Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
вання її положень у процесі подолання прогалин і колізій у внутрішньодержавно¬му законодавстві України. Правові акти України закріплюють принцип рівності чоловіків і жінок. їх положення за формальними ознаками загалом відповідають вимогам міжнародного права. Проте Конвенція спрямована на реалізацію не ли¬ше принципу формальної рівності, а й принципу фактичної рівності. Іншими словами, правозастосовник у своїй практиці повинен також звертатися до поло-жень Конвенції у процесі тлумачення положень законодавства. Урахування норм Конвенції у правозастосовній практиці є гарантією недопущення формального використання положень національного законодавства, що може призвести до фактичної дискримінації за ознакою статі.
Питання про форми застосування норм міжнародних договорів було предме¬том розгляду Верховного суду Російської Федерації, внаслідок чого була прийня¬та постанова Пленуму Верховного суду Російської Федерації «Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів Російської Федерації» від 10 жовтня 2003 р. № 5. Досвід ухвалення такої постанови може стати корисним для України, тому де-тальніше зупинимося на її змісті.
У цій постанові Верховний суд Російської Федерації звернув особливу увагу на те, що міжнародним договорам належить першорядна роль у сфері захисту прав людини та основних свобод. У зв'язку з цим, як зазначає Верховний суд Російської Федерації, необхідним є подальше вдосконалення судової діяльності, пов'язаної з реалізацією положень міжнародного права на внутрішньодержавному рівні. Вер¬ховний суд у названій вище постанові також розглянув питання про самовикону-вані та несамовиконувані договори. Він підкреслив, що чинними безпосередньо на території Російської Федерації (іншими словами — самовиконуваними) є поло¬ження офіційно опублікованих міжнародних договорів Російської Федерації, що не вимагають для свого застосування видання внутрішньодержавних актів.
Найбільш яскравим прикладом несамовиконуваних норм міжнародного пра¬ва є норми, що передбачають ознаки складів кримінально караних діянь. Верхов¬ний суд Російської Федерації у постанові підкреслив, що такі положення міжна¬родних договорів не можуть застосовуватися безпосередньо, оскільки такими до¬говорами прямо встановлюється обов'язок держав забезпечити виконання перед-бачених договором зобов'язань шляхом установлення кримінальної відповідаль¬ності за певні злочини внутрішнім (національним) законом.
Верховний суд Російської Федерації прямо вказує на пріоритет правил чинно¬го міжнародного договору щодо законів Російської Федерації.
У постанові підкреслюється, що у процесі здійснення правосуддя суди по¬винні мати на увазі, що неправильне застосування судом загальновизнаних прин¬ципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації може бути підставою для скасування або зміни судового акта. При цьому, на дум¬ку Верховного суду Російської Федерації, неправильне застосування норм міжна¬родного права може мати місце у випадках, коли:
1) судом не була застосована норма міжнародного права, що підлягає застосуванню;
2) суд застосував норму міжнародного права, яка не підлягала застосуванню;
3) судом було дано неправильне тлумачення норми міжнародного права. Крім того, в постанові звертається увага суддів на необхідність тлумачення
міжнародних договорів відповідно до Віденської конвенції про право міжнарод¬них договорів від 23 травня 1969 p., яка закріплює принцип добросовісного вико¬нання зобов'язань, взятих державою-учасницею міжнародного договору. Верхов-
108
ний суд Російської Федерації рекомендує суддям при виникненні ускладнень у процесі тлумачення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів Російської Федерації використовувати акти й ухвали міжнародних організацій, зокрема органів ООН та її спеціалізованих установ.
Верховним Судом України був розроблений проект постанови «Про застосу¬вання загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів України у процесі здійснення правосуддя». Однак цей проект постано¬ви, що вимагає істотного доопрацювання, так і не був прийнятий. Він багато в чо¬му повторив істотні положення Постанови Пленуму Верховного суду Російської Федерації «Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і міжнародних договорів Російської Фе-дерації» від 10 жовтня 2003 р. № 5, яка була розглянута вище, з урахуванням специфіки їх дії в Україні. Йдеться, зокрема, про такі положення: визнання на конституційному рівні чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства; вказівка на те, що права і свободи людини згідно із загальновиз¬наними принципами і нормами міжнародного права, а також міжнародними договорами України є такими, що безпосередньо діють у межах юрисдикції України; вказівка на необхідність вдосконалення судової діяльності, пов'язаної із застосуванням міжнародного права на національному рівні.
