спасаємось, – Сила Божа” (1 Кор. 1.18).
Від усього світу СРСР був відгороджений ніби залізною стіною – небагато людей мали змогу поїхати подивитися світ, мало хто бажав завітати до нас. А тих, хто перетинав границю, браві прикордонники надзвичайно ретельно обшукували, аби не провіз хто найстрашнішу для радянського ладу контрабанду – Біблію. Конфісковану релігійну літературу спалювали у великім багатті, а потім ще й розрівнювали бульдозером, аби й попелу не лишалося.
У вищих навчальних закладах увели курс атеїзму. Там про Християнство говорили в зневажливій, примітивній формі. З блюзнірськими перекрученнями переказували зміст Біблії, несли брехливі нісенітниці про релігійну історію.
Так як усі засоби масової пропаганди були пофарбовані у колір червоного безвiрництва, то люди, що бажали почути Істину, спрагло припадали до короткохвильових радіоприймачів, аби вловити духовні передачі радіостанцій “Голос Америки”, “Свобода”, “Вільна Європа”, “Бi-Бi-Сi”, “Німецька хвиля”... Спасибі всім тим кореспондентам, журналістам, що, долаючи кордони, через шум i тріск ефіру несли до нас Слово Боже!
БОРОТЬБА
I хоч як влада намагалася викорінити релігію, та повної перемоги здобути не могла. Хоч i з обмеженнями, але на території України діяла Руська Православна Церква. Ходили до неї в основному старі люди, бо молодші боялися неприємностей. Прізвища похрещених дітей священики були зобов'язані вносити до спеціальних списків i передавати в райкоми партії. А тому нерідко люди (особливо партійні) запрошували священика до свого дому, щоб похрестити немовля таємно.
Московською патріархією, хоч i невеличкими тиражами, видавалося кілька часописів, в тім числі й україномовний “Православний вісник”.
На Західній Україні підпільно жила Греко-Католицька Церква – таємні відправи проводило 300-350 священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й друкарні! З метою легалізації у 1982 році Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви. У відповідь режим провів арешти.
У 1960-70 роках великою активністю відзначалися протестантські деномінації: Адвентисти, Баптисти, П’ятидесятники... Баптисти навіть у двадцяті роки проводили у Києві та Харкові свої з'їзди та пленуми, де говорили про необхідність збільшення кількості україномовних проповідників. Видавали журнал “Баптист Украины” у якому російською та українською мовами друкувалися новини релігійного життя, проповіді, історичні матеріали, духовна поезія... Свої релігійні потреби протестанти відправляли часто в приватних будинках, квартирах. Нерідко відмовлялись реєструватися, що ускладнювало владі контроль за ними. Їхні чіткі євангельські погляди, взаємодопомога, палка відданість вірі приваблювали багатьох людей, особливо на сході України. До свого виїзду в США головним проповідником баптистів був правозахисник і дисидент Георгій Вiнс.
Хоч уже й був ніби осуджений Сталiно-Берiївський режим, але у післявоєнні роки євангельські християни складали надзвичайно велику частину в'язнів совісті. Баптисти створили так звану “раду родичів в'язнів”, почали видавати рукописні відомості про переслідуваних. Звідти дізнаємося, що з 1961 по липень 1964 року було засуджено 197 баптистів, серед них 15 жінок. Без батьківської опіки залишилось 442 дитини, із них дошкільного віку – 341. Більшості засуджених давали 5 років висилки, деяким – 5 років таборів суворого режиму з додачею 3-5 років висилки. Так Б.М.Здоровець з Ольшан Харківської області отримав за віру 7 літ суворого режиму. За християнське виховання своїх дітей сліпий інвалід Вітчизняної війни Є.М.Сирохiн (с. Соколово Змiївського р-н., Харківська обл.) був засуджений на три роки таборів...
