Київського Патріархату, заснованої у червні 1992 року. Був призначений архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу з возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі обраний Патріархом. Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.
Помер 14 липня 1995 року. Звістка про раптову, передчасну кончину Патріарха Володимира боляче вразила український народ. Люди висловлювали свої версії, припущення, бо стало відомо, що за три дні до смерті він звертався до СБУ з проханням надати охорону.
Диявола та його слуг коробить i рве на шмаття те, що народ виходить з-під його влади i йде до Бога. А тому намагається перешкодити цьому. I чим ближчий дияволу кінець, тим запекліші його протидії. Тому влаштовує міжконфесійні чвари, штовхає людей до ворожнечі, тримає своїх служак i у вищих структурах державного керівництва.
Так було i під час похорону Патріарха, що відбувся 18 липня 1995 року. Для поховання, владою було запропоновано на вибір три місця. Але традиційно місцем останнього спочинку усіх Патріархів Української Церкви був Софiївський собор (цей звичай не наважувався порушити навіть Сталін), тож після відспівування траурна процесія попрямувала саме туди.
Серед тих хто прийшов віддати шану Патріархові був митрополит Філарет, священики з усієї України, Росії, народні депутати, відомі політики. За порядком наглядали бійці УНА–УНСО. Було багато журналістів... Спочатку ніщо не віщувало біди. Та раптом, коли процесія звертала на вулицю Володимирську, шлях перепинив загін швидкого реагування “Беркут”. Почулися звуки, схожі на постріли, то беркутівці без жодних підстав застосували сльозогінний газ. Жінки розпачливо закричали, передні з криками i сльозами побігли назад. Тільки священики стійко стояли біля труни. Беркутiвцi били кийками по віку труни i сміялися. Потім сіли в машини i зникли. Скорботна процесія попрямувала далі до Святої Софії.
Але потрапити на територію собору не було можливості. Ворота були замкнені i їх охороняла міліція. Люди стали покірно чекати, коли власті дозволять пройти. Так минуло чотири години. Сонце почало хилитися до заходу, а за християнськими правилами, поховати небіжчика слід до його заходження. Отож люди викопали могилу прямо під стінами Святої Софії! За ворітьми причаїлися беркутівці i раз-у-раз підпускали “черемху”.
Заспівали півчі, священики почали відповідну службу. Коли труну опустили у свiжовикопану могилу, розчинилися ворота i звідти з матюками ринули беркутiвцi. Відразу людям упало у вічі, що були вони якісь ненормальні. Ніби під дією гіпнозу, чи наркотиків. Прикриваючись щитами, вони гамселили гумовими кийками направо i наліво. Не розбирали, де священики, де жінки, старики, діти... Били жорстоко, з тупою звірячою насолодою. Чимало людей отримало поранення, багатьох забрали до міліцейських відділків для подальших тортур (там їх били металевими прутами, перепочиваючи, кати тамували спрагу шампанським). Командував побоїщем i особисто приймав у ньому участь свіжоспечений генерал Будников.
До розритої могили нікого не підпускали. Лише пізнім вечором міліцейські кордони були зняті. Тільки тоді Патріарха Володимира вдалося поховати. А на майдані валялося загублене жіноче взуття, розтоптані вінки, закривавлений державний прапор...
На всі звернення до вищих посадових осіб не було отримано ні гідної оцінки, ні пояснення ситуації. А прах Патріарха i нині під стінами Софiївського собору. Чомусь пригадується притча про багатія i бідного Лазаря: “Один чоловік був багатий, i зодягався в порфіру й вісон, i щоденно розкішно бенкетував. Був i вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його струпами вкритий, i бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому. Та ось сталось, що вбогий умер, – i на Авраамові лоно віднесли його анголи. Умер же й багатий, – i його поховали. I, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. I він закричав та сказав: “Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, i пошли мені Лазаря, – нехай умочить у воду кінця свого пальця, i мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум'ї цім!” Авраам же промовив: “Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само – лихе; тепер він тішиться, а ти мучишся...” (Лук. 16.19-25).
