П'ЯТИДЕСЯТНИКИ
Ця протестантська релігійна течія виникла наприкінці ХІХ ст. Назва походить від особливого пошанування П’ятидесятниці – зіслання Святого Духа. Вважається, що характерною рисою хрещення Святим Духом повинна бути здатність говорити “іншими мовами". На початку ХХ ст. п’ятидесятництво потрапляє на територію Російської імперії, а відтак в Україну. Їх попередниками були спільноти молокан і духоборів, які підготували ґрунт для поширення п’ятидесятництва.
На Західну Україну воно потрапило через емігрантів, які повернулися з США. У 1920 році на Волині виникають перші організовані громади, а у 1924 році у Кременці було проведено перший з’їзд християн Святої П’ятидесятниці, на якому сформовано союз п’ятидесятницьких громад на чолі з Іваном Герасевичем.
1928 року розпочався п’ятидесятницький рух на Буковині. 1921 року була організована перша п’ятидесятницька громада на радянській Україні, в Одесі – на 1924 рік понад 50 громад організували Обласний союз християн євангельської віри. 3 вересня 1925 року утворився Всеукраїнський союз Християн Віри Євангельської. На час розгрому Союзу у 1930 році в ньому нараховувалося понад 500 громад і 25 тисяч вірних. Незмінним головою Союзу був Іван Воронаєв, який свого часу змушений був утікати з царської Росії за релігійні переконання. Після ліквідації Союзу його керівництво потрапило до концтаборів, де і загинуло. Гонінь зазнали й західноукраїнські п’ятидесятники після 1939 року.
Під час радянсько-німецької війни на території України діяли Союз християн віри євангельської з центром на Берестейщині й Союз християн євангельської віри на Східній Україні.
1945 року радянська влада під загрозою нових репресій керівникам п’ятидесятників запропонувала увійти у Союз разом із Євангельськими християнами баптистами (серпнева угода 1945 року). Багато церковних громад п’ятидесятників, особливо у західних областях увійшли до цього об’єднання і перебували в ньому до 1989 року. Більшість громад не погодилися увійти, а незабаром новим об’єднанням були невдоволена і частина з тих, хто до нього увійшла. 1948 року у Дніпродзержинську відбувся нелегальний з’їзд за участю делегатів усіх п’ятидесятницьких об’єднань. Було прийнято звернення до уряду та керівництва Всесоюзного об’єднання Євангельських Християн Баптистів, в якому говорилося про важкосумісні особливості системи віровчення п’ятидесятництва і баптизму, а тому неможливість спільного об’єднання. П’ятидесятники просили від радянського уряду дозволу створити власний Союз церков. В результаті всі учасники цього з’їзду були заарештовані і засуджені.
1956 року після виходу на свободу лідери ХВЄ(п), користуючись періодом “відлиги”, зібрали ще один нелегальний з’їзд у Харкові та звернулися до радянського керівництва з аналогічним проханням. Цього разу вони отримали позитивну відповідь і подали на реєстрацію до Ради у справах релігій необхідні документи з даними про місцеві громади. В результаті за цими списками розпочалися арешти і судові процеси над активними членами й керівництвом церков. Це підірвало останню довіру до властей, а тому до розвалу СРСР п’ятидесятники не йшли на будь-який діалог із владою. В цей час не існувало єдиного центру ХВЄ(п). 1968 року дозволено реєстрацію громад поза ВО ЄХБ і на 1989 рік було зареєстровано 200 автономних церков, діяльність яких скеровувала рада пресвітерів. Крім того, діяли численні незареєстровані громади.