3.3. Право на життя та обов'язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників.
Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що має назву «Право на життя», передбачає:
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умис¬но позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке по¬карання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушен¬ня цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;
b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка за¬конно тримається під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує
основні демократичні цінності. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини (ст. 3): «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недо¬торканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене зако¬ном», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов'язок держави гарантувати це право визнається ст. 6 Конвенції ООН про права дитини.
Конституція України зазначає, що «Людина, її життя і здоров'я, честь і гід¬ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3) та «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (ст. 27).
109
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Практика Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя ста¬новить особливий інтерес, оскільки його рішення є обов'язковими при тлума¬ченні Конвенції. У тлумаченні обов'язків держави згідно зі ст. 2 Конвенції Суд їх поділяє на негативні та позитивні. Частиною позитивних обов'язків держави є також процесуальні обов'язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.
Розглянемо детальніше негативні обов'язки держави за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Під негативними обов'язками держави розуміють обов'язок не перешкоджати в реалізації права, у цьому разі — не позбавляти життя. Протягом тривалого часу в аспекті ст. 2 про право на життя розглядалося як питання про обставини, за яких застосування представниками держави примусу, що призводить до смерті людини, є виправданим.
За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя.
Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили визнається виправда¬ним, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заво¬рушення або повстання.
Крім Конвенції, іншими правовими джерелами, які потрібно брати до уваги під час розгляду скарг на надмірне застосування сили, є стандарти ООН, основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї представниками правоохо¬ронних органів, принципи ефективного запобігання та розслідування позасудо-вих свавільних та вчинюваних у спрощеному порядку страт. Увагу світового співтовариства також зосереджено на необхідності підготовки поліцейських у дусі поваги до прав людини, включаючи вивчення міжнародних стандартів щодо застосування сили у правоохоронній діяльності.
Українське законодавство, що регламентує застосування зброї, визнано в ціло¬му як таке, що не суперечить міжнародним стандартам. Але є й істотні недоліки.
Перейдемо до позитивних обов'язків держави з реалізації права на життя, під якими розуміється зобов'язання держави створювати належні умови для ре¬алізації цього права.
Так, як порушення позитивних зобов'язань держави у цій сфері розглядають неефективну діяльність системи охорони здоров'я. Держава повинна розробити правила, які б зобов'язували державні та приватні лікарні вживати належних за¬ходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов'язання також вимагають за¬провадження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів.
У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю сис¬теми охорони здоров'я. Так, наприклад, у Великій Британії діє омбудсман з прав людини та охорони здоров'я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого є в усіх регіонах країни; у США, де, крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів відстоює безліч громадських організацій.
За твердженням правозахисників України основними проблемами в Україні у сфері законодавчого забезпечення ефективності системи охорони здоров'я є не¬досконалість існуючого законодавства, що унеможливлює отримати призначену судом компенсацію; відсутність закону про права пацієнтів.
110
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
На розгляд Верховної Ради України на початку 2003 р. було подано законопро-ект про права пацієнтів, внесений народним депутатом України С Шевчуком. Законопроект визначає і конкретизує права пацієнтів у контексті основних прав людини в галузі охорони здоров'я, формує систему, за допомогою якої кожна лю¬дина отримує можливість користуватися цими правами та бути захищеним від будь-яких порушень, забезпечити повагу до гідності пацієнта, залучаючи, у разі необхідності, засоби правового захисту.
Ще одним напрямом, через який мають реалізовуватись позитивні зобов'язання держави з забезпечення права на життя, є інформування населення про ризик. На думку експертів, навіть сьогодні, незважаючи на тривалий час, що вже пройшов після Чорнобильської трагедії, справа про Чорнобиль може бути доведена до Європейського суду.
28 квітня 1983 р. було прийнято Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — Протокол щодо скасування смертної кари. Як вказано у преамбулі цього документа, він був прийнятий з огляду на те, що розвиток подій у державах — членах Ради Європи відображає загальну тенденцію до скасування смертної кари.
Стаття 1 Протоколу № 6 проголошує скасування смертної кари. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Відповідно до ст. 2 Протоколу, держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання засто¬совується лише у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні поло-ження цього закону.
Заборона смертної кари є важливою гарантією виконання державою її нега¬тивних зобов'язань у
