культури: “Немає Господа на небі”. Звичайно, нема. I матері божої нема. Він не існує. Він є. Але його нема. I став я думати, що страшно i вбого на світі, коли його нема, як от зараз, наприклад. Він є, він був у Павлова, Мічуріна, очевидно, був у Дарвіна, як у людей найглибшого синтезу, як iнфальтильно, себто первісно поетично персоніфікована ідея прекрасного, ідея добра, себто те, що підіймає духовну структуру людини над звичайною сумою її фізіологічних труднощів, робить людину доброю, людяною, духовно високою, що дає людині почуття “состраданiя”, без якого людина не людина. Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність – се великий крок назад i вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного безрадісного будня”.
Як бачимо, шлях окреслений ще не чітко, ідеологічні пута не дають у повній мірі випростатися, але паросток уже потягнувся до сонця. Силу життя не дано побороти нікому!
НИЩЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Західна Україна була звільнена від фашистів у 1944 році. Негайно НКВС почав проводити репресії проти селян, інтелігенції, духовенства. У 1946 році Кремль вирішив повністю ліквідувати греко-католицьку церкву, яка мала сміливість мати свої погляди на вирішення релігійних проблем, до того ж відстоювала ідею національної держави, вітала проголошення української державності в 1941 році.
Водночас в Галичині створювалися максимально сприятливі умови для поширення російського православ'я. Йшла інтенсивна робота в напрямі підготовки примусового об'єднання УГКЦ з Православною Церквою, тобто ліквідації УГКЦ.
Були заарештовані i знищенні всі 10 єпископів, за колючим дротом опинилися тисячі священиків і ченців. Митрополита Андрея Шептицького було взято під домашній арешт (через кілька місяців він помер). Його наступника Йосипа Сліпого 11 квітня 1945 року арештували і запроторили до Сибірського концтабору. Лише дивом він залишиться живим після вiсiмнадцятилiтньої неволі. До радянських концтаборів було відправлено безліч простих, мирних, неповинних громадян.
Репресивні заходи щодо УГКЦ та за перехід її у Російську Православну Церкву поширилися на Закарпаття, територію Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. В результаті були арештовані всі українські греко-католицькі владики.
На кінець 1950 року усі п'ять єпархій УГКЦ були ліквідовані. Всі ієрархи (Митрополит і 9 єпископів) заарештовані й засуджені до різних строків ув'язнення. П'ять з них на той час уже померли. Із біля 3,5 тисяч священиків єпархіального духовенства, які до війни обслуговували 4,5 мільйона віруючих, понад 1,5 тисячі були ув'язнені. Із 2913 парафій, які існували на території Львівської, Станіславської та Перемиської єпархій, насильно підпорядковано РПЦ або зліквідовано 2672, із Усіх церков 4099 насильно передано РПЦ, так само як і всі 203 монастирі. Всіх 520 монахів та 1090 монахинь було розігнано або ув'язнено.
ТАБIР
За які ж провини комуністи кинули мільйони громадян до концтаборів? Вони ж чесно жили, добросовісно працювали, вірили в Бога, тобто були людьми. I саме це було найтяжчим злочином перед комуно-радянською системою. Але навіть за ґратами справжні християни не втрачають своєї подоби! Магістр теології Роман Дурбак у своєму вірші складеному 1950 року у Львівській пересильній в'язниці, розповідає про зустріч Різдвяного вечора в неволі:
Направо – “параша” й на воду бачок,
Наліво – поламана тумба з дощок.
На ній пломеніє нервозно свіча,
I тишу прорізує скрегіт ключа.
Над тумбою хилиться хлопець в мольбі,
Долоні складає, Ісусе, Тобі!
По-чеськи співає колядку в вікно
I сльози спливають на камери дно.
Свят-вечiр, латинський, сьогодні йому,
Як пам'ять про дім свій, заходить в тюрму.
Дитина Господня у яслах дрiма,
А хлопця із Праги в'ярмила тюрма.
Ангели співають про мир на землі,
А він тут голодний, холодний, в імлі.
I чех наш заплакав, про Прагу свою
Згадав золоту, найсвітлішу зорю.
I всі ми із нар, наче птиці крильми,
Його обгорнули своїми грудьми.
Той цукру достав, той з дому сухар, –
Йому на різдвяний складаємо дар.
А хтось, наче скарб, папiроску несе, –
Душевно даруєм, що маєм, усе.
І славили наші безкровні уста
В неволі рожденного Бога-Христа.
Олександр Солженiцин у книзі “Архіпелаг ГУЛАГ” розповідає, що в концтаборі західні українці ніколи не приховували, що є християнами. В день перед Різдвом відмовлялися від баланди i постилися до першої зірки, тоді вітали один одного, співали колядки. Бували в таборі i весілля! Справжні, із вінчанням! “Західна українка інакше заміж i не вийде... Стараннями ГУЛАГу священики там були усіх конфесій”. Коли в далекому таборі українська жінка народжувала дитину, то обов'язково старалася похрестити немовля. Хрестик надсилали з дому в посилці (тільки добре замаскований, щоб диявольська охорона не помітила), або виготовлявся табірним умільцем (плату брав хлібом). З табірного лахміття робили для хрестика стрічку, шили дитині якусь одяганку, чепчик. З мізерної пайки економився цукор, із невідомо чого пекли якусь перепічку (“пиріг”), запрошувалися подруги. Завжди знаходилася жінка, що читала молитву, дитя опускали у теплу воду, хрестили, i щаслива в ту мить мати запрошувала “гостей” до “святкового столу”.
