– Схоже, ніби причина й наслідок безнадійно переплуталися, – сказав він, узявши себе в руки. – Невідомо, що було раніше, а що пізніше. В усякому разі, ми опинилися в новому світі.
Фукаері підвела голову й заглянула в очі Тенґо. Може, це тільки здавалось, але в її очах ледьледь спалахнуло лагідне світло.
– В усякому разі, колишнього світу вже нема, – сказав Тенґо.
Фукаері злегка здвигнула плечима.
– Ми в ньому житимемо.
– У світі з двома Місяцями?
Вона на це не відповіла. Ця вродлива сімнадцятирічна дівчина, міцно стуливши губи, дивилася прямо в очі Тенґо. Як Аомаме на нього, десятирічного, в аудиторії після уроків. В її погляді вчувалася глибина й сила зосередженості. Під таким поглядом Фукаері йому здалося, ніби він скам'янів. Скам'янівши, перетворився на новий Місяць. Малий, здеформований. Невдовзі Фукаері послабила свій погляд. Підняла праву руку й пальцем торкнулася легенько скроні. Наче хотіла прочитати власні таємничі думки.
– Ви шукали ту людину, – спитала Фукаері.
– Так.
– Але не знайшли.
– Не знайшов, – відповів Тенґо.
Аомаме не знайшов, але натомість відкрив світ з двома Місяцями. Бо за підказкою Фукаері порився у своїй пам'яті й тому захотів подивитися на Місяць.
Дівчина трохи послабила свій погляд і взяла в руку склянку з вином. Взявши його в рот, пила, немов щось дорогоцінне, як комаха росу.
– Ти сказала, що вона десь ховається. Якщо це так, то її нелегко знайти.
– Можете не турбуватися, – мовила дівчина.
– Можу не турбуватися, – повторив її слова Тенґо. Фукаері виразно кивнула.
– Тобто ти хочеш сказати, що я зможу її знайти?
– Вона вас знайде, – тихо сказала дівчина. Голосом, схожим на вітер над м'якими травами полів.
– У кварталі Коендзі?
Фукаері задумалася. Мовляв, не знаю.
– Десь, – відповіла вона.
– Десь
Фукаері легенько кивнула.
– Поки на небі два Місяці.
