У цій системі НТП є наскрізною функцією, реалізація якої тією чи іншою мірою ставиться в обов’язок усім установам — як законодавчим, так і виконавчим. На вищому рівні виконавчої влади функціонує цілий ряд органів з управління науково-технічним розвитком. Рада з питань науки і техніки, яку очолює прем’єр-міністр, виконує консультативні функції, намічає найбільш загальні напрями розвитку науки й техніки в цілому, довгострокові цілі з проведення тих чи інших НДР і ДКР, готує відповіді та доповіді на запити прем’єр-міністра, що стосуються основних заходів з реалізації напрямів і цілей, намічених радою. При прем’єр-міністрі функціонують дорадчі органи: Комісія з атомної енергії, Комісія з ядерної безпеки, Рада з радіації, Комісія з космічної діяльності, Рада з розробки океану, Наукова рада Японії. Вони визначають цілі у відповідних галузях, консультують і інфор-мують прем’єр-міністра з питань, що належать до їхньої компетенції. Усі ради та комісії при прем’єр-міністрі не є в повному розу-мінні слова самостійними організаціями, вони не мають власного робочого апарату, підвідомчих установ і т. д. Функцію апарату комісій виконують відповідні ланки, що входять до складу Управління з питань науки і техніки (УНТ) при канцелярії прем’єр-міністра. Це управління посідає особливе місце в системі управління науково-технічним розвитком Японії, будучи її провідною ланкою. До функцій управління належать: • вільне науково-технічне планування, розроблення основних напрямів розвитку науки й техніки, підготовка відповідних доку-ментів на розгляд Ради з науки і техніки; • підготовка бюджету з питань науки й техніки; • аналіз загальних тенденцій розвитку науки й техніки в Япо-нії і в зарубіжних країнах з метою одержання вичерпної інфор-мації для планування й управління науковою діяльністю та ін. Управління з питань науки і техніки безпосередньо керує дія-ль¬ністю підлеглих йому дослідних центрів і корпорацій особливого статусу, які ведуть фундаментальні та прикладні дослідження з перспективних напрямів, таких як ядерна енергія, освоєння космічного простору, дослідження Світового океану, розвиток нових джерел енергії, лазерна технологія, методи вивчення поверхні Землі з космосу, запобігання стихійним лихам і т. д. До дослідницьких установ належать: Національна авіакосмічна лабораторія; Національний дослідний центр запобігання стихійним лихам; Національний інститут з дослідження неорганічних матеріалів; Корпорація спеціального статусу, що перебуває у функціональному підпорядкуванні Управління з питань науки і техніки, включаючи Японський інститут досліджень атомної енергії; Кор¬порація з розвитку енергетичних реакторів і ядерного палива; Національне управління розвитку в галузі космосу та ін. Другим за значенням органом з управління науково-технічним розвитком є Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). У структурі державного управління економікою США і західноєвропейських країн не існує аналога МЗТП за рівнем компетенції, авторитету та сфери впливу. Науково-технічна діяльність МЗТП насамперед орієнтована на промисловий розвиток. У складі міністерства функціонує Рада з питань структури про-мисловості, Рада з питань промислових технологій, Управління патентів. Найважливіший орган з управління наукою і технікою в МЗТП — управління з промислової науки і техніки (УПНТ). Ос-новними завданнями УПНТ є: планування розвитку промислової науки і техніки, розробка довгострокової стратегії досліджень, дослідно-конструкторських робіт у галузі промислової техноло-гії; координація діяльності науково-дослідних інститутів і лабо-раторій, підлеглих УПНТ, та ін. Отже, система державного управління інноваційним розвит-ком Японії передбачає використання різноманітних форм і мето-дів впливу на інноваційний розвиток, що забезпечує технологіч-ний прорив країни [21, 22, 23, 53, 55, 61, 123]. Німеччина. Науково-технічна політика країни ґрунтується на таких принципах: • скорочення прямого впливу державних управлінських стру-к¬тур на розвиток науки і техніки та створення сприятливих зако-нодавчих і економічних умов для розвитку конкуренції у сфері