ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА
Нема гірше від тої людини, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула — та другій кумі, а та третій, а третя — п'ятій, десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.
От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська, і гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто, хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не допомагає.
От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це за панщини. І думав він: «Як довідається оконом, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому, селу рознесе. Що його робити?»
Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — відучити її від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».
Ото взяв він оті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зяйця положив у вершу.
Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв усі на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:
— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приткнулась там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?
— Авжеж буває, — каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
— А що, Хвесько? Не казав я тобі?
— Оце диво! — говорить вона. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила!
— Ну, добре, — каже Петро, - ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!
— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? - каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
— Не видано! Ото ж ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.
Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:
— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!
— Та бачу, — каже чоловік. — То що?
— Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики.
- Нум же, чоловіче, струсювати!
Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витяг другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.
— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила!
— Ага, не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позбирали все та й пішли Приходять додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.
— Невже?!
— Їй-бо знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — витяг ті гроші.
- Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як оконом довідається, то зараз одніме.
— От, — каже жінка. — А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!
- Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як
