цій сфері.
Конвенція прямо не регулює питання екстрадиції. У цьому питанні вона на¬дає перевагу національному законодавству кожної країни. Втім питання, пов'язані з екстрадицією, регламентовано ст. 5 Конвенції, відповідно до якої: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як ... законний арешт або затримання особи, здійснене з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції».
У цьому аспекті норми Конвенції встановлюють, щоб під час екстрадиції осо¬би до запитуючої держави вказаний процес був здійснений із дотриманням вимог ст. 5 Конвенції, зокрема, оперативно та законно.
Європейський суд з прав людини (далі — Суд) у своїй прецедентній практиці неодноразово констатував порушення положень Конвенції у випадках, коли правоохоронні органи запитуваної держави не продемонстрували достатньої оперативності під час здійснення екстрадиції. Необхідно зазначити, що у цих ви¬падках Суд не ставив під сумнів сам факт здійснення екстрадиції заявників, а констатував порушення ст. 5 Конвенції, яке пов'язане з необгрунтовано довгим триманням особи під вартою. Оцінка тривалості тримання особи під вартою — оціночний показник. Те саме стосується іншого аспекту, висвітленого у ст. 5 Кон¬венції — законності затримання особи з метою її екстрадиції. Це означає, що затримання особи з метою її екстрадиції має відповідати не тільки вимогам Кон¬венції, але у першу чергу вимогам національного законодавства країни, яка затримала особу. В таких випадках Суд констатував порушення не у частині проведення екстрадиції як такої, а саме щодо недотримання вимог, регламенто-
111
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ваних національним законодавством. Незважаючи на відсутність у Конвенції чітких норм, які регулювали б питання екстрадиції, у будь-якому разі Конвенція охороняє права екстрадованих осіб у запитуючій країні.
Виходячи із загальної «філософії» Конвенції та завдання держав охороняти права та свободи осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, держава, яка видає особу, зобов'язана пересвідчитись, що права цієї особи, гарантовані Конвенцією, не будуть порушені запитуючою країною, навіть якщо ця країна не є учасником Конвенції. Зокрема, це стосується загрози застосування до екстрадованої особи смертної кари або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. У цих випадках Суд констатує порушення положень Конвенції саме з боку дер-жави, яка здійснила видачу особи. Тому дуже важливо для компетентних органів запитуваної держави пересвідчитись у тому, що з боку запитуючої сторони до екс¬традованої особи не буде застосовано жодних дій, які порушують її права за Кон¬венцією.
3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.
Відповідно до ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних сво¬бод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при¬нижує гідність, поводженню або покаранню.
Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вста¬новлює безумовну заборону «катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження й покарання», — або «поганого поводження» (ill-treatment), як узагальнено його визначає Європейський суд з прав людини. На відміну від більшості норм у сфері захисту прав людини, ця заборона не знає відступів ні за яких обставин, і порушення її не може бути виправданим.
Проте Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3. її зміст охоплює практично будь-які акти чи обставини, що можуть містити елемент «по¬ганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встанов¬лює такі ознаки «катування», як: 1) специфічна мета — «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких об¬межень не містить. Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні.
Та слід пам'ятати, що незважаючи на широкий зміст ст. З, Конвенція заборо¬няє не будь-яке насильство чи примус. «Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю. Так, Суд не встановив пору¬шення ст. З у застосуванні протягом місяця наручників та інших засобів до психічно хворої людини через її агресивну поведінку. Суд виходив з того, що «заходи, викликані терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдсь¬кими чи такими, що принижують гідність».
Аналогічним є підхід Суду до визначення покарання, що принижує гідність. Стаття 3, забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увазі відмінність між таким покаранням і покаранням взагалі. На думку Суду, для того, щоб покарання було «таким, що принижує гідність» і порушувало ст. З, пов'язані з ним образа чи приниження (humiliation or debasement) мають ся-
112
гати особливого ступеня і відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його, за станом речей, відносна: вона залежить від усіх обставин справи \т зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання.
Суд, наприклад, не визнав порушення ст. З у можливому несприятливому впливі «дорослого» судового процесу на малолітніх підсудних (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999; T. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999). Також не було встановлено порушення Конвенції в дис¬циплінарному покаранні ув'язненого, хоча воно передбачало обов'язки з приби¬рання, менш комфортні умови утримання, обмеження передач, свободи пересу¬вання та ін. (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §§ 103—112).
