– Це правда, – погодилася стара пані.
– Для мене це дуже важливе надбання.
– Дякую. Якщо ви так вважаєте, то це мене трохи радує.
Аомаме з прикрістю усвідомлювала, що не зможе зустрічатися із старою пані, яка була для неї однією з небагатьох близьких людей.
– Будьте здорові! – промовила Аомаме.
– І ви так само будьте здорові! – сказала стара пані. – Нехай вам щастить.
– Якщо це можливо, – сказала Аомаме. Щастя було для неї чимось дуже далеким.
Слухавку взяв Тамару.
– Поки що ви
– Ще ні.
– Краще таки не користуватися.
– Постараюсь виправдати ваші сподівання, – сказала Аомаме.
Зробивши коротку паузу, Тамару промовив:
– Я недавно вам казав, що виріс у сиротинці в горах Хоккайдо.
– Що вас туди помістили після розлуки з батьками й репатріації із Сахаліну.
– У тому закладі перебував хлопець, молодший за мене на два роки, змішаної крові – японки та неграсолдата, що служив на американській військовій базі поблизу Місави. Мати того хлопця була чи то повією, чи то офіціанткою бару. Він опинився там, коли відразу після народження мати його покинула. Був дебелий, але на розум не дуже багатий. Звісно, навколишні діти часто з нього знущалися. Бо кольором шкіри відрізнявся. Гадаю, ви це розумієте.
– Та начебто.
– Позаяк я не японець, то мимоволі взяв на себе роль його захисника. Бо ми обидва опинилися в однакових умовах. Як кореєць, експатрійований із Сахаліну, і син негра та повії. Ми належали до найнижчої касти. Але внаслідок цього я загартувався. Зміцнив свій характер. А він ніяк не зміг. Якби я був не взяв його під свою опіку, то він загинув би. Бо в такому середовищі він, схильний до бійки з будьякого приводу, не вижив би.
Аомаме мовчки слухала його розповідь.
– Хоч би що йому доручали, нічого в нього не виходило. Нічого нормально не міг зробити. Ні ґудзика застебнути, ні зад як слід витерти. А от у різьбі був неперевершеним. Якщо тільки мав у руках ножа й шматок дерева, то вмить якусь гарненьку річ вирізьблював. Не малюючи ескіза, точно відтворював тривимірний предмет, образ якого раптом виник у голові. Тонко, реалістично. Був посвоєму геніальним. Чимось дивовижним.
– Із savant syndrome,18 – сказала Аомаме.
– Так, справді. І я пізніше про це дізнався. Це так званий «синдром ученого». Існують люди, наділені такими незвичайними здібностями. Але тоді про це ніхто не здогадувався. Вважали, що він розумово відсталий. З тупою головою, але спритними руками, які майстерно різьблять. Однак чомусь він вирізьблював тільки мишей. Вони в нього гарно виходили. Як не дивись, здавалися живими. Однак нічого іншого він не робив. Усі його просили вирізьбити інших тварин. Скажімо, коня або ведмедя. Заради цього водили його навіть у зоопарк. Та хлопець не виявляв до інших тварин жодного зацікавлення. Тому всі з цим примирились і дозволили йому вирізьблювати тільки мишей. Як йому подобалося. Він створював мишей різноманітної форми, розміру й вигляду. Що й казати, дивовижа, та й годі! Бо в сиротинці не
