справа набуде такого широкого розголосу. Позаяк я взявся до неї, то, певна річ, мушу нести за неї відповідальність. Але отримувати за це винагороду не збираюся.
Фукаері ледьледь здвигнула плечима.
– Повір, це правда. Навіть якщо я так зроблю, ніщо, гадаю, не зміниться. Але мені треба чітко визначити свою позицію.
– До кого?
– Насамперед до себе самого, – трохи понизивши голос, відповів Тенґо.
Узявши в руки кришку банки з джемом, Фукаері розглядала її як щось рідкісне.
– Та, може, це вже надто пізно, – додав він.
І на це Фукаері нічого не сказала.
Коли після першої Тенґо зателефонував Комацу у видавництво (зранку Комацу не приходив на роботу), слухавку взяла жінка й сказала, що він уже кілька днів не з'являється в редакції. Більше нічого вона не знала. А якщо й знала, то, видно, не збиралася розповідати Тенґо. На його прохання жінка з'єднала Тенґо з іншим знайомим редактором. Той редактор завідував місячником, в якому Тенґо вів під псевдонімом невелику колонку. Він був старший від Тенґо на два роки, закінчив той самий університет і приязно ставився до нього.
– Комацусан уже тиждень не з'являється у видавництві, – повідомив той редактор. – На третій день телефонував і сказав, що погано почувається. І після того перестав приходити на роботу. Колеги занепокоїлися. Як би там не було, Комацусан став відповідальним редактором «Повітряної личинки» й самодин керував випуском тієї книжки. Як редактор літературномистецького часопису він так одгородився від усіх, щоб ніхто його не тривожив. І тому, коли перестав ходити на роботу, ніхто з колег не може чимось зарадити. Можна тільки сказати, що нема ради, якщо погано почувається.
– В якому розумінні?
– Не знаю. Сказав лише, що погано почувається. Сказав і поклав слухавку. Відтоді зовсім не давав про себе знати.
– Комацусан має сім'ю?
– Ні, живе самодин. Мав дружину й дитину, але вже давно розлучився. Так кажуть. Сам нічого не розповідає, тому жодних подробиць невідомо.
– У всякому разі, дивно, що він цілий тиждень не приходить на роботу й лише один раз зателефонував. Правда?
– Бо, як знаєте, він не може похвалитися здоровим глуздом.
Не випускаючи з рук слухавки, Тенґо подумав над цим і сказав:
– Справді він сам не знає, що може витворити. Не визнає загальновизнаних суспільних норм і має свавільну вдачу. Проте, наскільки мені відомо, до роботи ставиться відповідально. Просто не віриться, що в той час, коли «Повітряна личинка» так успішно продається, він, хоч і хворий, кинув на півдорозі цю справу й навіть не підтримує як слід зв'язку з видавництвом. Досі з ним такого не траплялося.
– Це правда, – погодився редактор. – Можливо, варто навідатися до нього додому і все розізнати. У зв'язку із зникненням Фукаері заварилася каша із «Сакіґаке». Можна подумати, що щось таки сталося. Я не думаю, що Комацусан, удаючи хворого, не ходить на роботу. Скоріше він зайнятий тим, що десь переховує Фукаері.
Тенґо мовчав. Він не міг сказати, що вона перед ним чистить вухо ватяною паличкою.
– Крім того, він зав'язнув по вуха в історії з тією книжкою. Вона добре продається, але щось його не задовольняє. Так здається не тільки мені, але й багатьом нашим колегам у видавництві… До речі, ви маєте до Комацусана якусь справу?
– Ні, не маю нічого особливого. Просто давно з ним не розмовляв, тому й вирішив спитати, як поживає.
– Останнім часом він був дуже заклопотаний. Можливо, перебував під стресом. У всякому разі, «Повітряна личинка» – перший бестселер нашого видавництва в його історії. Цьогорічний бонус – велика для нас утіха. А ви цю книжку вже прочитали?