Однак, по-перше, застосовані з законною метою насильницькі заходи мають бути помірними до вимог конкретної ситуації. У справі Rehbock Суд, наприклад, не визнав, що обставини арешту виправдовували заподіяний апелянту подвійний перелом щелепи і знайшов, що «застосоване насильство було надмірним і невиправданим у цих обставинах» (Rehbock v. Slovenia judgement of 28 November 2000, § 76). По-друге, законна мета повинна дійсно існувати. Наприклад, Суд визнав таким, що принижує гідність, поводженням обшук роз¬дягненого догола ув'язненого, хоча такий захід іноді може бути виправданим. Однак у цьому випадку таку необхідність не було доведено, і, крім того, Суд узяв до уваги, що при обшуку не тільки не було дотримано належну процедуру, а й форма його проведення була образливою (Iwanczuk v. Poland judgement of 15 November 2001, §§ 58—59). В іншій справі «принижуючим» було визнане про¬ведення обшуку ув'язненого в присутності особи іншої статі (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §117).
Деякі елементи поганого поводження можуть бути присутніми в інших пору¬шеннях прав людини. Наприклад, дискримінація або позбавлення волі самі по собі можуть містити певний елемент принизливості і призвести до несприятли¬вих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушен¬ня ст. З, а обмежиться констатацією порушення, що превалює. Наприклад, у справі Olsson проти Швеції Суд не став обговорювати з погляду ст. З відібрання ди¬тини в одного з батьків, а обмежився лише констатацією порушення ст. 8 Кон-венції (Olsson v. Sweden judgement of 24 March 1988, Series A no 130, § 86). В іншій справі про порушення права на приватне життя Суд вирішив, що «хоча розглянуті правові норми, можливо, містять певний аспект, який апелянти могли відчувати як образливий, вони не утворюють поводження, що принижує гідність, яке нале¬жить до сфери дії ст. З» (Marckx v. Belgium judgement of 13 June 1979, Series A no 31, § 66). У справі Smith ma Grady проти Великобританії Суд, хоча і відзначив дис-кримінаційну політику Міністерства внутрішніх справ Великої Британії на грунті сексуальної орієнтації апелянтів, але не визнав порушення ст. З, тому що су¬купність елементів такого поводження не досягла «мінімального рівня жорсто¬кості» (Smith and Grady v. the United Kingdom judgement of 27 September 1999, §§121-122).
Однак Суд не відкидає можливості того, що дискримінація за якою-небудь оз¬накою може скласти порушення також і ст. З Конвенції. У певних випадках сама сукупність порушень низки прав по Конвенції щодо окремої категорії осіб може скласти погане поводження. У справі Кіпр проти Туреччини було встановлено безліч порушень прав грецьких кіпріотів. Зокрема, їм за певних умов не дозволя¬лося заповідати нерухомість навіть найближчим родичам; у них були значні фактичні та юридичні перешкоди до отримання середньої освіти; була обмежена
: 113
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
свобода пересування, що утруднювало як втілення приватних і сімейних прав, так і здіснення релігійних обрядів. Суд вирішив, що «розглянуті порушення були спрямовані проти громади грецьких кіпріотів Карпаса на тій лише підставі, що ті належать до цієї категорії осіб. Поводження, якого вони зазнали ... можна пояс¬нити лише їх відмінностями від турецьких кіпріотів, а саме їхнім етнічним похо¬дженням, расою та релігією» (Cyprus v. Turkey judgement of 10 May 2001, §§ 245, 292-293, 307, 309).
Також у деяких справах, пов'язаних зі знищенням майна, Суд визнав елемент «поганого поводження» достатньо значним, щоб установити порушення ст. 3.
Під час обговорення питання, чи можна в тому або іншому випадку говорити про порушення ст. З Конвенції, Суд використовує базове поняття «мінімального рівня жорстокості» (minimal level of severity) заподіюваних страждань. Але і понят¬тя «страждання» досить складно визначити, тому що воно включає як суб'єктив¬ний, так і об'єктивний моменти. Суд намагається з'ясувати певні об'єктивні обставини, що дають змогу — спираючись на практичний досвід — як установи¬ти факт перенесених страждань, так і визначити їх силу.