25-26 травня 1990 року у Коростені відбувся з’їзд, на якому відроджено Всеукраїнський союз християн віри євангельської-п’ятидесятники, до якого увійшли п’ятидесятницькі громади з ВО ЄХБ, автономно зареєстровані й незареєстровані церкви, місії. Головою Союзу обрано Миколу Мельника. У 1998 році його замінив Михайло Паночко. Офіційними органами Союзу Церков ХВЄ є журнали “Благовісник”, “Євангельський голос”, “Євангеліст”. Окремі громади видають свою періодику. П’ятидесятники відомі своїми радіо та телепрограмами. Місії “Голос надії” (Луцьк), “Возможность” (Маріуполь) і “Добрий самарянин” (Рівне) провадять активну місіонерську діяльність на території Російської Федерації. Підготовка кадрів Союзу здійснюється у майже 20 біблійних семінаріях, інститутах та школах. Також діють різноманітні біблійні курси й школи при громадах. Поряд із тим існує Союз незалежних громад християн віри євангельської-п’ятидесятників та окремі автономні п’ятидесятницькі громади.
ХАРИЗМАТИ
Назва походить від грецького “харизма” – дар благодаті або Божий дар. Послідовники харизматизму наголошують на прояві дарів благодаті або духовних дарів (дару “інших мов”, зцілення, пророцтва тощо) у житті віруючих. Харизматичний рух не складає якоїсь однієї певної церкви, а представлений великою кількістю різних релігійних груп, як повністю незалежних, так і об’єднаних в різні союзи. Також харизмати не мають якогось єдиного катехізису. Громади можуть мати відмінності між собою в окремих богословських та культових положеннях, водночас між ними є багато спільного. Віровчення харизматизму практично співпадає з богословськими позиціями п’ятидесятництва. Видимою ознакою є велика емоційність богослужінь.
Подібно до усіх християн харизмати вірять в Трійцю. Вірять, що Ісус Христос, Істинний Бог і Єдинородний Син Божий, є єдиним Спасителем людства і кожного людини в окремості. Спасіння людини відбувається по благодаті через віру в Ісуса Христа та Його жертву. Харизмати вірять у другий прихід Ісуса Христа, воскресіння мертвих, вічне блаженство віруючих і вічне покарання для невіруючих.
Видимою формою прийняття жертви Ісуса Христа виступає покаяння. Вважається, що тоді людина народжується згори і отримує спасіння. Вважається, що Господь дає послідовникам Свою надприродну силу, яка реалізується через чудеса. Віра у силу молитви обумовлює переконаність в тому, що віруючі повинні мати успіх у земних справах, бути щасливими, не повинні хворіти... Навпаки, наявність хвороб чи інших проблем, на думку харизматів, свідчить про слабкість віри людини. З іншого боку, проблеми у житті християн є наслідком нападок на них темних сил, яким людина має духовно протистояти. Багато харизматів є прихильниками теорії “позитивного мислення” – людина має думати чи говорити лише про добре, стверджувати свій успіх, зцілення, щоб мати це у своєму реальному житті.
Харизматичному руху властивий певний екуменізм, переконання в благодатності служіння будь-якої Церкви чи конфесії. Міжконфесійні розбіжності сприймаються як порушення Ісусової заповіді любові.
Як і п’ятидесятники, харизмати рахують свою новітню історію з 1906 року, з богослужінь у Лос-Анджелесі (США), які супроводжувалися “зішестям Духа Святого”, а саме говорінням незнайомими мовами та іншими дивовижними проявами. Власне харизматичний рух починає розповсюджуватися з 1960 року на початку у протестантському середовищі США, швидко перекинувшись на інші континенти. З часом рух поширився не лише серед протестантських деномінацій, але й у межах Католицької Церкви та окремих закордонних Православних Церков. На сьогодні харизматичний рух є поширеним в усьому світі. Вважається, що більш ніж 200 мільйонів християн ідентифікують себе як послідовників цієї течії.
В Україні розвиток харизматичного руху почався з початку 1990-х років з часу проголошення незалежності країни і встановлення більш сприятливих умов для діяльності Церков. Виникнення харизматичних громад і їхнє поширення стало результатом діяльності вітчизняних та закордонних проповідників харизматизму (Д.Масон, С.Аделаджа, Г.Мадава та інші). Харизматичний рух в Україні набув свого розвитку за рахунок молодіжного середовища п’ятидесятницьких та баптистських Церков, а також хвилі духовного пробудження початку 90-х років. Якщо на 1 січня 1992 року в Україні було зареєстровано 27 харизматичних громад, то на 2005 рік їх нараховується близько 920. Регіонально харизматичні громади більш поширені у Центрі, а також на Сході та Півдні України. Кількість служителів харизматичних громад зросла з 40 у 1993 році до 1600 на 2005 рік. Оскільки переважна більшість харизматичних громад в Україні поки що не має своїх власних приміщень, їхні богослужіння відбуваються в орендованих кінотеатрах, концертних залах тощо. Цьому сприяє відсутність обов’язкової символіки, а також переконання, що Бог перебуває повсюди, де християни збираються для поклоніння Йому.
