, сповідуватися, отримувати причастя. Молоді люди вступали до шлюбу вінчаючись. У шкільних класах з'явилися ікони, діти вчили “Отче наш”... Але не вистачало священиків, так як більшість з них ще в тридцяті було перемелено на жорнах репресій. Тому бувало, що священиком ставав совісний чоловік, який до війни працював... шкільним учителем!
Справжні священики, котрих якимось дивом репресії оминули, мандрували від села до села i проводили церковні відправи та масові хрещення дітей та молоді. За це отримували якусь плату, що допомагала їм прожити.
Був такий священик на Кіровоградщині. I от він говорив, що все йде так, як i повинно бути. I війна виникла не на порожньому місці. Адже, мовляв, i у Писанні сказано, що зійдуться на битву два півні – чорний i червоний. Спочатку червоний півень буде програвати, але потім знайде в собі сили i переможе чорного...
В Біблії я не знайшов точно такого пророцтва i напевно, той священик сам його і вигадав. Але та оповідь підтримувала людей і зміцнювала віру, що Господь їх не забув, а допустив таке лихо тільки на короткий час, як випробовування. I що їхні батьки, чоловіки, брати, сини з перемогою повернуться додому.
ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА
З релігійним відродженням постало питання й церковної політики. Православна церква на Волині розкололася на дві частини – автономну та автокефальну, які згодом поширили свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною i, не пориваючи зв'язків із московським патріархатом, виступала за церковну автономію України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Автокефальна ж відроджувала деякі традиції УАПЦ 20-х років, виступаючи за повну незалежність українського православ'я.
Питанням національної церкви займався i київський бургомістр, професор Володимир Багазiй. Для втілення цієї ідеї при міському управлінні він створив Відділ Віросповідання. Отримавши від бургомістра перепустки, пальне, користуючись автомобілями Українського Червоного Хреста активісти Відділу робили поїздки у Варшаву, до митрополита Діонисія та в Холм, до єпископа Іларіона з якими вели переговори про призначення митрополита для створюваної Автокефальної української православної церкви.
У Києві в той час єпископом був Пантелеймон. Наприкінці грудня 1941-го, за дорученням Багазiя, до нього прийшли референт Відділу Віросповідання Коровицький, член ОУН Баграновський, та ще два активісти. Вони заявили що “все українське населення очікує від новопризначеного єпископа прогресивних рішень, спрямованих на захист українства, в іншому випадку, він буде замішаний у неприємні конфлікти”. I невдовзі Відділ Віросповідання повідомив єпископа, що “українське населення від нього відрікається”, i почав підбирати нових кандидатів на цю посаду.
ОЛЕКСІЙ ГЛАГОЛЄВ
Щира християнська душа відчуває біль ближнього, як свій власний. Отож чимало українських християн, ризикуючи власною головою, рятували життя багатьом представникам інших національностей та релігій. Так у Львові митрополит греко-католицької церкви Йосип Сліпий, переховував у соборі св. Юра багатьох іудеїв.
Православний священик Олексій Глаголєв, настоятель Покровської церкви у Києві на Подолі, також вагомо допоміг євреям у лиху годину. Він, користуючись старими бланками, видавав їм фіктивні свідоцтва про хрещення. Німецька бюрократія усе розуміла буквально, а тому просто не могла засумніватися, що скріплений церковною печаткою папір – фальшивка. I так життя багатьох українських євреїв було врятоване. Нині в Єрусалимі є Алея Праведників – меморіал, де увічнені імена людей, що в ті часи простягнули руку допомоги євреям. Викарбувано там й ім'я Олексія Глаголєва. А Руська Православна Церква канонізувала його, як святого.
ОСТАРБАЙТЕРИ
Так як більшість працездатних німецьких чоловіків було призвано на війну, то їхня промисловість i сільське господарство відчули гостру нестачу робочих рук. Для поліпшення економічної ситуації гітлерівське командування спочатку запрошувало, а потім взялося силою забирати з окупуваних територій молодих, здорових людей на примусові роботи до Німеччини. Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде, в листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників. За 1941-44 роки загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 мільйонів осіб, у тому числі 2,2 мільйонів українців. Термін Ostarbeiter перекладається з німецької як “східні робітники”. Виконавці депортацій повідомляли міністру фашистської пропаганди Йозефу Геббельсу, що “трудовий контингент із Сходу не позбавлений християнських чеснот, має уявлення про релігійні свята, знає молитви й псалми”.
НАСЛІДКИ ВІЙНИ
Відступаючи, фашисти страшенно лютували i багато міст та сіл перетворили на згарища. Великий завойовник Олександр Македонський боявся гніву богів, а тому захопивши якесь місто не чіпав людей які знаходилися в храмі. А от німецьких загарбників страх перед Богом не стримував. Так, увірвавшись до Мотронинського монастиря, вони вивели з церкви більше сорока мирних жителів i розстріляли їх.
Трагічна сторінка історії пов’язана з храмом Іоанна Богослова у селі Осники Ланівецького району Тернопільської області. 17 листопада 1943 року, після провокаційного нападу на німецький гарнізон, фашисти зігнали до церкви близько 200 мешканців села, де їх розстріляли, а церкву спалили.
За час війни, в Україні фашисти спалили або зруйнували 714 міст i селищ міського типу та 28 тисяч сіл, залишивши мільйони громадян без даху над головою. Окупанти зруйнували 16 тисяч підприємств, більше 200 тисяч будівель промислово-виробничого призначення. Дивлячись на масштаби цін, які існували до 1961 року, прямий збиток, завданий народному господарству України, складав 285 мільярдів карбованців, що майже у п'ять разів перевищувало суму, використану на будівництво залізничних доріг, електростанцій, підприємств за п'ятнадцять довоєнних років! Та найбільш болючими були людські втрати.
ДОВЖЕНКО
Переживши страшну війну багато хто став ще більш фанатично вірити в “мудрість i непогрішимість” радянських вождів. Але також багатьом стало зрозуміло, що то – фальшивка i що треба іти до істинного світла. Гортаючи сторінки щоденника видатного українця Олександра Довженка явно відчувається той пошук.
2 січня 1946 року він писав: “Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди. Ні, не той я, за кого приймав себе. Коли посивіла моя голова, i вщухли пристрасті, i день повечорів, i пройдено, здавалося, такий великий шлях, тепер на самоті отут в пустині, кинутий людьми, відчув до глибини душі своєї, що “слаб i немощен є чоловік, i все життя людське скорбне є”. I коли я відчув i збагнув малість i мізерність великих людей, i жорстокість, в обійми якої нас кинуто навіки, мов у смрадну яму, i мізерну переходящiсть слави, пошани, здоров'я, сили i права, я подумав, що всі помилялись. Помилявся Шевченко, Франко, великі руські мислителі. Шевченко, здається мені, через брак
Вы читаете Історiя християнства в Україні