Щоб було зрозуміло, як велися ті суди, знову процитую Солженiцина: “Тримаю в руках запис: процес над баптистами в місті Микитовка, Донбас, січень 1964... Баптистів, які прибули на суд – під виглядом встановлення особи – на троє діб затримують в тюрмі... Тому, хто кинув підсудним квіти (вільний громадянин) дали 10 діб... Пачку вибраних комсомольців пропустили через бокові двері раніше інших, – щоб вони зайняли перші ряди. Під час суду публіка вигукувала: “Їх усіх облити гасом i запалить!” Суд не перешкоджає... Характерні прийоми суду: показання вороже налаштованих сусідів; показання переляканих малоліток: виводять перед судом дівчаток 9 i 11 років... Їх зошити з божественними текстами фігурують, як речові докази. Один із підсудних – Базбей, батько дев'яти дітей, гірник, ніколи не отримував від шахткому ніякої підтримки саме тому, що він баптист. Але доньку його Ніну, восьмикласницю, залякали, підкупили (50 рублів від шахткому), обіцяли потім влаштувати в інститут, i вона дала фантастичні показання на батька: що він хотів отруїти її прокислим ситро; що коли віруючі ішли на молитовні зібрання в ліс (в селищі їх переслідували), – там у них був “радіопередавач – високе дерево, обплутане дротом”. З тих пір Ніна стала мучитись від своїх неправдивих показань, вона захворіла головою, її помістили в буйну палату психлікарні. Все ж її виводять на суд в надії на показання. Та вона все відкидає: “Слідчий мені сам диктував, як треба говорити”. Нічого, безсовісний суддя вважає останні показання Ніни недійсними, а попередні – справжніми... Суддя не чує ніякої суті, ніякої істини. Ці баптисти переслідуються за те, що не визнають проповідників, присланих від атеїста (по баптистському уставу проповідником може бути будь-який їхній брат). Існує установка обкому партії: їх судити, а дітей відібрати. I це буде виконано, хоч тільки що лівою рукою Президія Верховної Ради підписала (2 липня 1962) всесвітню конвенцію “про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти”. Там пункт: “батьки повинні мати можливість забезпечувати релігійне i моральне виховання дітей в відповідності з їх, власними переконаннями”. Але саме це ми допустити не можемо! Кожен, хто виступить на суді по суті, прояснюючи діло, – обов'язково переривається, збивається, заплутується суддею. Рівень його полеміки: “коли ж буде кінець світу, якщо ми намітили комунізм?”. З останнього слова молодої дівчини Жені Хлопонiної: “Замість того, щоб іти в кіно чи на танці, я читала Біблію i молилась, – i тільки за це ви позбавляєте мене свободи. Так, бути на волі – велике щастя, але бути Вільною від гріха – більше...” Її переривають. Вирок: двом по 5 років таборів, двом – по 4, багатодітному Базбею – 3. Підсудні зустрічають вирок із радістю i моляться. “Представники виробництва” кричать: “Мало! Додати!”.
У ту страшну мить панування безбожницького суду для віруючих підтримкою були слова апостола Петра: “Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб i у з'явленні слави Його раділи ви й звеселялись. Коли ж вас ганьблять за Христове Ім'я, то ви блаженні, бо на вас спочиває Дух слави i Дух Божий. Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник, а коли – як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те. Бо час уже суд розпочати від Божого дому; а коли він почнеться перше з вас, то який кінець тих, хто противиться Божій Євангелії? А коли “праведний ледве спасеться, то безбожний та грішник де зможе з'явитись?” Тому й ті, хто з Божої волі страждає, нехай душі свої віддадуть в доброчинстві Йому, як Створителю вірному” (1 Петра 4.12-19).
ТИСЯЧОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ
Відділ пропаганди ЦК компартії України не забував дати копняка релігії. Журналістам давали настанови, що треба всю релігію розвінчувати, а особливо католицизм i уніатство, оскільки саме вони, мовляв, вирішальною мірою живлять український буржуазний націоналізм...