ІВАН ПАВЛО ІІ
Наприкінці червня 2001 року відбувся приїзд в Україну 263-го за ліком Римського першосвященника Івана Павла ІІ. Візит в Україну став 94-ю подорожжю папи-мандрівника. Він був першим в історії папою-слов’янином. Біографи говорять про українські корені понтифіка – його мати Емілія Качоровська була, як тоді казали, “русинкою”, походила з Тернопільщини.
Іван Павло ІІ провів багатотисячні пастирські служіння у Києві та Львові, зустрічався з молоддю, політиками, очільниками релігійних громад. Великі, змістовні звернення папа проголошував українською мовою, яку він вивчив ще в дитинстві. Великий гуманіст звертався не лише до католиків, а до всіх християн, до всіх громадян України. Під час останньої Божественної літургії у візантійсько-українському обряді, яка відбулася 27 червня на полі львівського іподрому, Святійший Отець проголосив блаженними двадцять вісім синів і доньок Української Греко-Католицької Церкви. Це вперше беатифікація проходила на українській землі.
Помічено, що де побував папа-мандрівник, невдовзі там виникали народні революції. Мільйони людей, які слухали папу, настільки проймалися ідеями добра і справедливості, що змінювали свій світогляд, вже не могли байдуже сприймати тиранію й несправедливість. Після пастирського візиту Івана Павла ІІ, наступну хвилю масового духовного піднесення українці відчули під час Помаранчевої революції 2004 року.
Ця протестантська релігійна течія виникла наприкінці ХІХ ст. Назва походить від особливого пошанування П’ятидесятниці – зіслання Святого Духа. Вважається, що характерною рисою хрещення Святим Духом повинна бути здатність говорити “іншими мовами". На початку ХХ ст. п’ятидесятництво потрапляє на територію Російської імперії, а відтак в Україну. Їх попередниками були спільноти молокан і духоборів, які підготували ґрунт для поширення п’ятидесятництва.
На Західну Україну воно потрапило через емігрантів, які повернулися з США. У 1920 році на Волині виникають перші організовані громади, а у 1924 році у Кременці було проведено перший з’їзд християн Святої П’ятидесятниці, на якому сформовано союз п’ятидесятницьких громад на чолі з Іваном Герасевичем.
1928 року розпочався п’ятидесятницький рух на Буковині. 1921 року була організована перша п’ятидесятницька громада на радянській Україні, в Одесі – на 1924 рік понад 50 громад організували Обласний союз християн євангельської віри. 3 вересня 1925 року утворився Всеукраїнський союз Християн Віри Євангельської. На час розгрому Союзу у 1930 році в ньому нараховувалося понад 500 громад і 25 тисяч вірних. Незмінним головою Союзу був Іван Воронаєв, який свого часу змушений був утікати з царської Росії за релігійні переконання. Після ліквідації Союзу його керівництво потрапило до концтаборів, де і загинуло. Гонінь зазнали й західноукраїнські п’ятидесятники після 1939 року.
Під час радянсько-німецької війни на території України діяли Союз християн віри євангельської з центром на Берестейщині й Союз християн євангельської віри на Східній Україні.
