1Q84. Книга ІІ

«Цей чоловік добре розуміє моє запитання. Тільки не хоче про це говорити», – подумав Тенґо.

– Тату! – звернувся він до батька. – Можливо, насправді ви – не мій батько, але поки що я до вас так звертаюся. Бо іншого звертання не знаю. Правду кажучи, я досі вас не любив. Іноді, здавалось, навіть ненавидів. Ви це розумієте? Та якщо ви – не мій батько й між нами нема кревної спорідненості, то зникне причина для ненависті. Наразі я не знаю, чи зумію вас полюбити. Але гадаю, що принаймні тепер вас зрозумію. Бо я постійно дошукувався правди. Хто я такий, звідки прийшов? От що я хотів знати. Однак ніхто мені цього не казав. Якби ви зараз ось тут розповіли всю правду, я перестав би вас ненавидіти й цуратися. Це було б для мене великою розрадою.

Як і перед тим, батько мовчки дивився на Тенґо своїми безвиразними очима. Та начебто в глибині його порожніх ластів'ячих гнізд засвітилося щось дуже маленьке.

– Я – ніхто,  – вів далі Тенґо. – Ви правду сказали. Мене самого ніби викинули вночі в море. Я тримаюся на його поверхні, але навколо себе не бачу нікого. Гукаю, але відповіді не чую. Я ні до чого не прив'язаний. Крім вас, не маю нікого, кого можна назвати хоч якимось родичем. Але ви приховуєте таємницю й нічого не збираєтесь мені розповідати. А ваша пам'ять то спалахує, то гасне в цьому приморському містечку й з кожним днем невідворотно пропадає. Так само пропадає і правда про мене. Якщо правда не прийде мені на допомогу, то я не стану ніким і в майбутньому. Ви правильно сказали.

– Знання – це дорогоцінний капітал фірми, – одноманітним тоном проказав батько. Але його голос став слабшим, ніж перед тим. Здавалося, наче хтось за його спиною простяг руку й зменшив його гучність. – Цей капітал треба наполегливо нагромаджувати й розсудливо використовувати. А його плоди передавати наступному поколінню. А тому «NHK» вимагає від усіх абонентів плати…

«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, – подумав Тенґо. – Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Ізза такої огорожі мусив витягти живу людину.

Він перебив батька:

– Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?

Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.

А тим часом Тенґо провадив далі:

– Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я – самодин як палець. І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, – одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?

Міцно стуливши губи, батько поринув у мовчання. З виразу його обличчя Тенґо не міг зробити висновку, наскільки він зрозумів його слова. Мовчав і Тенґо, вмостившись у кріслі. Вітер, подуваючи з відчиненого вікна, гойдав вицвілими на сонці шторами, дрібними пелюстками квітки в горщику й вилітав через розчинені двері в коридор. Запах моря став набагато відчутнішим. Сюрчання цикад змішувалося з м'яким шурхотом соснової глиці.

Тихим голосом Тенґо провадив далі:

– Я часто бачу видіння. Здавна, одне й те саме. Думаю, що, мабуть, це не видіння, а реальна картина, що збереглася в моїй пам'яті. Поряд зі мною, півторарічним, лежить мати, яка обіймається з молодим чоловіком. І той чоловік – не ви. А хто – не знаю. Але не сумніваюся, що не ви. Бозначому ця картина назавжди закарбувалася під повіками.

Батько нічого не сказав. Але в його очах явно проглядало щось нове. Щось нетутешнє. Обидва зберігали мовчанку. Тенґо прислухався до вітру, що раптом подужчав, але не був певний, чи батько щось чує.

– Ви мені чогось не почитали б? – сказав офіційним тоном батько після довгої паузи. – Я не можу читати, бо очі болять. Не можу довго зосереджуватися на ієрогліфах. Книжки на полиці. Виберіть ту, яка вам сподобається.

Тенґо покірно встав з крісла й переглянув корінці книжок на полиці. Здебільшого історичних романів, серед яких були й усі томи «Перевалу Дайбосацу».⁷ Однак Тенґо не мав охоти читати вголос батькові старі романи, в яких використовується лексика славетних минулих часів.

– Якщо не заперечуєте, я хотів би прочитати вам оповідання про котяче місто, – сказав Тенґо. – Я взяв його із собою, щоб самому почитати.

– Оповідання про котяче місто, – повторив батько й хвилину роздумував над цими словами. – Почитайте, якщо це не завдасть вам клопоту.