Замах на злочин відрізняється від закінченого злочину об'єктивною стороною. При замаху на злочин вона не завершена, відсутні деякі її ознаки (або не доведе¬но до кінця діяння, яке утворює об'єктивну сторону складу злочину, або відсутній суспільно небезпечний наслідок), а при закінченому злочині об'єктивна сторона повністю виконана.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не зале¬жали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення зло¬чину до кінця.
У деяких випадках особа, що почала вчиняти злочин, за різними причинами (страх відповідальності, жалість до потерпілого тощо) припиняє злочинні дії, хоч у неї й була реальна можливість довести злочин до кінця. У кримінальному законі такі випадки передбачені інститутом добровільної відмови від доведення злочину до кінця.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за власною волею го¬тування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України).
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Ознаками добровільної відмови від злочину є:
— остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
— відмова від злочину з волі самої особи;
— наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.
1. Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру продов¬жити його в майбутньому.
2. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, з власної (своєї) волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, вмов¬ляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності самостійно приймає особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.
3. Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Осо¬ба вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі подолати для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити.
Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх пе¬ред відповідальністю, жалість, невигідність скоєння злочину тощо. Вони (моти¬ви) не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину.
Добровільна відмова від злочину можлива тільки у незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки у цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об'єкту, який охоро¬няється кримінальним законом. Добровільна відмова не має місця на стадії закінченого злочину, оскільки є всі елементи та ознаки складу злочину і відмови¬тись від завершеного посягання вже неможливо.
На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої (чистої) бездіяльності.
На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готу¬ванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину.
На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є деякий проміжок часу, в перебігу якого особа зберігає панування над розвитком причинного зв'язку, може втрутитись і запобігти на-станню суспільно небезпечного наслідку. Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення життя, а потім врятувала його. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише шляхом активних дій.
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
7.4. Осудність та неосудність особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Примусові заходи медич-ного характеру. Види примусових заходів медичного характеру. Примусове лікування. Продовження, заміна або припинення застосування заходів медичного характеру.
Відповідно до ст. 19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчи¬нення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно не- безпечного діяння, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захво¬рювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути засто-совані примусові заходи медичного характеру.
Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Неосудність — це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України.
Для визначення поняття неосудності використовується медичний та юридич¬ний критерії.
Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19 КК України).
Під хронічним психічним захворюванням розуміються важковиліковні психічні захворювання, що мають довготривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресований параліч, маніакально-депресивний психоз тощо.
Тимчасовий розлад психічної діяльності — це психічні захворювання, які харак-теризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим пе-
ребігом і зазвичай закінчуються повним одужанням особи (наприклад, гострий алкогольний психоз).
Недоумство — це розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція) внаслідок перенесених хвороб. Воно харак- теризується зменшенням або повним занепадом інтелектуальних здібностей осо-би, що пов'язано з необоротними дефектами центральної нервової системи. Най-тяжча форма олігофренії — ідіотія, середня — імбецильність, найлегша — дебільність. Остання не завжди пов'язана зі втратою здатності розуміти суспільну небезпечність діяння, що залежить від глибини ураження центральної нервової системи та змісту діяння.
До іншого хворобливого стану психіки належить розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій: тяжкі форми психопатій, стани, що виникають внаслідок марення при тяжких інфекціях (наприклад, тифі), че-репно-мозкових травмах (травматична енцефалопатія), пухлинах мозку, явища абстиненції (морфійного голодування), аномалії психіки у глухонімих тощо.
Юридичний критерій неосудності охоплює дві ознаки:
— інтелектуальна — нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність), коли вона не розуміє фактичний бік своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільну небезпечність;
— вольова — нездатність керувати своїми діями (бездіяльністю), передбачени¬ми КК як суспільно небезпечні (наприклад, піроман не може подолати непере¬борного хворобливого потягу до підпалів, хоча й розуміє суспільно небезпечний характер такої поведінки).
Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо наявності однієї ознаки — інтелектуальної або вольової.
Не підлягає кримінальний відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До та-кої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до ви¬несення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших дурманних речовин, підлягає кримінальній відповідальності.
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підля¬гають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117). посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохорон-ного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку : державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, за¬хисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400. 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377.
398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, ч. 2 статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насиль¬ницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або по¬шкодження майна (ч. 2 статей 194, 347, 352, 378, частини 2 та 3 ст. 399), пошкод¬ження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2, 3 ст. 289), хуліганство (ст. 296).
Згідно зі ст. 92 КК України, примусовими заходами медичного характеру є на¬дання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, у спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небез¬печних діянь.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які:
1) вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
2) вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
3) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до ви¬несення вироку або під час відбування покарання.
Залежно від характеру та тяжкості
