– Пропадаємо, як місто, – сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.
– Пропадаємо, як місто, – повторив Тенґо батькові слова.
– Жінки, яка тебе народила, ніде нема.
–
Батько промовчав.
Тенґо зітхнув.
– То хто ж мій батько?
– Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.
Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.
– Злигалася з порожнім місцем?
– Так.
– І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?
– Томуто я, здається, вже казав, – неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, – що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.
– Так що, я походжу з порожнього місця? – спитав Тенґо.
Відповіді не було.
Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: «Ні, цей чоловік – не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяктак доживає на примор'ї. І хочнехоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?».
Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.
Розділ 9
(про Аомаме)
Розплата за даровану благодать
Коли Аомаме зайшла всередину, Голомозий за її плечима негайно зачинив двері. В кімнаті панувала темрява. Важкі штори заслоняли вікна, внутрішнє освітлення було погашене. Крізь щілини у шторах ледьледь просочувалося світло, але воно лише підкреслювало навколишню пітьму. Минув якийсь час, поки очі призвичаїлися до неї, як це буває, коли заходиш у кінотеатр під час сеансу або в планетарій. Спочатку Аомаме впав в очі циферблат електронного годинника, що стояв на низькому столику. Його зелені цифри показували 7:20 вечора. Потім, через певний час, вона помітила велике ліжко під протилежною стіною. Електронний годинник стояв в його узголів'ї. Порівняно з просторою суміжною кімнатою ця була трохи тіснішою, але більшою за звичайний готельний номер.
На ліжку видніло щось чорнечорнісіньке, схоже на горбок. Знову минув певний час, поки стало ясно, що невиразні, зовсім незмінні обриси горбка належать сонній людині. Ніяких ознак її життя Аомаме не помітила. Не почула й дихання. Лише тихо шипів, розганяючи повітря, кондиціонер, підвішений майже під стелею. Однак це не означало, що людина мертва. Голомозий поводився згідно з припущенням, що
Це був досить великий чоловік. Напевне, таки чоловік. Здається, своїм обличчям він одвернувся в інший бік. І не лежав навзнак під ковдрою, а долілиць на ліжку, застеленому укривалом. Як велетенська тварина, рани якої лікували, оберігаючи від остаточного виснаження у печері.
