кріпачкою своєю муштрується (тоді ще кріпаки були і все теє); зичить пані так, що й боже мій, я відтіля, цур вам!
Коли чую, пані — лясь! Ту кріпачку по щоці, а далі вдруге і втретє, та все:
- Брешеш, шельмо, брешеш!
Жінка тая як заголосить:
- Отака, — каже, — усе у нас правда! Он старець божий у дворі (вгледіла, значить, мене), ви скажіть йому, щоб він вам правду заспівав; от у нього правда, так не така, як ваша!
Пані наче й одійшла, давай звать мене:
- Іди, заспівай правди. Якої ти там умієш правди?
— Що ж, кажу, судариня, це пісня важна, трудна; як дасте шість шагів, то заспіваю.
— Та співай, каже, ще й торгуватиметься!
— Ні, поки не дасте, не заспіваю!
А я знаю, значить, що як я виспіваю усе по-правді, то вже не полупить мені грошей, ще й у шию виштовхає! Довго вона приставала і лаялась, мужиком звала, так я — ні та й ні; мусила вона вийнять шестишаговика, дала мені. Я того шестишаговика в кишеню зараз, потім вийняв з-під поли ліру, сів собі гарненько на рундучку.
— Ану-ну, — каже пані, — почуєм, яка там у тебе правда!
— Та й послухайте ж, — кажу. І почав. Як проспівав же теє, що:
та що:
та:
так моя пані як сказиться і зараз до мене:
— Сякий ти, — каже, — такий син, як ти смієш, грубіян, співать мені такеє? Іш ти, — каже, — шельмо, це вже на ту бідну кріпачку. — Постой же, дам я тобі правди! Та знов до мене: Бон, — каже, — мерзавець, женіть його в шию кулаком!
А тут, значить, як заграв я, то вся двірня посходилась: лакеї, кучер. Я скоріш до хвіртки — «хай вам чорт», А вона все репетує:
- Женіть його, грубіяна, в шию, в шию!
Так, звісно, люди тії бачать, що я не винен, за що б їм бити мене? Один, правда, нагнав мене коло самої вже хвіртки та легесенько за шию (це, бач, щоб пані подумала, що він її й справді послухав) та й каже мені:
— Іди скорій з богом, старче: бач, стерво, як ісказилась, мо' чи не лопне!
Дак я так благополучно й вийшов. Добре ж, що я битий уже чоловік, знаю добре тих панів, так шестишаговик і є в мене, а то б не дала й копійки. От яка була мені кумедія з цією правдою!