Отож, як би мерзотники не старалися принизити, розтоптати гідну людину, нічого у них не вийде! На все є Божий Суд. I уникнути Його не допоможуть ні швейцарські банки, ні награбоване у трудящих добро. “Вони дадуть відповідь Тому, Хто судитиме живих та мертвих!” (1 Петра 4.5). “Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, – i голосіння женців досягли вух Господа Саваофа!” (Яков 5.4).
АКАДЕМІЯ
1 вересня 1993 року відновила свою богоугодну діяльність Київська Духовна Академія. Сьогодні вона працює як вищий навчальний заклад Української православної церкви Київського патріархату. Першим ректором став єпископ Данило (світське ім’я – Богдан Чокалюк). Викладання ведеться українською мовою за програмою вищих духовних шкіл. Наставниками є понад тридцять професорів, доцентів i старших викладачів.
КОНСТИТУЦІЯ
28 червня 1996 року була прийнята довгоочікувана Українська Конституція. Уже на першій сторінці зазначається, що Основний Закон приймається “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями”. Далі стаття 24 проголошує, що “Громадяни мають рівні конституційні права i свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань...” А стаття 37 забороняє “Утворення i діяльність політичних та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету i територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права i свободи людини, здоров'я населення”.
АДВЕНТИСТИ
Адвентизм виник у 30-40-х роках ХІХ ст. у США в середовищі баптистів, методистів та інших. В основі доктрини адвентизму – очікування кінця світу і другого пришестя Ісуса Христа. Засновник адвентизму Вілліям Міллер пророкував кінець світу у 1843-1844 роках. Після цього прорахунку послідовники вчення відмовилися від визначення конкретної дати кінця світу. Адвентисти відрізняються від інших протестантських конфесій ще й пошануванням суботи (звідси назва Адвентисти Сьомого Дня і народна форма “суботники”), забороною на деякі продукти й напої (“санітарна реформа”), запереченням безсмертя душі, вченням про 144 тисячі обраних, визнанням інших віровчень недостатніми для спасіння тощо. Через це тривалий час адвентистів не вважали християнською конфесією, а псевдохристиянською сектою. Велику роль в організації і догматичному оформленні Церкви АСД відіграла Елен Гасмон Вайт.
В Україні адвентизм з’явився у 1847 році в Чернівцях, де проповідував М.Чеховський. У 1876 році на Рівненщині виникла перша невелика група віруючих. У 1886 році пастор Луї Конрад хрестив у Криму групу людей, які створили першу громаду. Складалася вона, переважно, з німців-колоністів. За активної участі колишнього диякона православної церкви Феофіла Бабієнка, зісланого на Кавказ з-під Києва за створене ним “Товариство шанувальників Біблії”, у 1890 році в Ставрополі було створено першу в Росії громаду адвентистів.
Діяльність церкви у ранній період супроводжувалася труднощами, пов'язаними з чинним законодавством про іноземні віросповідання. Однак, із проголошенням 17 квітня 1905 року релігійної волі церква адвентистів була визнана царським урядом.
Після 1917 року діяльність церкви АСД в Україні помітно активізувалася. Друкувалися журнали, у 1926 і 1927 роках разом з баптистською церквою адвентисти видають Біблії великого і кишенькового формату в державних видавництвах Ленінграда й Києва. Адвентисти організовують сільськогосподарські комуни, ведуть активну місіонерську діяльність.
У 1931 році організацію АСД було ліквідовано радянською владою, майже всіх служителів репресували. Як обвинувачення вішалися розхожі ярлики “агентів Німеччини і США”. Ситуація мало змінилася в 1950-60 роки, коли багато молитовних будинків було закрито. У 1960 році була розпущена створена після війни Всесоюзна Рада АСД.
Відтворення церковної організації й нормалізація церковної діяльності стали можливими лише в 80-ті роки завдяки демократичним перетворенням у суспільстві й знаходженню віруючими релігійної волі. Після проголошення незалежності України Церква АСД одержала статус офіційної й у травні 1991 року була зареєстрована Державним Комітетом із питань справ релігії при Кабінеті Міністрів України. Сьогодні в Україні діє Українська Уніонна Конференція, яка складається з 8 регіональних конференцій. З 1998 року на чолі УНК АСД – Володимир Крупський. В Києві діє Духовна семінарія АСД. Видаються 2 газети та 4 журнали, центральний з яких журнал “Ознаки часу”.