У 1984 році була влаштована республіканська нарада-семiнар під назвою “Актуальні проблеми атеїстичної контрпропаганди”. Там, зокрема, говорилося, що хоча “у цілому атеїстична робота останніми роками значно пожвавилась, однак загальна ситуація не дає змоги задовольнятися досягнутим... Необхідно пам'ятати, що в особі церковників i сектантів нам протистоїть досвідчений ідеологічний противник, який уміє гнучко пристосовуватись до сучасних умов, має на озброєнні віками відпрацьовані форми i методи впливу на людей...” Також їх дуже непокоїло, що “дедалі стає активнішим намагання церковників i сектантів затягнути у свої сіті школярів i невіруючу молодь”. Додавали, що “особливо активізувались унiатсько-бандерiвськi екстремісти”, а тому i атеїстична робота “вимагає пожвавлення i активізації”. Мовляв, “всіма тонкощами атеїстичної роботи” треба натискувати як на масові заходи, так i на індивідуальну роботу (індивідуальну особливо), треба розкривати шкоду, яку завдає релігія суспільству й особі, покінчити з байдужим ставленням комуністів i комсомольців до антирелігійного виховання... Звучить зловіще, ніби з плану “Барбаросса”. Під словами “антирелігійне виховання” крилася команда до чергових утисків, приниження українських християн. Віруючих запросто виганяли з навчальних закладів, роботи, бувало, що взагалі виселяли за межі району, області, республіки. Багато потрапляло до тюрем. Декому вдавалося вирватися за кордон...
Наближалося 1000-річчя хрещення Київської Русі князем Володимиром. Віруючі стали готуватися до великого ювілею. Все частіше за ворота Києво-Печерської Лаври виходив хтось з ченців i звертався до молоді з проханням відцуратися гріха i прийти до віри.
Усезростаюча християнська активність занепокоїла державних мужів. У лютому 1987 року в Чернігові вони влаштували чергове атеїстичне збіговисько. Там доводили: “Ми строго керуємось відомим марксистським положенням про те, що будь-яка релігія, у тому числі й православ'я, є ненауковою ідеологією, а релігійний світогляд – ілюзорний”. I далі вимагали “істотно додати в пропагандистській i контрпропагандистській роботі у в'язку з церковним ювілеєм, активізацією релігійних організацій”. Матеріали семінару були опубліковані у
Від усього світу СРСР був відгороджений ніби залізною стіною – небагато людей мали змогу поїхати подивитися світ, мало хто бажав завітати до нас. А тих, хто перетинав границю, браві прикордонники надзвичайно ретельно обшукували, аби не провіз хто найстрашнішу для радянського ладу контрабанду – Біблію. Конфісковану релігійну літературу спалювали у великім багатті, а потім ще й розрівнювали бульдозером, аби й попелу не лишалося.
У вищих навчальних закладах увели курс атеїзму. Там про Християнство говорили в зневажливій, примітивній формі. З блюзнірськими перекрученнями переказували зміст Біблії, несли брехливі нісенітниці про релігійну історію.
Так як усі засоби масової пропаганди були пофарбовані у колір червоного безвiрництва, то люди, що бажали почути Істину, спрагло припадали до короткохвильових радіоприймачів, аби вловити духовні передачі радіостанцій “Голос Америки”, “Свобода”, “Вільна Європа”, “Бi-Бi-Сi”, “Німецька хвиля”... Спасибі всім тим кореспондентам, журналістам, що, долаючи кордони, через шум i тріск ефіру несли до нас Слово Боже!
БОРОТЬБА
I хоч як влада намагалася викорінити релігію, та повної перемоги здобути не могла. Хоч i з обмеженнями, але на території України діяла Руська Православна Церква. Ходили до неї в основному старі люди, бо молодші боялися неприємностей. Прізвища похрещених дітей священики були зобов'язані вносити до спеціальних списків i передавати в райкоми партії. А тому нерідко люди (особливо партійні) запрошували священика до свого дому, щоб похрестити немовля таємно.
Московською патріархією, хоч i невеличкими тиражами, видавалося кілька часописів, в тім числі й україномовний “Православний вісник”.
На Західній Україні підпільно жила Греко-Католицька Церква – таємні відправи проводило 300-350 священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й друкарні! З метою легалізації у 1982 році Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви. У відповідь режим провів арешти.
