пітьми. Це відчутно явлено у колообiгу дня i ночі, літа й зими, життя i смерти, вiчности й часу. Бог є Бог життя, або любови, i Бог суду, або гніву. Всі створіння є прямі службові органи цих властивостей верховного єства. Лише людина є найблагородніше Його знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому й ціну i звіт за вживання цього права містить у собі. Звідси, природно, походить поняття про правосуддя, милосердя й благодать у Творці. А якщо у Творці, то i в створіннях, особливо наближених до Нього даром розуму. Звідси влада, уряди, держави, сім'ї, товариства, становища, звідси батьки, царі, воїни, судді, пани, раби; так лише Бог у всіх i всі в Ньому”...
З поглядами Сковороди знайомився i єпископ Білгородський. Та чи не все у тому втямив, а може побоявся якоїсь конкуренції, але став чинити філософу утиски. Побачивши, що так його “шанують”, Григорій Савич облишив педагогіку.
Біля Харкова знайшов місцину, що звалася Гужвинське. Там, серед густого лісу була пасіка поміщиків Зембровських, яких Сковорода любив за добродушність. З їхньої ласки оселився в хатинці пасічника. Беручи приклад із працьовитих бджіл, написав дві книги: “Нарцис, або про те: пізнай себе” та “Книга Асхань, про пізнання самого себе”.
Але над тихим раєм почали збиратися темні хмари брехні. Дізнався, що між люди поширюються наклепи, що раз Сковорода заховався в глушині, то є ні ким іншим, як людиноненависником. Не бажаючи, щоб серця людей отруювалися чутками, філософ поклав до торбини шматок хліба, Біблію i назавжди покинув той край.
I став він ніби як мандрівником. Блукав Україною, куди направляло серце i настрій. Мандрівний філософ писав: “Деякі, як говорить Сократ, живуть, щоб їсти i пити, я ж – навпаки... Більшість зовсім не знає, що значить жити, бо хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя – справа дуже важка, i один тільки Христос може це дати i навчити”. “Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: “Неоднакова всім рівність”. Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна. Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ ввести марно хочуть? Яке бо дурне те, що супротивне блаженній природі?.. Бог є скрізь і щастя в усякому стані, коли входимо в нього із Богом. Треба тільки пізнати себе, куди хто народжений”.
Для підкріплення духу Сковорода відвідував славні українські монастирі, які манили його своїми бібліотеками та добрими людьми. Щоб мати засоби для підтримання тіла – наймався на роботу. Так у 1754-1759 роках у селі Коврай (нині Золотонiський район на Черкащині) був домашнім учителем у сина поміщика Степана Томари. Тоді почав писати вірші, які поклали початок збірці “Сад Божественних пісень”.
До самого свого кінця 9 листопада 1794 року Григорій Сковорода працював. Він навіть власноруч викопав собі могилу i придумав напис для надгробка: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
ДЯЧКИ
Хоч i заборонялося друкувати книги українською мовою, та освічена душа прагнула рідного слова. Так Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гнат Бузановський, Олександр Падальський, Іван Пєшковський записували народні пісні, поезію, писали власні вірші, що поширювалися між людьми в рукописних варіантах.
У ті часи випускники бурс нерідко ставали мандрівними дяками. Дячок приходив у якесь село i пропонував свої послуги ученої людини. Найчастіше їх брали учителями. Коли ж дячкові обридала місцевість, учні, або виникала якась конфліктна ситуація, він брав ноги на плечі i чимчикував далі. Майже у кожного дячка була колекція української літератури. Це були переписані від руки модні сатиричні вірші i, майже в кожного, користований шаленою популярністю “Лист Запорожців до турецького султана”. Більшість відомих нині літературних творів XVII-XVIII ст. збереглися саме завдяки дячкам.
ЛЮТЕРАНИ
Російська імператриця Катерина II за національністю була німкенею. Отож не будемо дивуватися тому, що вона запропонувала німцям заселити південні регіони України. Уряд пропонував кожному поселенцеві 65 десятин землі, давав стартовий капітал у розмірі 500 рублів на сім'ю, забезпечував будівельним лісом. Німці на 30 років звільнялися від податків i назавжди від військової служби.
Це приваблювало багатьох i скоро німецькі поселення (колонії) зарясніли на Запоріжжі, Таврії, Херсонщині. За віросповіданням, більшість німців були лютеранами.