Помер 14 липня 1995 року. Звістка про раптову, передчасну кончину Патріарха Володимира боляче вразила український народ. Люди висловлювали свої версії, припущення, бо стало відомо, що за три дні до смерті він звертався до СБУ з проханням надати охорону.
Диявола та його слуг коробить i рве на шмаття те, що народ виходить з-під його влади i йде до Бога. А тому намагається перешкодити цьому. I чим ближчий дияволу кінець, тим запекліші його протидії. Тому влаштовує міжконфесійні чвари, штовхає людей до ворожнечі, тримає своїх служак i у вищих структурах державного керівництва.
Так було i під час похорону Патріарха, що відбувся 18 липня 1995 року. Для поховання, владою було запропоновано на вибір три місця. Але традиційно місцем останнього спочинку усіх Патріархів Української Церкви був Софiївський собор (цей звичай не наважувався порушити навіть Сталін), тож після відспівування траурна процесія попрямувала саме туди.
Серед тих хто прийшов віддати шану Патріархові був митрополит Філарет, священики з усієї України, Росії, народні депутати, відомі політики. За порядком наглядали бійці УНА–УНСО. Було багато журналістів... Спочатку ніщо не віщувало біди. Та раптом, коли процесія звертала на вулицю Володимирську, шлях перепинив загін швидкого реагування “Беркут”. Почулися звуки, схожі на постріли, то беркутівці без жодних підстав застосували сльозогінний газ. Жінки розпачливо закричали, передні з криками i сльозами побігли назад. Тільки священики стійко стояли біля труни. Беркутiвцi били кийками по віку труни i сміялися. Потім сіли в машини i зникли. Скорботна процесія попрямувала далі до Святої Софії.
Але потрапити на територію собору не було можливості. Ворота були замкнені i їх охороняла міліція. Люди стали покірно чекати, коли власті дозволять пройти. Так минуло чотири години. Сонце почало хилитися до заходу, а за християнськими правилами, поховати небіжчика слід до його заходження. Отож люди викопали могилу прямо під стінами Святої Софії! За ворітьми причаїлися беркутівці i раз-у-раз підпускали “черемху”.
Заспівали півчі, священики почали відповідну службу. Коли труну опустили у свiжовикопану могилу, розчинилися ворота i звідти з матюками ринули беркутiвцi. Відразу людям упало у вічі, що були вони якісь ненормальні. Ніби під дією гіпнозу, чи наркотиків. Прикриваючись щитами, вони гамселили гумовими кийками направо i наліво. Не розбирали, де священики, де жінки, старики, діти... Били жорстоко, з тупою звірячою насолодою. Чимало людей отримало поранення, багатьох забрали до міліцейських відділків для подальших тортур (там їх били металевими прутами, перепочиваючи, кати тамували спрагу шампанським). Командував побоїщем i особисто приймав у ньому участь свіжоспечений генерал Будников.
До розритої могили нікого не підпускали. Лише пізнім вечором міліцейські кордони були зняті. Тільки тоді Патріарха Володимира вдалося поховати. А на майдані валялося загублене жіноче взуття, розтоптані вінки, закривавлений державний прапор...
На всі звернення до вищих посадових осіб не було отримано ні гідної оцінки, ні пояснення ситуації. А прах Патріарха i нині під стінами Софiївського собору. Чомусь пригадується притча про багатія i бідного Лазаря: “Один чоловік був багатий, i зодягався в порфіру й вісон, i щоденно розкішно бенкетував. Був i вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його струпами вкритий, i бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому. Та ось сталось, що вбогий умер, – i на Авраамові лоно віднесли його анголи. Умер же й багатий, – i його поховали. I, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. I він закричав та сказав: “Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, i пошли мені Лазаря, – нехай умочить у воду кінця свого пальця, i мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум'ї цім!” Авраам же промовив: “Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само – лихе; тепер він тішиться, а ти мучишся...” (Лук. 16.19-25).
Отож, як би мерзотники не старалися принизити, розтоптати гідну людину, нічого у них не вийде! На все є Божий Суд. I уникнути Його не допоможуть ні швейцарські банки, ні награбоване у трудящих добро. “Вони дадуть відповідь Тому, Хто судитиме живих та мертвих!” (1 Петра 4.5). “Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, – i голосіння женців досягли вух Господа Саваофа!” (Яков 5.4).
