Відповідно до положень «Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України» (схваленою постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-ХІV) в умо-вах жорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державних пріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідності основних напрямів науково-техноло-гічного розвитку головним проблемам та перспективам розвитку суспільства. Отже, головними пріоритетами державної політики України визначені: • у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, при-кладні дослідження і технології, в яких Україна має значний нау-ковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпе-чити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритет-них напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпе-чення вирішення проблем здоров’я людини та екологічної безпе-ки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпе- чення наукової діяльності; Рис. 5.2. Цілі, напрями й основні принципи державної науково-технічної політики України • у сфері технологічного розвитку: дослідження та створен-ня умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту люди-ни; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а насе-лення — лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій; сучасних технологій і техніки для електроенергетики, перероб-них галузей виробництва, передусім агропромислового комплек-су, легкої та харчової промисловості; • у сфері виробництва: формування наукомістких виробни-чих процесів, сприяння створенню та функціонуванню іннова-ційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення кон-курентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упрова-дження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів. Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-техноло-гічні програми1. Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зру-шень та інноваційного оновлення виробництва в Україні тради-ційно вважаються літакобудування, ракетно-космічна галузь, су-д¬нобудування, машинобудування (приладобудування, виробницт¬во енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроб-лення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, техно-логій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв’язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийня-то низку національних комплексних програм. Відповідно до За-кону України «Про національну програму інформатизації» Вер-ховна Рада України затвердила Завдання цієї Програми на 1999—2001 рр. (постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 914-ХІV). Крім того, особливої підтримки потребують ядерна енергетика, космічна діяльність тощо. Прикладом державного захисту цих сфер виробництва стало прийняття Закону України «Про державну підтримку космічної діяльності» (від 16 березня 2000 р. № 1559-ІІІ); постанови Кабі-нету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення функціо-нування, збереження та подальшого розвитку унікальних об’єктів космічної діяльності» (від 26 лютого 2000 р. № 404); Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» (від 11 січня 2000 р. № 1370-ХІV). Здійснюється Національна програма підтримки літакобудування, створення про¬мислових зразків та серійне виробництво літаків АН-70, АН-70Т, АН-140, ТУ-334. Ця інноваційно зорієнтована галузь виробництва принесла Україні визнання на міжнародних ринках. Однак окремі успіхи не вирішують усіх проблем, які гальмують інноваційний розвиток держави. Наступне погіршення економічної ситуації в країні не дало можливості забезпечити відповідне фінансування наукових до-сліджень і реалізацію цих пріоритетних напрямів. Більш того, протягом 1990—1999 рр. кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій в Україні зменшилось у 3,2 раза, з них розробок, технічний рівень яких відповідає світовому — у 3,4 раза. Бюджетне фінансування інноваційної сфери становило 0,41 % від ВВП у 1999 р. (у 1998 р. цей показник дорівнював 1 %; у 1997 р. — 0,44; у 1996 р. — 0,46; у 1995 р. — 0,45 %). Для України поки що характерні відсутність радикальних (ба-зових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9 % загальної кількості зразків нової техніки1. До основних причин, які перешкоджають розвитку інновацій-них процесів у державі, належать такі: • відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяль-ності; • розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обся-гом; • великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків; • низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро- і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу; • недостатність інформації про новітні технології, пропозиції їх трансферту та кон’юнктуру інноваційного ринку. Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмують ін-новаційний розвиток країни, раніше створений науково-техніч-ний потенціал залишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляції економіки. 5.3. Методи реалізації інноваційної політики Досягнення мети та виконання завдань інноваційної політики здійснюються через застосування конкретних методів її реаліза-ції, арсенал яких достатньо широкий. У кожній країні є свої особливості державного регулювання інноваційного процесу, зумовлені структурою галузей господар- ства, стратегією розвитку, впливом надбудовчих чинників на продуктивні сили. Водночас можна виділити загальні методи впливу держави на інноваційну діяльність бізнесу, що в тих чи інших формах застосовуються в більшості промислово розвине-них країнах. За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на методи прямого та не-прямого регулювання. Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що дер-жава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-тех-нічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих національних інноваційних програм. При цьому чин-ник часу набуває стратегічного характеру. НДДКР потребують не тільки великих фінансових витрат, а й стають ризикованішими й утримати технологічну монополію фірмам не завжди вдається. Щоб швидше використати ринковий потенціал, держава стиму-лює міждержавну, галузеву, міжфірмову координацію та коопе-рацію інноваційної діяльності. Такої стратегії дотримуються Франція, Нідерланди, Японія. Стратегія децентралізованого регулювання — складніший ме-ханізм участі держави в інноваційній сфері. Держава в цій стратегії відіграє провідну роль, але відсутні міцні директивні зв’язки. У США це набуло форми загальнонаці-о¬нальної кампанії за дебюрократизацію, дерегламентацію та дерегулювання. Більш широко застосовуються методи «управління ініціативою», зорієнтовані на стимулювання ініціативи суб’єктів господарської діяльності. Даних методів дотримується США, Великобританія і ряд інших країн. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати від-повідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та про- ектні організації мали однакові економічні й правові умови дія-льності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.
Вы читаете Інноваційний менеджмент
