Зброю сміху народ спрямовує не тільки проти своїх ворогів, він, як ми уже підкреслили, добродушно посміхається, критикує людські слабості, які проявляються і серед простого народу. Ненормальні відносини в сім'ї, зневажливе ставлення до жінки, порушення моральних кодексів суспільства, слабі сторони людського характеру, — все це не заховаєш від народу. Про вади такого характеру влучно сказано в приказці: «і сміх, і гріх, і жарти, і сльози». Зброєю сміху народ оздоровляє, оберігає від плісняви своє життя, свій побут, свої моральні принципи. Кажуть, що в сім'ї не без виродка. Якраз проти потворства, ненормальностей, моральних виродків спрямована величезна кількість творів, що ми називаємо побутовою сатирою і гумором.
В класичній гуморесці «Кому тяжче» влучно висміяно зневажливе ставлення чоловіка до жінки і її ролі в сім'ї. Тільки на один день помінялися обов'язками жінка й чоловік, і відразу в хаті порушився нормальний хід життя. Та однак не робиться ніяких «скидок» і жінкам, що мають свої слабості і не можуть їх позбутися. Крилатим став вираз «язиката Хвеська», що пішов і в літературу з казки про «швидку на язик» Хвеську, яка не вміла тримати язик за зубами. Мудро й терпеливо, «не молотом», а голодом, учить чоловік ліниву жінку працювати, але в свою чергу народ висміює і недотеп та ледарів — чоловіків («Так то так, та з хати як» і ін.).
Глибока народна мудрість, філософське розуміння життя виступав в повчальній казці «Як внук діда виручив». Тягарем для дітей став у сім'ї старий батько, діти хочуть позбутися його: виносять старого батька на мороз. Бачить це їхній малий син і готується так само зробити з ними, як вони постаріють. Дитяча наївність, прямота присоромлюють дорослих. Вони починають шанувати старих.
Досить розумна і повчальна казка.
Взагалі життя в сім'ї, відносини між її членами, прояви хорошого і поганого в ній знайшли широке відображення у народній сатиричній і гумористичній творчості. Сміх не обходить нікого. Мати, що не вміє або не хоче доглядати дитину, дивується: і чому та дитина плаче? «Уже п'ятий раз її віддубасила, а вона все реве» («Добра мама»). Зла мачуха — образ досить частий у всіх фольклорних жанрах. Часто її згадують і в гумористичних і сатиричних творах («Розз'мний син», «Мачуха й пасинки» та ін.). Тут же зустрічаємо анекдоти про свекрух\невісток («Невістчина спідниця» — стало загально побутуючим виразом), про тещу, що любить дочку і ніяк не може стати щирою і доброзичливою до свого зятя. Люди, що виступають в цих ролях, в більшості випадків не від природи мають погані риси, а одержали їх від тих суспільно-економічних обставин, серед яких виростали.
Окрему групу становлять казки та анекдоти про дурнів. «Дурня всюди б'ють» — так сказано в народному прислів'ї. На цю тему зустрічаємо чимало гумористичних і сатиричних творів, що часто і сюжетом своїм стоять близько один до одного («Дурні», «Дурний Іван та Хвеська», «Дурня всюди б'ють» та ін.).
Розумна людина, що вміє собі раду дати, що вміє опанувати найскладнішу ситуацію, людина, що бореться за правду, влучно відбиває нападки пана, попа чи взагалі несправедливого чоловіка, що проявляє здоровий глузд, тверезий розум і винахідливість, — це герой народних казок і анекдотів. Часто цей герой виявляється не безпосередньо в творові, а виступає як автор — тобто сам народ, що подає свої судження про розказані факти. За смішними, сатиричними образами завжди присутнє вічно здорове, молоде, життєрадісне обличчя народу.
Відвага — це ідеальна риса народного героя. Таким здебільшого у народно-поетичній творчості виступає козак-запорожець. Симпатії народу завжди на боці сміливих, вольових людей. Тонко і їдко висміяні боягузи, страхополохи, панікери, яким від переляку миша здається вовком («Сто вовків»). Полохливий, але на словах герой, чоловік хвастає перед жінкою вночі, що він не побоїться навіть до вікна у хаті підійти, коли під хатою гавкають собаки («Сміливий»). Зневага до боягузів і хвальків — мотив, що постійно виступає в народних творах усіх жанрів.
Треба відзначити, що серед творів на побутові теми є чимало гумористичних сценок, виконаних з блискучою майстерністю в побудові діалогу, з умінням схопити характерне в житті і піднести його до типового, причому викласти все в досить влучній, експресивній формі. Ось короткий, дотепний діалог «Дружня розмова»:
— Е, куме, постарів уже ваш пес, ледве ноги волочить і хвіст опустив...
— Е, ні, куме, коли б ще ви так гавкали, як він.
Або інший, повний добродушного гумору, епізод. «Їхав дядько пеганою конякою, а вона й пристала, так він сам запрігся, а коня прив'язав до воза, та й каже:
«Собача коняко, не схотіла їхать, так іди пішки».
Діти, особливо у віці від двох років до шести, мають багато своєрідного у їх поведінці, в ставленні до зовнішнього світу, в розумінні явищ життя і людей. Часто їхні розмови і запити настільки смішні і оригінальні, що стають подібними до анекдотів. Шкода, що серед українських літераторів ніхто не зайнявся записом цих дитячих розмов і запитань, — вони могли б послужити прекрасним матеріалом для книги, подібної до тої, яку подарував читачам уже кількома виданнями К. Чуковський («От двух до пяти»).
Групу таких «дитячих» анекдотів, і гумористичних діалогів подаємо у цьому збірнику. Запитання дітей часто бувають такими оригінальними і несподіваними, що ставлять у комічне становище і мудру дорослу людину.