АКАДЕМІЯ
1 вересня 1993 року відновила свою богоугодну діяльність Київська Духовна Академія. Сьогодні вона працює як вищий навчальний заклад Української православної церкви Київського патріархату. Першим ректором став єпископ Данило (світське ім’я – Богдан Чокалюк). Викладання ведеться українською мовою за програмою вищих духовних шкіл. Наставниками є понад тридцять професорів, доцентів i старших викладачів.
КОНСТИТУЦІЯ
28 червня 1996 року була прийнята довгоочікувана Українська Конституція. Уже на першій сторінці зазначається, що Основний Закон приймається “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями”. Далі стаття 24 проголошує, що “Громадяни мають рівні конституційні права i свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань...” А стаття 37 забороняє “Утворення i діяльність політичних та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету i територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права i свободи людини, здоров'я населення”.
АДВЕНТИСТИ
Адвентизм виник у 30-40-х роках ХІХ ст. у США в середовищі баптистів, методистів та інших. В основі доктрини адвентизму – очікування кінця світу і другого пришестя Ісуса Христа. Засновник адвентизму Вілліям Міллер пророкував кінець світу у 1843-1844 роках. Після цього прорахунку послідовники вчення відмовилися від визначення конкретної дати кінця світу. Адвентисти відрізняються від інших протестантських конфесій ще й пошануванням суботи (звідси назва Адвентисти Сьомого Дня і народна форма “суботники”), забороною на деякі продукти й напої (“санітарна реформа”), запереченням безсмертя душі, вченням про 144 тисячі обраних, визнанням інших віровчень недостатніми для спасіння тощо. Через це тривалий час адвентистів не вважали християнською конфесією, а псевдохристиянською сектою. Велику роль в організації і догматичному оформленні Церкви АСД відіграла Елен Гасмон Вайт.
В Україні адвентизм з’явився у 1847 році в Чернівцях, де проповідував М.Чеховський. У 1876 році на Рівненщині виникла перша невелика група віруючих. У 1886 році пастор Луї Конрад хрестив у Криму групу людей, які створили першу громаду. Складалася вона, переважно, з німців-колоністів. За активної участі колишнього диякона православної церкви Феофіла Бабієнка, зісланого на Кавказ з-під Києва за створене ним “Товариство шанувальників Біблії”, у 1890 році в Ставрополі було створено першу в Росії громаду адвентистів.
Діяльність церкви у ранній період супроводжувалася труднощами, пов'язаними з чинним законодавством про іноземні віросповідання. Однак, із проголошенням 17 квітня 1905 року релігійної волі церква адвентистів була визнана царським урядом.
Після 1917 року діяльність церкви АСД в Україні помітно активізувалася. Друкувалися журнали, у 1926 і 1927 роках разом з баптистською церквою адвентисти видають Біблії великого і кишенькового формату в державних видавництвах Ленінграда й Києва. Адвентисти організовують сільськогосподарські комуни, ведуть активну місіонерську діяльність.
У 1931 році організацію АСД було ліквідовано радянською владою, майже всіх служителів репресували. Як обвинувачення вішалися розхожі ярлики “агентів Німеччини і США”. Ситуація мало змінилася в 1950-60 роки, коли багато молитовних будинків було закрито. У 1960 році була розпущена створена після війни Всесоюзна Рада АСД.
Відтворення церковної організації й нормалізація церковної діяльності стали можливими лише в 80-ті роки завдяки демократичним перетворенням у суспільстві й знаходженню віруючими релігійної волі. Після проголошення незалежності України Церква АСД одержала статус офіційної й у травні 1991 року була зареєстрована Державним Комітетом із питань справ релігії при Кабінеті Міністрів України. Сьогодні в Україні діє Українська Уніонна Конференція, яка складається з 8 регіональних конференцій. З 1998 року на чолі УНК АСД – Володимир Крупський. В Києві діє Духовна семінарія АСД. Видаються 2 газети та 4 журнали, центральний з яких журнал “Ознаки часу”.
Вы читаете Історiя християнства в Україні