Спектр обставин, що довелося розглядати Суду, досить широкий, і кожна ка¬тегорія випадків вимагала свого підходу до оцінки розглянутих обставин. Прак¬тично неможливо дати усталену класифікацію обставинам, які Суд бере до уваги, коли оцінює, чи досягло поводження необхідного «мінімального рівня жорсто¬кості». Суд враховує «характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійснюється, його тривалість, його фізичні чи психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік і стан здоров'я по¬терпілого» (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999, § 70; Soeringv. the United Kingdom judgement of 7 July 1989, Series A no 161, § 100; Cruz Varas and Others v. Sweden judgement of 20 March 1991, Series A no 201, § 83; Nsona v. the Netherlands judgement of 28 November 1996, § 92).
Можна відзначити певну зміну в підході Суду до оцінки тих чи інших обста¬вин. Якщо раніше Суд надавав більше значення наслідкам, які мали поводження, що оскаржується, для фізичного здоров'я потерпілого, то тепер більшу вагу здобувають інші чинники.
Наприклад, у рішенні у справі Ірландія проти Великої Британії Суд відмовив¬ся розцінити як катування п'ять методів допиту, застосованих силами безпеки до підозрюваних, хоча вони «спричиняли якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні сильні фізичні і психічні страждання особам, які зазнавали їх, а також призводили до гострого психічного розладу під час допиту. Хоча п'ять методів, що застосовуються в сукупності, без сумніву становлять нелюдське і принижуюче гідність поводження, хоча їх метою було одержання зізнання, імен інших осіб і відомостей, і хоча вони використовувалися систематично, вони не заподіювали особливо сильних і жорстоких страждань, які має на увазі... слово «катування» (Ireland v. the United Kingdom judgement of 18 January 1978, Series A no 25, § 167).
У справі Selmouni проти Франції Суд розцінив поводження, якого зазнав апе¬лянт, як катування, хоча здоров'ю апелянта не було заподіяно надто серйозної шкоди. До уваги були взяті різні фактори: численність ушкоджень (медичні об¬стеження виявили ушкодження на усім тілі апелянта), знущальний і мерзенний характер поводження,
Конвенція прямо не регулює питання екстрадиції. У цьому питанні вона на¬дає перевагу національному законодавству кожної країни. Втім питання, пов'язані з екстрадицією, регламентовано ст. 5 Конвенції, відповідно до якої: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як ... законний арешт або затримання особи, здійснене з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції».
У цьому аспекті норми Конвенції встановлюють, щоб під час екстрадиції осо¬би до запитуючої держави вказаний процес був здійснений із дотриманням вимог ст. 5 Конвенції, зокрема, оперативно та законно.
Європейський суд з прав людини (далі — Суд) у своїй прецедентній практиці неодноразово констатував порушення положень Конвенції у випадках, коли правоохоронні органи запитуваної держави не продемонстрували достатньої оперативності під час здійснення екстрадиції. Необхідно зазначити, що у цих ви¬падках Суд не ставив під сумнів сам факт здійснення екстрадиції заявників, а констатував порушення ст. 5 Конвенції, яке пов'язане з необгрунтовано довгим триманням особи під вартою. Оцінка тривалості тримання особи під вартою — оціночний показник. Те саме стосується іншого аспекту, висвітленого у ст. 5 Кон¬венції — законності затримання особи з метою її екстрадиції. Це означає, що затримання особи з метою її екстрадиції має відповідати не тільки вимогам Кон¬венції, але у першу чергу вимогам національного законодавства країни, яка затримала особу. В таких випадках Суд констатував порушення не у частині проведення екстрадиції як такої, а саме щодо недотримання вимог, регламенто-
111
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ваних національним законодавством. Незважаючи на відсутність у Конвенції чітких норм, які регулювали б питання екстрадиції, у будь-якому разі Конвенція охороняє права екстрадованих осіб у запитуючій країні.
Виходячи із загальної «філософії» Конвенції та завдання держав охороняти права та свободи осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, держава, яка видає особу, зобов'язана пересвідчитись, що права цієї особи, гарантовані Конвенцією, не будуть порушені запитуючою країною, навіть якщо ця країна не є учасником Конвенції. Зокрема, це стосується загрози застосування до екстрадованої особи смертної кари або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. У цих випадках Суд констатує порушення положень Конвенції саме з боку дер-жави, яка здійснила видачу особи. Тому дуже важливо для компетентних органів запитуваної держави пересвідчитись у тому, що з боку запитуючої сторони до екс¬традованої особи не буде застосовано жодних дій, які порушують її права за Кон¬венцією.