Як бачимо, шлях окреслений ще не чітко, ідеологічні пута не дають у повній мірі випростатися, але паросток уже потягнувся до сонця. Силу життя не дано побороти нікому!
НИЩЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Західна Україна була звільнена від фашистів у 1944 році. Негайно НКВС почав проводити репресії проти селян, інтелігенції, духовенства. У 1946 році Кремль вирішив повністю ліквідувати греко-католицьку церкву, яка мала сміливість мати свої погляди на вирішення релігійних проблем, до того ж відстоювала ідею національної держави, вітала проголошення української державності в 1941 році.
Водночас в Галичині створювалися максимально сприятливі умови для поширення російського православ'я. Йшла інтенсивна робота в напрямі підготовки примусового об'єднання УГКЦ з Православною Церквою, тобто ліквідації УГКЦ.
Були заарештовані i знищенні всі 10 єпископів, за колючим дротом опинилися тисячі священиків і ченців. Митрополита Андрея Шептицького було взято під домашній арешт (через кілька місяців він помер). Його наступника Йосипа Сліпого 11 квітня 1945 року арештували і запроторили до Сибірського концтабору. Лише дивом він залишиться живим після вiсiмнадцятилiтньої неволі. До радянських концтаборів було відправлено безліч простих, мирних, неповинних громадян.
Репресивні заходи щодо УГКЦ та за перехід її у Російську Православну Церкву поширилися на Закарпаття, територію Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. В результаті були арештовані всі українські греко-католицькі владики.
На кінець 1950 року усі п'ять єпархій УГКЦ були ліквідовані. Всі ієрархи (Митрополит і 9 єпископів) заарештовані й засуджені до різних строків ув'язнення. П'ять з них на той час уже померли. Із біля 3,5 тисяч священиків єпархіального духовенства, які до війни обслуговували 4,5 мільйона віруючих, понад 1,5 тисячі були ув'язнені. Із 2913 парафій, які існували на території Львівської, Станіславської та Перемиської єпархій, насильно підпорядковано РПЦ або зліквідовано 2672, із Усіх церков 4099 насильно передано РПЦ, так само як і всі 203 монастирі. Всіх 520 монахів та 1090 монахинь було розігнано або ув'язнено.
ТАБIР
За які ж провини комуністи кинули мільйони громадян до концтаборів? Вони ж чесно жили, добросовісно працювали, вірили в Бога, тобто були людьми. I саме це було найтяжчим злочином перед комуно-радянською системою. Але навіть за ґратами справжні християни не втрачають своєї подоби! Магістр теології Роман Дурбак у своєму вірші складеному 1950 року у Львівській пересильній в'язниці, розповідає про зустріч Різдвяного вечора в неволі:
Направо – “параша” й на воду бачок,
Наліво – поламана тумба з дощок.
На ній пломеніє нервозно свіча,
I тишу прорізує скрегіт ключа.
Над тумбою хилиться хлопець в мольбі,
Долоні складає, Ісусе, Тобі!
По-чеськи співає колядку в вікно
I сльози спливають на камери дно.
Свят-вечiр, латинський, сьогодні йому,
Як пам'ять про дім свій, заходить в тюрму.
Дитина Господня у яслах дрiма,
А хлопця із Праги в'ярмила тюрма.
Ангели співають про мир на землі,
А він тут голодний, холодний, в імлі.
I чех наш заплакав, про Прагу свою
Згадав золоту, найсвітлішу зорю.
I всі ми із нар, наче птиці крильми,
Його обгорнули своїми грудьми.
Той цукру достав, той з дому сухар, –
Йому на різдвяний складаємо дар.
А хтось, наче скарб, папiроску несе, –
Душевно даруєм, що маєм, усе.
І славили наші безкровні уста
В неволі рожденного Бога-Христа.
Олександр Солженiцин у книзі “Архіпелаг ГУЛАГ” розповідає, що в концтаборі західні українці ніколи не приховували, що є християнами. В день перед Різдвом відмовлялися від баланди i постилися до першої зірки, тоді вітали один одного, співали колядки. Бували в таборі i весілля! Справжні, із вінчанням! “Західна українка інакше заміж i не вийде... Стараннями ГУЛАГу священики там були усіх конфесій”. Коли в далекому таборі українська жінка народжувала дитину, то обов'язково старалася похрестити немовля. Хрестик надсилали з дому в посилці (тільки добре замаскований, щоб диявольська охорона не помітила), або виготовлявся табірним умільцем (плату брав хлібом). З табірного лахміття робили для хрестика стрічку, шили дитині якусь одяганку, чепчик. З мізерної пайки економився цукор, із невідомо чого пекли якусь перепічку (“пиріг”), запрошувалися подруги. Завжди знаходилася жінка, що читала молитву, дитя опускали у теплу воду, хрестили, i щаслива в ту мить мати запрошувала “гостей” до “святкового столу”.
Вы читаете Історiя християнства в Україні
