– Звичайно, прочитав. Як рукопис, поданий на конкурс.
– Справді, ви ж рецензували рукопис.
– Це – добре написане, цікаве оповідання.
– Так, справді з цікавим змістом. Варте того, щоб його почитати.
В цих словах Тенґо причулася зловісна нотка.
– У цьому проявилася його інтуїція як редактора. Твір дуже майстерно написаний. Не сумніваюсь. Навіть трохи
Тенґо промимрив щось невиразне.
А його співрозмовник вів далі:
– Химерна, таємнича історія. Між нами кажучи, у видавництві перешіптуються, що, мовляв, Комацусан приклав руку до цього твору, вийшовши за межі здорового глузду. Я в цьому сумніваюся, та якщо це правда, то ми маємо небезпечну бомбу.
– А може, вам просто щастить.
– Якщо й щастить, то чи довго так триватиме? – сказав редактор.
Подякувавши, Тенґо скінчив розмову.
Поклавши слухавку, він сказав Фукаері:
– Уже цілий тиждень Комацусан не ходить на роботу, і не дає про себе знати.
Дівчина нічого не відповіла.
– Схоже, що навколо мене одні за одними зникають люди, – мовив Тенґо.
Фукаері знову нічого не сказала.
Тенґо раптом згадав той факт, що кожного дня поверхня людської шкіри втрачає сорок мільйонів клітин. Вони лущаться і, перетворюючись на дрібні, невидимі оком пилинки, зникають у повітрі. Можливо, ми для цього світу – клітини своєрідної епідерми. Якщо це так, то нема чого дивуватися, що хтось одного дня несподівано зникає.
– Може, наступного разу моя черга, – сказав він.
Фукаері коротко хитнула головою.
– Ви не зможете пропасти.
– Чому?
– Бо зробили очищення.
Кілька секунд Тенґо над цим розмірковував. Але, звісно, ніякого висновку не дійшов. Наперед знав, що не варто думати. Однак зовсім не думати не міг.