3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.
Відповідно до ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних сво¬бод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при¬нижує гідність, поводженню або покаранню.
Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вста¬новлює безумовну заборону «катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження й покарання», — або «поганого поводження» (ill-treatment), як узагальнено його визначає Європейський суд з прав людини. На відміну від більшості норм у сфері захисту прав людини, ця заборона не знає відступів ні за яких обставин, і порушення її не може бути виправданим.
Проте Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3. її зміст охоплює практично будь-які акти чи обставини, що можуть містити елемент «по¬ганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встанов¬лює такі ознаки «катування», як: 1) специфічна мета — «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких об¬межень не містить. Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні.
Та слід пам'ятати, що незважаючи на широкий зміст ст. З, Конвенція заборо¬няє не будь-яке насильство чи примус. «Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю. Так, Суд не встановив пору¬шення ст. З у застосуванні протягом місяця наручників та інших засобів до психічно хворої людини через її агресивну поведінку. Суд виходив з того, що «заходи, викликані терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдсь¬кими чи такими, що принижують гідність».
Аналогічним є підхід Суду до визначення покарання, що принижує гідність. Стаття 3, забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увазі відмінність між таким покаранням і покаранням взагалі. На думку Суду, для того, щоб покарання було «таким, що принижує гідність» і порушувало ст. З, пов'язані з ним образа чи приниження (humiliation or debasement) мають ся-
112
гати особливого ступеня і відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його, за станом речей, відносна: вона залежить від усіх обставин справи \т зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання.
Суд, наприклад, не визнав порушення ст. З у можливому несприятливому впливі «дорослого» судового процесу на малолітніх підсудних (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999; T. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999). Також не було встановлено порушення Конвенції в дис¬циплінарному покаранні ув'язненого, хоча воно передбачало обов'язки з приби¬рання, менш комфортні умови утримання, обмеження передач, свободи пересу¬вання та ін. (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §§ 103—112).
Однак, по-перше, застосовані з законною метою насильницькі заходи мають бути помірними до вимог конкретної ситуації. У справі Rehbock Суд, наприклад, не визнав, що обставини арешту виправдовували заподіяний апелянту подвійний перелом щелепи і знайшов, що «застосоване насильство було надмірним і невиправданим у цих обставинах» (Rehbock v. Slovenia judgement of 28 November 2000, § 76). По-друге, законна мета повинна дійсно існувати. Наприклад, Суд визнав таким, що принижує гідність, поводженням обшук роз¬дягненого догола ув'язненого, хоча такий захід іноді може бути виправданим. Однак у цьому випадку таку необхідність не було доведено, і, крім того, Суд узяв до уваги, що при обшуку не тільки не було дотримано належну процедуру, а й форма його проведення була образливою (Iwanczuk v. Poland judgement of 15 November 2001, §§ 58—59). В іншій справі «принижуючим» було визнане про¬ведення обшуку ув'язненого в присутності особи іншої статі (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §117).
Деякі елементи поганого поводження можуть бути присутніми в інших пору¬шеннях прав людини. Наприклад, дискримінація або позбавлення волі самі по собі можуть містити певний елемент принизливості і призвести до несприятли¬вих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушен¬ня ст. З, а обмежиться констатацією порушення, що превалює. Наприклад, у справі Olsson проти Швеції Суд не став обговорювати з погляду ст. З відібрання ди¬тини в одного з батьків, а обмежився лише констатацією порушення ст. 8 Кон-венції (Olsson v. Sweden judgement of 24 March 1988, Series A no 130, § 86). В іншій справі про порушення права на приватне життя Суд вирішив, що «хоча розглянуті правові норми, можливо, містять певний аспект, який апелянти могли відчувати як образливий, вони не утворюють поводження, що принижує гідність, яке нале¬жить до сфери дії ст. З» (Marckx v. Belgium judgement of 13 June 1979, Series A no 31, § 66). У справі Smith ma Grady проти Великобританії Суд, хоча і відзначив дис-кримінаційну політику Міністерства внутрішніх справ Великої Британії на грунті сексуальної орієнтації апелянтів, але не визнав порушення ст. З, тому що су¬купність елементів такого поводження не досягла «мінімального рівня жорсто¬кості» (Smith and Grady v. the United Kingdom judgement of 27 September 1999, §§121-122).
