Вернувсь додому, та щоб шуліка не потаскав курчат, позв'язував їх ниткою, прив'язав до квочки і пустив надвір, а сам став поратись у печі.
Бачив він, що жінка тоді і діжу місить і пшоно товче на кашу, як топиться у печі. От замісив він діжу і став разом на ступу пшоно товкти; а щоб за одним заходом сколотити і масло, прив'язав до пояса горщок із сметаною, бач, з такою гадкою, що як товктиметься пшоно, то й масло сколотиться.
От тільки почав товкти пшоно в ступі, а квочка «кир-р», «кир-р», та курчата як запищать, - він з ступи на двір глянути, чого вони, та зачепився за ломаку і простягся, горщок з сметаною розбивсь.
Дивиться він — аж здоровенний шуліка ухопив курча, а за ним потяглись угору і останні курчата з квочкою, бо в'язані були міцно; так усіх і попер шуліка.
Поки чоловік розглядав, куди поніс шуліка квочку з курчатами, тимчасом убралась свиня у хату, звалила діжу з тістом, воно попливло по хаті, а свиня глита його на весь рот, а друга свиня порається біля пшона в ступі, а тут і в печі погасло. Задумався чоловік, стоїть мовчки: що йому робити. А вже давно — обідня пора.
От вже і жінка повернулася з поля. Приїхала у двір, зирк - квочки нема. Мерщій розпрягла шкапу та в хату, та й пита чоловіка:
— Де квочка з курчатами?
— Де? Шуліка ухопив! Я позв'язував курчат і поприпинав до квочки, щоб шуліка не схопив якого, або щоб не порозбігались, аж шуліка налетів такий здоровенний, що й квочку поніс і курчат.
— А обідати наварив?
— Наварив! Коли в печі погасло!
— Масло сколотив?
— Е, сколотив тобі! Побіг за квочкою, спіткнувся, а горщок розбився і сметану собаки поїли.
— Та що се у тебе тісто по хаті?
— То бісові свині. Як кинувся за квочкою, а вони в хату: одна діжу вивернула, друга пшоно в ступі поїла!
— Так ти, бачу, все поробив?
— Еге ж, поробив! Поробиш за сими іродовими шуліками та свинями.
— А я виорала, що ти сказав, та, бач, у яку ще пору повернулась.
— Еге, там одно діло, а тут бач скільки наказала: і те зроби, і друге зроби, де ж його усе упорати?
— А я упорую кожного дня! От тото ж і є, не сперечайся, не кажи, що жінкам нічого робити!
ЯК ЧОЛОВІК УЧИВ ЛІНИВУ ЖІНКУ
Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, а все гуля, або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість
уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба вже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — І пішли усі в степ, а Олена залишилася з старою матір'ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав! Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже, що він снопи в'язав, третій каже: а я возив
