захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом;
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути застосоване судом щодо особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.
Госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом може бути за-стосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і харак-тером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіат-ричному закладі і лікування у примусовому порядку.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути за-стосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діян-ня, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути за¬стосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діян-ня, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.
Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого приму¬сових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких
заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язко-вим лікарським наглядом.
Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів ме-дичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішен-ня питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинен-ня або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припи-нення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продов-ження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру на строк по-над 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаход-ження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусово-го заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу ме-дичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищу-вати 6 місяців.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру че¬рез зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру че-рез видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.
Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначено-го покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить не-безпеку для здоров'я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі при-значення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
7.5. Необхідна оборона та крайня необхідність. Переви-щення меж необхідної оборони. Уявна оборона. Діяння, повуязане з ризиком. Захист у таких справах.
Згідно зі ст. 36 КК України, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної
і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення пося¬гання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уник¬нути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обста¬новці захисту.
Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернен¬ня протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, не¬залежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Від необхідної оборони слід відрізняти уявну оборону (ст. 37 КК України). Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обста¬вин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, непра¬вильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду ли¬ше у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вва¬жати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона піддягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідо¬млювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.
Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані край¬ньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обста¬новці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допуще¬но перевищення меж крайньої необхідності. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж край¬ньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликано¬го небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відпо¬відає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Переви¬щення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідаль¬ність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.
Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохо¬ронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ри¬зику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправ¬даним, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.
7.6. Поняття співучасті. Види співучасників. Відмежу¬вання співучасті від приховування та неповідомлення про підготовлений або вчинений злочин. Кримінальна відпові¬дальність співучасників.
Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчи¬ненні умисного злочину (ст. 26 КК України). Об'єктивні ознаки співучасті:
1) У злочині беруть участь хоча б дві особи, які відповідають вимогам, що ви¬суваються до суб'єктів злочину.
2) Співучасть — це діяльність спільна. Спільність поєднує у собі три моменти:
— вчинення злочину загальними зусиллями усіх співучасників;
— спричинення єдиного для всіх співучасників наслідку;
— причинний зв'язок між діями кожного співучасника і злочинним результатом. Суб'єктивні ознаки співучасті включають:
1) наявність умисної вини у всіх співучасників злочину;
2) взаємну поінформованість співучасників про злочинну діяльність кожного
з них;
3) усвідомлення кожним співучасником спільного характеру діяння і своєї
ролі в ньому;
4) бажання настання суспільно небезпечних наслідків або свідоме їх припу¬
щення.
Форми співучасті — це об'єднання співучасників, що розрізняються між собою за характером ролей, які вони виконують, та за сталістю суб'єктивних зв'язків між ними.
Є дві підстави для поділу співучасті на форми. Перша підстава — це виконан¬ня співучасниками об'єктивної сторони вчинюваного злочину. Друга підстава — це наявність або відсутність між особами попередньої домовленості на вчинення
злочину.
За характером виконання об'єктивної сторони складу злочину виділяють про¬сту форму співучасті і складну.
Проста форма має місце тоді, коли при вчиненні злочину відсутній розподіл ролей. Всі співучасники виконують об'єктивну сторону складу злочину (співви- конавство).
Складна форма співучасті передбачає розподіл співучасників залежно від ро¬лей, які вони виконують. У цьому випадку крім виконавців є й інші співучасни¬ки, зокрема, організатор, підбурювач і пособник.
Види співучасників визначаються ст. 27 КК України.
