Інший спосіб полягав у тому, щоб доручити пошук Аомаме великому довідководетективному агентству. Вони звикли розшукувати людей. Мають для цього різні засоби й зв'язки. Як натраплять на слід, то, напевне, швидко знайдуть. І, можливо, не вимагатимуть високої плати. «Але краще відкласти це на останок, – вирішив Тенґо. – Передусім спробую власними силами обійтися». Йому здалося, що варто ще трохи помізкувати, на що сам здатний.
Повернувшись додому, коли стемніло, Тенґо побачив, що Фукаері, сидячи на підлозі, слухає грамплатівки – старі джазові записи, які залишила заміжня подруга. На підлозі валялися футляри з під платівок Дюка Еллінґтона, Бені Ґудмана, Біллі Холідея. На програвачеві зараз крутилася платівка із піснею «Chantez Les Bas» y виконанні Луї Армстронґа. Вражаюча пісня. Почувши її, Тенґо згадав про заміжню подругу. У перерві під час сексу вони удвох часто слухали цю платівку. Наприкінці цієї мелодії тромбоніст Траммі Янґ так розпалився, що забув про домовленість і зайвий раз повторив приспів на вісім тактів. «Послухай ось це місце!» – пояснювала подруга. Ясна річ, Тенґо мав обов'язок вставати з ліжка й голим іти до сусідньої кімнати й перевертати платівку, коли один її бік закінчувався. Все це він згадував зараз з приємністю. Звісно, він не думав, що такі їхні стосунки триватимуть вічно. Але на такий раптовий їх кінець і не сподівався.
Побачивши, з яким запалом Фукаері слухає платівки, які залишила Кьоко Ясуда, він здивувався. Здавалося, що вона, насупивши брови, намагається почути в музиці минулої епохи щось більше, ніж музику. А може, напруживши зір, старається помітити в її звучанні якусь тінь.
– Ця платівка тобі сподобалася?
– Я слухала її кілька разів, – відповіла дівчина. – Ви не проти?
– Звичайно, не проти. А хіба самій тобі не було нудно?
Фукаері ледьледь хитнула головою.
– Я думала.
Тенґо хотів запитати в неї про те, що сталося між ними вчора ввечері, коли бушувала громовиця. Мовляв,
Однак отримати пряму відповідь він не сподівався, навіть якби про це запитав. Крім того, не мав охоти заводити подібну розмову такого мирного, спокійного вересневого вечора. Подібну розмову годилося вести в темний час, у темному місці, серед несамовитої зливи. У звичайний день її зміст, можливо, докорінно змінився б.
– У тебе нема місячного? – з іншого боку спитав Тенґо. Хотів почути відповідь – ні або так.
– Нема, – коротко відповіла вона.
– Не було ні разу?
– Так, ні разу.
– Може, я пхаю носа не в свою справу, але вважаю незвичайним те, що у свої сімнадцять ти ще не мала місячного.
Фукаері злегка здвигнула плечима.
– З цього приводу до лікаря зверталася?
Вона хитнула головою.
– Це не допомогло б.
– Чому не допомогло б?
Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.
–