1945 року радянська влада під загрозою нових репресій керівникам п’ятидесятників запропонувала увійти у Союз разом із Євангельськими християнами баптистами (серпнева угода 1945 року). Багато церковних громад п’ятидесятників, особливо у західних областях увійшли до цього об’єднання і перебували в ньому до 1989 року. Більшість громад не погодилися увійти, а незабаром новим об’єднанням були невдоволена і частина з тих, хто до нього увійшла. 1948 року у Дніпродзержинську відбувся нелегальний з’їзд за участю делегатів усіх п’ятидесятницьких об’єднань. Було прийнято звернення до уряду та керівництва Всесоюзного об’єднання Євангельських Християн Баптистів, в якому говорилося про важкосумісні особливості системи віровчення п’ятидесятництва і баптизму, а тому неможливість спільного об’єднання. П’ятидесятники просили від радянського уряду дозволу створити власний Союз церков. В результаті всі учасники цього з’їзду були заарештовані і засуджені.
1956 року після виходу на свободу лідери ХВЄ(п), користуючись періодом “відлиги”, зібрали ще один нелегальний з’їзд у Харкові та звернулися до радянського керівництва з аналогічним проханням. Цього разу вони отримали позитивну відповідь і подали на реєстрацію до Ради у справах релігій необхідні документи з даними про місцеві громади. В результаті за цими списками розпочалися арешти і судові процеси над активними членами й керівництвом церков. Це підірвало останню довіру до властей, а тому до розвалу СРСР п’ятидесятники не йшли на будь-який діалог із владою. В цей час не існувало єдиного центру ХВЄ(п). 1968 року дозволено реєстрацію громад поза ВО ЄХБ і на 1989 рік було зареєстровано 200 автономних церков, діяльність яких скеровувала рада пресвітерів. Крім того, діяли численні незареєстровані громади.
25-26 травня 1990 року у Коростені відбувся з’їзд, на якому відроджено Всеукраїнський союз християн віри євангельської-п’ятидесятники, до якого увійшли п’ятидесятницькі громади з ВО ЄХБ, автономно зареєстровані й незареєстровані церкви, місії. Головою Союзу обрано Миколу Мельника. У 1998 році його замінив Михайло Паночко. Офіційними органами Союзу Церков ХВЄ є журнали “Благовісник”, “Євангельський голос”, “Євангеліст”. Окремі громади видають свою періодику. П’ятидесятники відомі своїми радіо та телепрограмами. Місії “Голос надії” (Луцьк), “Возможность” (Маріуполь) і “Добрий самарянин” (Рівне) провадять активну місіонерську діяльність на території Російської Федерації. Підготовка кадрів Союзу здійснюється у майже 20 біблійних семінаріях, інститутах та школах. Також діють різноманітні біблійні курси й школи при громадах. Поряд із тим існує Союз незалежних громад християн віри євангельської-п’ятидесятників та окремі автономні п’ятидесятницькі громади.
ХАРИЗМАТИ
Назва походить від грецького “харизма” – дар благодаті або Божий дар. Послідовники харизматизму наголошують на прояві дарів благодаті або духовних дарів (дару “інших мов”, зцілення, пророцтва тощо) у житті віруючих. Харизматичний рух не складає якоїсь однієї певної церкви, а представлений великою кількістю різних релігійних груп, як повністю незалежних, так і об’єднаних в різні союзи. Також харизмати не мають якогось єдиного катехізису. Громади можуть мати відмінності між собою в окремих богословських та культових положеннях, водночас між ними є багато спільного. Віровчення харизматизму практично співпадає з богословськими позиціями п’ятидесятництва. Видимою ознакою є велика емоційність богослужінь.
Подібно до усіх християн харизмати вірять в Трійцю. Вірять, що Ісус Христос, Істинний Бог і Єдинородний Син Божий, є єдиним Спасителем людства і кожного людини в окремості. Спасіння людини відбувається по благодаті через віру в Ісуса Христа та Його жертву. Харизмати вірять у другий прихід Ісуса Христа, воскресіння мертвих, вічне блаженство віруючих і вічне покарання для невіруючих.