У 1960-70 роках великою активністю відзначалися протестантські деномінації: Адвентисти, Баптисти, П’ятидесятники... Баптисти навіть у двадцяті роки проводили у Києві та Харкові свої з'їзди та пленуми, де говорили про необхідність збільшення кількості україномовних проповідників. Видавали журнал “Баптист Украины” у якому російською та українською мовами друкувалися новини релігійного життя, проповіді, історичні матеріали, духовна поезія... Свої релігійні потреби протестанти відправляли часто в приватних будинках, квартирах. Нерідко відмовлялись реєструватися, що ускладнювало владі контроль за ними. Їхні чіткі євангельські погляди, взаємодопомога, палка відданість вірі приваблювали багатьох людей, особливо на сході України. До свого виїзду в США головним проповідником баптистів був правозахисник і дисидент Георгій Вiнс.
Хоч уже й був ніби осуджений Сталiно-Берiївський режим, але у післявоєнні роки євангельські християни складали надзвичайно велику частину в'язнів совісті. Баптисти створили так звану “раду родичів в'язнів”, почали видавати рукописні відомості про переслідуваних. Звідти дізнаємося, що з 1961 по липень 1964 року було засуджено 197 баптистів, серед них 15 жінок. Без батьківської опіки залишилось 442 дитини, із них дошкільного віку – 341. Більшості засуджених давали 5 років висилки, деяким – 5 років таборів суворого режиму з додачею 3-5 років висилки. Так Б.М.Здоровець з Ольшан Харківської області отримав за віру 7 літ суворого режиму. За християнське виховання своїх дітей сліпий інвалід Вітчизняної війни Є.М.Сирохiн (с. Соколово Змiївського р-н., Харківська обл.) був засуджений на три роки таборів...
Щоб було зрозуміло, як велися ті суди, знову процитую Солженiцина: “Тримаю в руках запис: процес над баптистами в місті Микитовка, Донбас, січень 1964... Баптистів, які прибули на суд – під виглядом встановлення особи – на троє діб затримують в тюрмі... Тому, хто кинув підсудним квіти (вільний громадянин) дали 10 діб... Пачку вибраних комсомольців пропустили через бокові двері раніше інших, – щоб вони зайняли перші ряди. Під час суду публіка вигукувала: “Їх усіх облити гасом i запалить!” Суд не перешкоджає... Характерні прийоми суду: показання вороже налаштованих сусідів; показання переляканих малоліток: виводять перед судом дівчаток 9 i 11 років... Їх зошити з божественними текстами фігурують, як речові докази. Один із підсудних – Базбей, батько дев'яти дітей, гірник, ніколи не отримував від шахткому ніякої підтримки саме тому, що він баптист. Але доньку його Ніну, восьмикласницю, залякали, підкупили (50 рублів від шахткому), обіцяли потім влаштувати в інститут, i вона дала фантастичні показання на батька: що він хотів отруїти її прокислим ситро; що коли віруючі ішли на молитовні зібрання в ліс (в селищі їх переслідували), – там у них був “радіопередавач – високе дерево, обплутане дротом”. З тих пір Ніна стала мучитись від своїх неправдивих показань, вона захворіла головою, її помістили в буйну палату психлікарні. Все ж її виводять на суд в надії на показання. Та вона все відкидає: “Слідчий мені сам диктував, як треба говорити”. Нічого, безсовісний суддя вважає останні показання Ніни недійсними, а попередні – справжніми... Суддя не чує ніякої суті, ніякої істини. Ці баптисти переслідуються за те, що не визнають проповідників, присланих від атеїста (по баптистському уставу проповідником може бути будь-який їхній брат). Існує установка обкому партії: їх судити, а дітей відібрати. I це буде виконано, хоч тільки що лівою рукою Президія Верховної Ради підписала (2 липня 1962) всесвітню конвенцію “про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти”. Там пункт: “батьки повинні мати можливість забезпечувати релігійне i моральне виховання дітей в відповідності з їх, власними переконаннями”. Але саме це ми допустити не можемо! Кожен, хто виступить на суді по суті, прояснюючи діло, – обов'язково переривається, збивається, заплутується суддею. Рівень його полеміки: “коли ж буде кінець світу, якщо ми намітили комунізм?”. З останнього слова молодої дівчини Жені Хлопонiної: “Замість того, щоб іти в кіно чи на танці, я читала Біблію i молилась, – i тільки за це ви позбавляєте мене свободи. Так, бути на волі – велике щастя, але бути Вільною від гріха – більше...” Її переривають. Вирок: двом по 5 років таборів, двом – по 4, багатодітному Базбею – 3. Підсудні зустрічають вирок із радістю i моляться. “Представники виробництва” кричать: “Мало! Додати!”.