БАПТИСТИ
Перш ніж говорити про баптистів слід згадати пiетистiв. Це люди, які вірять у Христа, але відкидають всю християнську догматику, вважаючи її непотрібним нашаруванням, створеним людською фантазією. В Україні перші місіонери з'явилися у XVIII ст. в колоніях нiмцiв-лютеранів. Вони закликали до нового духовного життя, просили відцуратися житейських вад...
Ті, що відгукнулися на заклик, продовжували відвідувати звичайні богослужіння, але по закінченні залишалися в кирхi ще на годину, аби вчитатися в Євангеліє та помолитися власними, а не колись завченими, кимось складеними словами... По-німецькому “одна година” буде “Eine Stunde”, а тому i людей цих прозвали штундами (або штундистами). Активно розвиватися штундизм став у середині ХIХ ст.
Проповідники вимагали від братства дотримуватися високоморального життя, не пиячити, не сваритися. Закликали вдумливо читати Євангеліє i жити за ним, як за основним законом. Також були твердо переконані, що хрещення треба приймати не в дитинстві, а в дорослому віці, щоб цей важливий у житті крок був виваженим i свідомим. Латинською мовою хрещення називається baptista, отож i вся релігійна течія стала називатися – Баптизм.
Скоро прихильників нової (чи оновленої) віри стало дуже багато. Її підтримували деякі лютерансько-реформаторськi пастори. В Таврійській губернії велику проповідницьку роботу вів Отто Вюст.
Так, як колись сотник Корнилій запрошував апостола Іоанна прийти в його дім та розповісти про шлях до спасіння (Діяння 10), так у 1840 році пастора Бонекемпера запросили жителі колонії Старо-Данциг (Херсонщина). Він звернувся до них із прекрасною проповіддю, якою пробудив заснулих i погрузлих в гріхах людей. Його слова мали велику силу – люди почали читати i вивчати Слово Боже, для кращого усвідомлення збиралися обговорювати прочитане. Багато людей були похрещені в річці Сугоклеї. У 1860 році, в день Святої Трійці, відбулося велике хрещення i в колонії Ново-Данциг. Щоправда, невдовзі багатьох баптистів було вислано за кордон. Прибулих із Німеччини євангельських проповідників Ондра i Шульца скоро вирядили також.
Але ріст вчення не припинявся. Українці, які наймалися на роботу до німецьких господарів, слухали проповіді, читання Біблії, разом з усіма співали псалми, євангельські гімни... Повертаючись до своїх домівок, поширювали інформацію. Таким чином скоро вчення потрапило до Катеринославської губернії, на Волинь, Чернігівщину та Київщину.
Спочатку баптисти зазнавали частих нападок, як з боку православного духовенства, так i від жандармів, приставів, стражників, які всіляко залякували місцеве населення не йти ні на які контакти з нововірами. Закликали не спілкуватися, не торкатися, випадково десь зустрівшись чи проходячи повз їх житла, обов'язково перехреститись... 1909 року Почаївська Лавра розповсюджувала листівки у яких говорилося, що штунди знаходяться у змові з дияволом, договір із яким підписують кров'ю взятою з мізинця правої руки, та, що нещадно б'ють своїх жінок, щоб i вони прийняли віру чоловіків. За наказом Синоду було заарештовано багатьох баптистських лідерів. Наведу цитату з журнал “Християнин” за 1925 рік: “Один брат, що лишився вірним Господу, в день Водохрестя за підмовою священика i сільського старости був приведений до річки i не дивлячись на сильний мороз укинутий у воду для зняття “єретичної нечистоти”... Брат підняв великий крик. Збігся народ. Священик заявив, що штунда хотів його задушити. На сходці був винесений вирок – зiслати штунду в Сибір разом з усією сім'єю. Потім із Сибіру було отримано, що Господь i там не залишає вірних Йому Своїх дітей, вигнаних за слово Його”. В далекому краї українські баптисти засновували нові общини, заохочували місцеве населення. Таким чином баптистські групи з'явилися по всій Росії.
