– Ні, я сьогодні раптом похопився і сів на електричку, – чесно признався Тенґо.
Медсестра поглянула на нього трохи здивованими очима й сказала:
– У нас заведено наперед домовлятися про зустріч. У нас свій розклад роботи, й з пацієнтами треба рахуватися.
– Вибачте. Я не знав.
– Коли минулого разу ви приїжджали?
– Два роки тому.
– Два роки тому, – повторила медсестра, перевіряючи кульковою ручкою список відвідувачів. – Значить, за два роки не могли ні разу навідатися?
– Так, – відповів Тенґо.
– Згідно з цим реєстром, ви – єдиний кревний родич Каванасана.
– Саме так.
Поклавши список на конторку, медсестра зиркнула на Тенґо, але нічого не сказала. В її очах не було осуду. Лише намагання у чомусь упевнитися. Очевидно, Тенґо не був особливим винятком.
– Ваш батько на занятті з групової реабілітації. Через півгодини воно скінчиться, й після того ви зможете з ним побачитися.
– Як почувається мій батько?
– Фізично здоровий. Без ніяких проблем.
Подякувавши медсестрі, Тенґо гаяв час у кімнаті відпочинку біля входу. Сидячи на дивані, що відгонив старовиною, вийняв книжку й читав далі. Раз у раз подував вітер із запахом моря і тихо шелестів сосновим віттям. Міріади цикад, прилипнувши до кори дерев, безупинно сюрчали. Літо було в розпалі, але вони, напевне, здогадувалися, що воно триватиме недовго. Вони так надривали свої голоси, ніби шкодували, що залишилося мало жити.
Згодом прийшла медсестра в окулярах і повідомила, що заняття з реабілітації скінчилося й можна побачитися з батьком.
– Я проведу вас до його палати, – сказала вона.
Тенґо підвівся з дивана й, проходячи повз велике дзеркало, підвішене на стіні, вперше звернув увагу на те, яка в нього неохайна зовнішність. Блякла саржева сорочка з непідходящими ґудзиками поверх теніски з того часу, коли в Японії гастролював Джеф Бек, штани з цупкої бавовняної тканини, заляпані соусом на колінах, давно не чищені туфлі кольору хакі й бейсбольна шапочка. Як не крути, він не мав вигляду тридцятирічного сина, який уперше за два роки прибув провідати батька. Приїхав без жодного гостинця. Лише з книжкою малого формату, запханою в кишеню. Тож природно, що сестра поглядала на нього здивованими очима.
Перетинаючи двір по дорозі до батькового корпусу, медсестра коротко пояснила, що оздоровниця складається з трьох корпусів, а пацієнта поселяють в один із них залежно від ступеня його захворювання. Сказала, що батько перебуває в корпусі «середнього ступеня», що загалом люди передусім потрапляють у корпус «легкого ступеня», потім переходять у корпус «середнього ступеня» й нарешті – в корпус «тяжкого ступеня». Як у випадку дверей, що відчиняються в один бік, повернення назад не буває. З корпусу «тяжкого ступеня» нема куди переходити. Хіба що до крематорію, але цього, звісно, медсестра не сказала. Та було ясно, що вона мала на увазі.
Батькова палата була двомісною, але його співмешканець пішов на заняття в якомусь класі. Для реабілітації пацієнтів в оздоровниці слугували різні класи – гончарства, садівництва, фізичних вправ тощо. Однак сама реабілітація не призначалася для повного одужання, а ставила собі за мету хоч трохи сповільнити розвиток хвороби. Або просто для того, щоб згаяти час. Батько сидів у кріслі біля підвіконня й дивився надвір у відчинене вікно. Його руки лежали на колінах. Поряд на столі, у горщику, росла квітка з кількома дрібними пелюстками. Підлога була з м'якого матеріалу, щоб хворий не покалічився, якщо навіть упаде. Два простих дерев'яних ліжка, два письмових столики, шафа для одягу й особистих речей, маленькі книжкові полички поряд зі столиками, штори на вікні, за багато років пожовклі від сонячного світла, – от і вся обстановка.
Тенґо не відразу зрозумів, що старий чоловік на стільці біля підвіконня – його власний батько. Він став набагато меншим. Точніше кажучи,