Однак Суд не відкидає можливості того, що дискримінація за якою-небудь оз¬накою може скласти порушення також і ст. З Конвенції. У певних випадках сама сукупність порушень низки прав по Конвенції щодо окремої категорії осіб може скласти погане поводження. У справі Кіпр проти Туреччини було встановлено безліч порушень прав грецьких кіпріотів. Зокрема, їм за певних умов не дозволя¬лося заповідати нерухомість навіть найближчим родичам; у них були значні фактичні та юридичні перешкоди до отримання середньої освіти; була обмежена
: 113
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
свобода пересування, що утруднювало як втілення приватних і сімейних прав, так і здіснення релігійних обрядів. Суд вирішив, що «розглянуті порушення були спрямовані проти громади грецьких кіпріотів Карпаса на тій лише підставі, що ті належать до цієї категорії осіб. Поводження, якого вони зазнали ... можна пояс¬нити лише їх відмінностями від турецьких кіпріотів, а саме їхнім етнічним похо¬дженням, расою та релігією» (Cyprus v. Turkey judgement of 10 May 2001, §§ 245, 292-293, 307, 309).
Також у деяких справах, пов'язаних зі знищенням майна, Суд визнав елемент «поганого поводження» достатньо значним, щоб установити порушення ст. 3.
Під час обговорення питання, чи можна в тому або іншому випадку говорити про порушення ст. З Конвенції, Суд використовує базове поняття «мінімального рівня жорстокості» (minimal level of severity) заподіюваних страждань. Але і понят¬тя «страждання» досить складно визначити, тому що воно включає як суб'єктив¬ний, так і об'єктивний моменти. Суд намагається з'ясувати певні об'єктивні обставини, що дають змогу — спираючись на практичний досвід — як установи¬ти факт перенесених страждань, так і визначити їх силу.
Спектр обставин, що довелося розглядати Суду, досить широкий, і кожна ка¬тегорія випадків вимагала свого підходу до оцінки розглянутих обставин. Прак¬тично неможливо дати усталену класифікацію обставинам, які Суд бере до уваги, коли оцінює, чи досягло поводження необхідного «мінімального рівня жорсто¬кості». Суд враховує «характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійснюється, його тривалість, його фізичні чи психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік і стан здоров'я по¬терпілого» (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999, § 70; Soeringv. the United Kingdom judgement of 7 July 1989, Series A no 161, § 100; Cruz Varas and Others v. Sweden judgement of 20 March 1991, Series A no 201, § 83; Nsona v. the Netherlands judgement of 28 November 1996, § 92).
Можна відзначити певну зміну в підході Суду до оцінки тих чи інших обста¬вин. Якщо раніше Суд надавав більше значення наслідкам, які мали поводження, що оскаржується, для фізичного здоров'я потерпілого, то тепер більшу вагу здобувають інші чинники.
Наприклад, у рішенні у справі Ірландія проти Великої Британії Суд відмовив¬ся розцінити як катування п'ять методів допиту, застосованих силами безпеки до підозрюваних, хоча вони «спричиняли якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні сильні фізичні і психічні страждання особам, які зазнавали їх, а також призводили до гострого психічного розладу під час допиту. Хоча п'ять методів, що застосовуються в сукупності, без сумніву становлять нелюдське і принижуюче гідність поводження, хоча їх метою було одержання зізнання, імен інших осіб і відомостей, і хоча вони використовувалися систематично, вони не заподіювали особливо сильних і жорстоких страждань, які має на увазі... слово «катування» (Ireland v. the United Kingdom judgement of 18 January 1978, Series A no 25, § 167).
У справі Selmouni проти Франції Суд розцінив поводження, якого зазнав апе¬лянт, як катування, хоча здоров'ю апелянта не було заподіяно надто серйозної шкоди. До уваги були взяті різні фактори: численність ушкоджень (медичні об¬стеження виявили ушкодження на усім тілі апелянта), знущальний і мерзенний характер поводження,