Видимою формою прийняття жертви Ісуса Христа виступає покаяння. Вважається, що тоді людина народжується згори і отримує спасіння. Вважається, що Господь дає послідовникам Свою надприродну силу, яка реалізується через чудеса. Віра у силу молитви обумовлює переконаність в тому, що віруючі повинні мати успіх у земних справах, бути щасливими, не повинні хворіти... Навпаки, наявність хвороб чи інших проблем, на думку харизматів, свідчить про слабкість віри людини. З іншого боку, проблеми у житті християн є наслідком нападок на них темних сил, яким людина має духовно протистояти. Багато харизматів є прихильниками теорії “позитивного мислення” – людина має думати чи говорити лише про добре, стверджувати свій успіх, зцілення, щоб мати це у своєму реальному житті.
Харизматичному руху властивий певний екуменізм, переконання в благодатності служіння будь-якої Церкви чи конфесії. Міжконфесійні розбіжності сприймаються як порушення Ісусової заповіді любові.
Як і п’ятидесятники, харизмати рахують свою новітню історію з 1906 року, з богослужінь у Лос-Анджелесі (США), які супроводжувалися “зішестям Духа Святого”, а саме говорінням незнайомими мовами та іншими дивовижними проявами. Власне харизматичний рух починає розповсюджуватися з 1960 року на початку у протестантському середовищі США, швидко перекинувшись на інші континенти. З часом рух поширився не лише серед протестантських деномінацій, але й у межах Католицької Церкви та окремих закордонних Православних Церков. На сьогодні харизматичний рух є поширеним в усьому світі. Вважається, що більш ніж 200 мільйонів християн ідентифікують себе як послідовників цієї течії.
В Україні розвиток харизматичного руху почався з початку 1990-х років з часу проголошення незалежності країни і встановлення більш сприятливих умов для діяльності Церков. Виникнення харизматичних громад і їхнє поширення стало результатом діяльності вітчизняних та закордонних проповідників харизматизму (Д.Масон, С.Аделаджа, Г.Мадава та інші). Харизматичний рух в Україні набув свого розвитку за рахунок молодіжного середовища п’ятидесятницьких та баптистських Церков, а також хвилі духовного пробудження початку 90-х років. Якщо на 1 січня 1992 року в Україні було зареєстровано 27 харизматичних громад, то на 2005 рік їх нараховується близько 920. Регіонально харизматичні громади більш поширені у Центрі, а також на Сході та Півдні України. Кількість служителів харизматичних громад зросла з 40 у 1993 році до 1600 на 2005 рік. Оскільки переважна більшість харизматичних громад в Україні поки що не має своїх власних приміщень, їхні богослужіння відбуваються в орендованих кінотеатрах, концертних залах тощо. Цьому сприяє відсутність обов’язкової символіки, а також переконання, що Бог перебуває повсюди, де християни збираються для поклоніння Йому.
ІВАН ПАВЛО ІІ
Наприкінці червня 2001 року відбувся приїзд в Україну 263-го за ліком Римського першосвященника Івана Павла ІІ. Візит в Україну став 94-ю подорожжю папи-мандрівника. Він був першим в історії папою-слов’янином. Біографи говорять про українські корені понтифіка – його мати Емілія Качоровська була, як тоді казали, “русинкою”, походила з Тернопільщини.
Іван Павло ІІ провів багатотисячні пастирські служіння у Києві та Львові, зустрічався з молоддю, політиками, очільниками релігійних громад. Великі, змістовні звернення папа проголошував українською мовою, яку він вивчив ще в дитинстві. Великий гуманіст звертався не лише до католиків, а до всіх християн, до всіх громадян України. Під час останньої Божественної літургії у візантійсько-українському обряді, яка відбулася 27 червня на полі львівського іподрому, Святійший Отець проголосив блаженними двадцять вісім синів і доньок Української Греко-Католицької Церкви. Це вперше беатифікація проходила на українській землі.
Помічено, що де побував папа-мандрівник, невдовзі там виникали народні революції. Мільйони людей, які слухали папу, настільки проймалися ідеями добра і справедливості, що змінювали свій світогляд, вже не могли байдуже сприймати тиранію й несправедливість. Після пастирського візиту Івана Павла ІІ, наступну хвилю масового духовного піднесення українці відчули під час Помаранчевої революції 2004 року.
Вы читаете Історiя християнства в Україні