Причину протидії, що чинила їм влада, пояснити дуже легко. У великій Російській Імперії головною релігією було православ'я. Православна церква була підвладною державі так само, як i інші монополії (армія, поліція). Тому поява альтернативних структур розглядалася, як непокора, бунтарство, загроза загальному спокою. Так само Катерина II проводила кампанію навернення греко-католиків у православ'я. (Справу продовжив у 1839 році Київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Шляхом масових депортацій, а також підкупу йому вдалося майже повністю знищити на території імперії Греко-Католицьку церкву. Невеликий її пагінчик, близько 200 тисяч душ, лишився тільки в околицях Холма).
З поглядами Сковороди знайомився i єпископ Білгородський. Та чи не все у тому втямив, а може побоявся якоїсь конкуренції, але став чинити філософу утиски. Побачивши, що так його “шанують”, Григорій Савич облишив педагогіку.
Біля Харкова знайшов місцину, що звалася Гужвинське. Там, серед густого лісу була пасіка поміщиків Зембровських, яких Сковорода любив за добродушність. З їхньої ласки оселився в хатинці пасічника. Беручи приклад із працьовитих бджіл, написав дві книги: “Нарцис, або про те: пізнай себе” та “Книга Асхань, про пізнання самого себе”.
Але над тихим раєм почали збиратися темні хмари брехні. Дізнався, що між люди поширюються наклепи, що раз Сковорода заховався в глушині, то є ні ким іншим, як людиноненависником. Не бажаючи, щоб серця людей отруювалися чутками, філософ поклав до торбини шматок хліба, Біблію i назавжди покинув той край.
I став він ніби як мандрівником. Блукав Україною, куди направляло серце i настрій. Мандрівний філософ писав: “Деякі, як говорить Сократ, живуть, щоб їсти i пити, я ж – навпаки... Більшість зовсім не знає, що значить жити, бо хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя – справа дуже важка, i один тільки Христос може це дати i навчити”. “Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: “Неоднакова всім рівність”. Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна. Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ ввести марно хочуть? Яке бо дурне те, що супротивне блаженній природі?.. Бог є скрізь і щастя в усякому стані, коли входимо в нього із Богом. Треба тільки пізнати себе, куди хто народжений”.
Для підкріплення духу Сковорода відвідував славні українські монастирі, які манили його своїми бібліотеками та добрими людьми. Щоб мати засоби для підтримання тіла – наймався на роботу. Так у 1754-1759 роках у селі Коврай (нині Золотонiський район на Черкащині) був домашнім учителем у сина поміщика Степана Томари. Тоді почав писати вірші, які поклали початок збірці “Сад Божественних пісень”.
До самого свого кінця 9 листопада 1794 року Григорій Сковорода працював. Він навіть власноруч викопав собі могилу i придумав напис для надгробка: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
ДЯЧКИ
Хоч i заборонялося друкувати книги українською мовою, та освічена душа прагнула рідного слова. Так Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гнат Бузановський, Олександр Падальський, Іван Пєшковський записували народні пісні, поезію, писали власні вірші, що поширювалися між людьми в рукописних варіантах.
У ті часи випускники бурс нерідко ставали мандрівними дяками. Дячок приходив у якесь село i пропонував свої послуги ученої людини. Найчастіше їх брали учителями. Коли ж дячкові обридала місцевість, учні, або виникала якась конфліктна ситуація, він брав ноги на плечі i чимчикував далі. Майже у кожного дячка була колекція української літератури. Це були переписані від руки модні сатиричні вірші i, майже в кожного, користований шаленою популярністю “Лист Запорожців до турецького султана”. Більшість відомих нині літературних творів XVII-XVIII ст. збереглися саме завдяки дячкам.
ЛЮТЕРАНИ
Російська імператриця Катерина II за національністю була німкенею. Отож не будемо дивуватися тому, що вона запропонувала німцям заселити південні регіони України. Уряд пропонував кожному поселенцеві 65 десятин землі, давав стартовий капітал у розмірі 500 рублів на сім'ю, забезпечував будівельним лісом. Німці на 30 років звільнялися від податків i назавжди від військової служби.
Це приваблювало багатьох i скоро німецькі поселення (колонії) зарясніли на Запоріжжі, Таврії, Херсонщині. За віросповіданням, більшість німців були лютеранами.
БАПТИСТИ
Перш ніж говорити про баптистів слід згадати пiетистiв. Це люди, які вірять у Христа, але відкидають всю християнську догматику, вважаючи її непотрібним нашаруванням, створеним людською фантазією. В Україні перші місіонери з'явилися у XVIII ст. в колоніях нiмцiв-лютеранів. Вони закликали до нового духовного життя, просили відцуратися житейських вад...
