Тенґо зиркнув на наручний годинник.
– Ні, не завдасть. До відходу електрички є ще час. Це оповідання дивне, а тому я не впевнений, що воно вам сподобається.
Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання «Котяче місто». Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів дватри Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.
– У тому котячому місті, напевне, було телебачення? – передусім з професійного погляду спитав батько.
– Оповідання написав у 30х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.
– Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.
Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.
– Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? – обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.
– Не знаю, – відповів Тенґо. – Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало – скажімо, повмирали від заразної хвороби, – там оселилися коти.
Батько кивнув.
– Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.
– Усі так роблять?
– Саме так, – підтвердив батько.
– А ви яке порожнє місце заповнили?
Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:
– Ти цього не зрозумієш.
– Не зрозумію, – сказав Тенґо.
Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.
–
Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.
– Ясно. В усякому разі, ви заповнили
– Ти, – коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. – Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.
– Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?
