12) ефективність (економічність) інноваційних процесів. Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктив¬них сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств. Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави. Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти зміцнює взаємозв’язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем. Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища. Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток. Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці. Інноваційна політика ґрунтується передусім на пріоритетах загальної економічної політики і має динамічний характер. Увесь період становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділити на три етапи. 1. Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охо-п¬лює два напрями державної політики, які між собою були недо-статньо скоординовані й організаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державної політики був спрямова-ний на підтримку НДДКР у вищій школі, підготовку наукових кадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях. Другий напрям був націлений на регулювання галузевої стру-к¬тури виробництва, підтримку НДДКР підприємств і сумісних з власним сектором досліджень. Науково-технічна політика цього періоду окреслювалась об-меженим колом завдань, першими ланками інноваційного проце-су, накопиченням знань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичне використання одержаних ре-зультатів. Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведення по-силилась у зв’язку з серйозними труднощами, які виникли під час промислового освоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Саме в цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку та розроблення нових засобів стимулювання НДДКР, прискорення впровадження у виробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучались у сферу держав¬ного втручання, виникла необхідність об’єднання наукової й технічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною, промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовки й використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційного розвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальних закладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та інших організаційних форм взаємозв’язку науки й виробництва). Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризується фор-муванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормати-в¬ної бази, яка має стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності; створенням нових органі-заційних форм проведення сумісних міжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подаль-шим розвитком інформаційної технології як чинника економіч-ного зростання у ХХІ ст. Слід зазначити, що західні вчені інфор-мацію розглядають не як просту сукупність даних, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповід-ними знаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництва з іншими людьми. У працях О. Тоффлера, П. Друкера, Д. Белла, Ф. Махлупа, Дж. Гелбрейта розглядаються закономірності становлення й роз-витку «високоінформаційного суспільства» та характер структу-р¬них зрушень, пов’язаних із цим явищем. Зокрема, набувають поширення погляди, згідно з якими суспільство поділятиметься на соціальні групи (класи) не на основі відношення людини до власності, а з урахуванням її належності до виконання певних суспіль¬них функцій, доступу до інформації та можливості оволодіння нею [8, 9, 21, 25, 43]. «Соціальна нерівність виникає внаслідок нерівного доступу до освіти; неосвіченість — довічний супутник громадян другого сорту», — пише з цього приводу Ф. Фукуяма1. Західні вчені на-голошують на тому, що в наш час інформація є найбільш демок-ратичним джерелом влади, оскільки всі мають до неї доступ, а монополія на володіння знанням узагалі неможлива. Унікальність інформації як чинника виробництва полягає в можливостях її самозростання завдяки інтелектуальним здібнос-тям людини. Споживання інформації не означає її ліквідацію, а сприяє появі принципово нового рівня знань. Виникає ланцюгова реакція: знання породжують нові знання. Уведення до наукового обігу категорій, пов’язаних з інформа-ційно-структурними зрушеннями та трансформаційними проце-сами, що йдуть за ними, зумовило зміни традиційного в економі-ч¬ній теорії розуміння обмеженості ресурсів, особливостей їх кінцевого споживання в процесі суспільного господарювання та вивели світову науку на новий рівень розвитку. Загальноприйнятими стали положення про об’єктивність переходу до суспільства, в якому «інформація та знання набувають статусу основного виробничого ресурсу», — вважає, зокрема, К. Кумар1. Отже, як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може до- сягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації й «людського капіталу». Ці твердження вкрай актуальні для су-часної України. Особливість інноваційної політики України визначається тим, що українська економіка розвивалась як підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого продукту та була зорієнтована на обслуговування промислового виробництва інших союзних республік. З моменту проголошення акта про політичну незалежність перед Українською державою постало актуальне завдання створити власну економічну систему, що має функціонувати на ринкових засадах. Важливою особливістю трансформаційного процесу перехідного періоду в Україні є його інверсійний характер (тобто формування ринкового господарства в умовах уже існуючого індустріального суспільства). Функціональна заміна централізо-вано керованих планових зв’язків на ринкові в системі держав-ного управління економікою обов’язково супроводжується гло-бальними структурними перетвореннями на всіх рівнях сус-пільного життя. Особливе місце в цьому процесі належить рест-руктуризації економіки. Її складовими, на думку провідних українських економістів, слід уважати: — структурні зрушення (тобто виведення основних фондів з виробництва без заміни та відшкодування тощо); — капіталоновацію, створення нових виробничих структур на базі принципово нових технологій; — структурне трансформування, що поєднує перші два на-прями та передбачає оптимізацію заміни старих фондів і еконо-мічних форм існування підприємницької діяльності на нові. Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість. Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльнос-ті». Цим законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено ос-новні риси організаційної структури державного управління нау-ково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У За-коні проголошено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної нау-ково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємопов’язані й тісно взаємодіють, що ілюструє рис. 5.2.
Вы читаете Інноваційний менеджмент