Ті, що відгукнулися на заклик, продовжували відвідувати звичайні богослужіння, але по закінченні залишалися в кирхi ще на годину, аби вчитатися в Євангеліє та помолитися власними, а не колись завченими, кимось складеними словами... По-німецькому “одна година” буде “Eine Stunde”, а тому i людей цих прозвали штундами (або штундистами). Активно розвиватися штундизм став у середині ХIХ ст.
Проповідники вимагали від братства дотримуватися високоморального життя, не пиячити, не сваритися. Закликали вдумливо читати Євангеліє i жити за ним, як за основним законом. Також були твердо переконані, що хрещення треба приймати не в дитинстві, а в дорослому віці, щоб цей важливий у житті крок був виваженим i свідомим. Латинською мовою хрещення називається baptista, отож i вся релігійна течія стала називатися – Баптизм.
Скоро прихильників нової (чи оновленої) віри стало дуже багато. Її підтримували деякі лютерансько-реформаторськi пастори. В Таврійській губернії велику проповідницьку роботу вів Отто Вюст.
Так, як колись сотник Корнилій запрошував апостола Іоанна прийти в його дім та розповісти про шлях до спасіння (Діяння 10), так у 1840 році пастора Бонекемпера запросили жителі колонії Старо-Данциг (Херсонщина). Він звернувся до них із прекрасною проповіддю, якою пробудив заснулих i погрузлих в гріхах людей. Його слова мали велику силу – люди почали читати i вивчати Слово Боже, для кращого усвідомлення збиралися обговорювати прочитане. Багато людей були похрещені в річці Сугоклеї. У 1860 році, в день Святої Трійці, відбулося велике хрещення i в колонії Ново-Данциг. Щоправда, невдовзі багатьох баптистів було вислано за кордон. Прибулих із Німеччини євангельських проповідників Ондра i Шульца скоро вирядили також.
Але ріст вчення не припинявся. Українці, які наймалися на роботу до німецьких господарів, слухали проповіді, читання Біблії, разом з усіма співали псалми, євангельські гімни... Повертаючись до своїх домівок, поширювали інформацію. Таким чином скоро вчення потрапило до Катеринославської губернії, на Волинь, Чернігівщину та Київщину.
Спочатку баптисти зазнавали частих нападок, як з боку православного духовенства, так i від жандармів, приставів, стражників, які всіляко залякували місцеве населення не йти ні на які контакти з нововірами. Закликали не спілкуватися, не торкатися, випадково десь зустрівшись чи проходячи повз їх житла, обов'язково перехреститись... 1909 року Почаївська Лавра розповсюджувала листівки у яких говорилося, що штунди знаходяться у змові з дияволом, договір із яким підписують кров'ю взятою з мізинця правої руки, та, що нещадно б'ють своїх жінок, щоб i вони прийняли віру чоловіків. За наказом Синоду було заарештовано багатьох баптистських лідерів. Наведу цитату з журнал “Християнин” за 1925 рік: “Один брат, що лишився вірним Господу, в день Водохрестя за підмовою священика i сільського старости був приведений до річки i не дивлячись на сильний мороз укинутий у воду для зняття “єретичної нечистоти”... Брат підняв великий крик. Збігся народ. Священик заявив, що штунда хотів його задушити. На сходці був винесений вирок – зiслати штунду в Сибір разом з усією сім'єю. Потім із Сибіру було отримано, що Господь i там не залишає вірних Йому Своїх дітей, вигнаних за слово Його”. В далекому краї українські баптисти засновували нові общини, заохочували місцеве населення. Таким чином баптистські групи з'явилися по всій Росії.
Причину протидії, що чинила їм влада, пояснити дуже легко. У великій Російській Імперії головною релігією було православ'я. Православна церква була підвладною державі так само, як i інші монополії (армія, поліція). Тому поява альтернативних структур розглядалася, як непокора, бунтарство, загроза загальному спокою. Так само Катерина II проводила кампанію навернення греко-католиків у православ'я. (Справу продовжив у 1839 році Київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Шляхом масових депортацій, а також підкупу йому вдалося майже повністю знищити на території імперії Греко-Католицьку церкву. Невеликий її пагінчик, близько 200 тисяч душ, лишився тільки в околицях Холма).
Вы читаете Історiя християнства в Україні
