— А коли се було? — питається економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— Ще що далі скажеш? — питається Петро.
— Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як те було.
— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили...
— А чого мене водили по селу? — питається економ.
— Коли ж... вибачте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали...
Як скрикне економ:
— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати!? Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб казна-чого не базікала!
Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.
Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
— Так ти, — каже, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро, — не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи подурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.
Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
ВИПРАВДАЛАСЯ
Дівчина дорікає знайомій молодиці:
— Я ж просила, щоб ви нікому не казали, що я засватана.
— Я й не казала, а тільки спитала куму, чи вона знає про це.
Як син батькові обходиться, таких і собі синів матиме.
Був собі дід, а в нього був син жонатий.
Дід був такий старий, що став уже забуватися.
От син сидить одного разу з жінкою та й почали балакати.
- Що ми будемо з батьком робити, що не вмира та й не вмира?
— Знаєш що? Візьмем лубок здоровий — у нас є, та зсадим його з печі на лубок та винесем на холод, може, простудиться та й вмре до дідька.
- От добре.
Приступили вони до діла.
А він, старесенький, вже зовсім нездужа, сидить на печі: панькайся з ним, годуй його, оббирай та прибирай. Надокучив своїм дітям.
Взяли вони лубок із липи, той, що вози вшивають, унесли його в хату.
— Що ви, тату, все сидите й сидите на печі! Так же нездорово! Прохолодились би надворі!
А надворі — мороз!
Тато одмагається, а вони не слухають: стаскали з печі, посадили на лубок, винесли старого на прохолоду...
А маленький внучок сидить у куточку та й дивиться. Винесли старого. Він плаче, проситься:
— Помилуйте, мені холодно!
Вони таки подержали його, поки вже він і слова не вимове, - труситься весь, трохи не замерз.
Тоді знов унесли в хату й знов посадили на піч.
— Тепер нагрійтесь, тату, так вам буде здоровіше!
А внук аж крекче та мостить щось собі в куточку — грається.
Узяв трісочку, взяв паличку, положив на трісочку й довго мудрував, поки таки паличку поклав так, щоб не падала. Тоді —