НДДКР; • поєднання прямого стимулювання прискореного відновлен-ня виробництва і цільового фінансування за рахунок федерально-го уряду та земельних бюджетів найважливіших науково-техніч-них проектів загальнодержавного значення; • забезпечення координації та взаємодії державних універси-тетів і науково-дослідних центрів із приватними промисловими фірмами; • сприяння процесам прискореного впровадження у виробни-цтво нововведень. Для реалізації цих цілей на рівні держави й окремих земель використовуються різноманітні форми і численні джерела фінан-сування. Хоча в цілому до 90 % витрат федерального бюджету на НДДКР здійснюють 4 міністерства — досліджень і технологій; оборони; економіки; освіти і науки. Фінансування науково-дослідних установ здійснюється на під- ставі державного фінансового плану і проекту бюджету. Одержу-вач фінансових коштів зобов’язаний звітуватися про їх викорис-тання, асигнування виділяються без прив’язки до конкретних проектів НДДКР. Одержувачем коштів є вищі навчальні заклади, науково-дослідні центри і товариства, лабораторії, бібліотеки, установи інфраструктури та ін. Найважливішу роль у державній науково-технічній політиці відіграють такі науково-дослідні інститути, як Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, а також великі науково-дослідні центри. Ці установи — самоврядні безприбуткові орга-нізації, цілком чи частково фінансуються державою і нею конт-ролюються. Їхня діяльність орієнтована переважно на здійснення НДДКР відповідно до державних цільових програм і контролю-ється відповідними державними структурами. Держава впливає також через інститут представництва держа-в¬них чиновників у наглядових органах кожного з науково-дослід-них центрів [47, 83]. В Україні Постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1992 р. № 2705-ХІІ «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» були визначені сім пріоритетних науково-технічних напрямів, але дальше погіршення економічної ситуації в країні внеможли-вило реалізацію цих намірів. Протягом 1994—1998 рр. головними напрямами розвитку на-уки і техніки вважались галузеві пріоритети, що забезпечували швидку окупність витрат і наповнення внутрішнього ринку. Це: авіаційна промисловість, суднобудування, аерокосмічна техніка і технології, енергозберігаючі технології, електроніка, оборонні галузі, автомобілебудування. У 1998—1999 рр. до пріоритетних були віднесені ще такі галузі: продовольчий комплекс, сільське господарство, переробна та харчова промисловість, легка, дере-вообробна промисловість і житлове будівництво. Сьогодні державна інноваційна політика, як це визначено новим Законом України «Про інноваційну діяльність»1, має формуватись з урахуванням світових тенденцій науково-технічного розвитку й аналізу існуючих проблем інноваційної діяльності в державі. Виходячи з цього головною метою інноваційної політики визначено створення комплексу системних заходів щодо забезпечення соціально-економічних, організаційних, законодавчо-правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використання науково-техніч¬ного потенціалу; забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих енерго- і ресурсозберігаючих технологій; виробництва та реалізації нових видів конкурентоспро¬можної продукції. До основних напрямів інноваційної політики держави нале-жать такі: • орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки; • визначення науково обґрунтованих пріоритетів інноваційно-го розвитку; • забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, ви-робництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інновацій-них процесів; • здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища; • сприяння розвитку інноваційної інфраструктури; • створення сприятливої кредитної, податкової, амортизацій-ної й митної політики для сфери інноваційної діяльності; • забезпечення прискорення розвитку наукомістких галузей і виробництв, які є «точками зростання» п’ятого технологічного укладу ХХІ ст.; • сприяння розвитку венчурного підприємництва як сектору з підвищеною здатністю до розробки і впровадження інновацій;
Вы читаете Інноваційний менеджмент