У ту страшну мить панування безбожницького суду для віруючих підтримкою були слова апостола Петра: “Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб i у з'явленні слави Його раділи ви й звеселялись. Коли ж вас ганьблять за Христове Ім'я, то ви блаженні, бо на вас спочиває Дух слави i Дух Божий. Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник, а коли – як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те. Бо час уже суд розпочати від Божого дому; а коли він почнеться перше з вас, то який кінець тих, хто противиться Божій Євангелії? А коли “праведний ледве спасеться, то безбожний та грішник де зможе з'явитись?” Тому й ті, хто з Божої волі страждає, нехай душі свої віддадуть в доброчинстві Йому, як Створителю вірному” (1 Петра 4.12-19).
ТИСЯЧОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ
Відділ пропаганди ЦК компартії України не забував дати копняка релігії. Журналістам давали настанови, що треба всю релігію розвінчувати, а особливо католицизм i уніатство, оскільки саме вони, мовляв, вирішальною мірою живлять український буржуазний націоналізм...
У 1984 році була влаштована республіканська нарада-семiнар під назвою “Актуальні проблеми атеїстичної контрпропаганди”. Там, зокрема, говорилося, що хоча “у цілому атеїстична робота останніми роками значно пожвавилась, однак загальна ситуація не дає змоги задовольнятися досягнутим... Необхідно пам'ятати, що в особі церковників i сектантів нам протистоїть досвідчений ідеологічний противник, який уміє гнучко пристосовуватись до сучасних умов, має на озброєнні віками відпрацьовані форми i методи впливу на людей...” Також їх дуже непокоїло, що “дедалі стає активнішим намагання церковників i сектантів затягнути у свої сіті школярів i невіруючу молодь”. Додавали, що “особливо активізувались унiатсько-бандерiвськi екстремісти”, а тому i атеїстична робота “вимагає пожвавлення i активізації”. Мовляв, “всіма тонкощами атеїстичної роботи” треба натискувати як на масові заходи, так i на індивідуальну роботу (індивідуальну особливо), треба розкривати шкоду, яку завдає релігія суспільству й особі, покінчити з байдужим ставленням комуністів i комсомольців до антирелігійного виховання... Звучить зловіще, ніби з плану “Барбаросса”. Під словами “антирелігійне виховання” крилася команда до чергових утисків, приниження українських християн. Віруючих запросто виганяли з навчальних закладів, роботи, бувало, що взагалі виселяли за межі району, області, республіки. Багато потрапляло до тюрем. Декому вдавалося вирватися за кордон...
Наближалося 1000-річчя хрещення Київської Русі князем Володимиром. Віруючі стали готуватися до великого ювілею. Все частіше за ворота Києво-Печерської Лаври виходив хтось з ченців i звертався до молоді з проханням відцуратися гріха i прийти до віри.
Усезростаюча християнська активність занепокоїла державних мужів. У лютому 1987 року в Чернігові вони влаштували чергове атеїстичне збіговисько. Там доводили: “Ми строго керуємось відомим марксистським положенням про те, що будь-яка релігія, у тому числі й православ'я, є ненауковою ідеологією, а релігійний світогляд – ілюзорний”. I далі вимагали “істотно додати в пропагандистській i контрпропагандистській роботі у в'язку з церковним ювілеєм, активізацією релігійних організацій”. Матеріали семінару були опубліковані у
Вы читаете Історiя християнства в Україні
