– Тату! – вигукнув Тенґо. Цього слова він давно не вимовляв. – Я – Тенґо. Ваш син.
– Я не маю сина, – прямо сказав батько.
– Ви не маєте сина, – механічно повторив Тенґо.
Батько кивнув.
– Ну то скажіть, хто, власне, я такий? – спитав Тенґо.
– Ви – ніхто, – відповів батько. І двічі коротко хитнув головою.
Тенґо затаїв подих і на якийсь час утратив мову. Не говорив більше й батько. Серед повної тиші кожен з них длубався у плутанині власних думок. І тільки цикади сюрчали безперестанку, на весь голос.
«Можливо, цей чоловік тепер каже правду, – подумав Тенґо. – Може, його пам'ять пропала й свідомість потьмарилася. Однак його слова – мабуть, правдиві». Це Тенґо розумів інтуїтивно.
– І що це означає? – допитувався Тенґо.
– Ви – ніхто, – незворушним голосом повторив батько. – Ніким не були, не є й не станете в майбутньому.
Він хотів підвестися зі стільця, податися до станції і відразу повернутися до Токіо. Те, що сподівався почути, почув. Однак не міг устати. Як юнак, що під час подорожі потрапив до котячого міста. Його не відпускала цікавість. Тенґо прагнув дізнатися докладніше, що за всім цим ховається, почути ясну відповідь. Звісно, там його підстерігала небезпека. Та якщо він проґавить таку нагоду, то, можливо, вже ніколи в житті не взнає таємниці про себе самого, яка назавжди потоне в тумані.
Тенґо подумки добирав слова й переставляв у новому порядку. І нарешті рішуче вимовив запитання, яке ще в дитинстві пробував поставити, але так і не зумів:
– Отже, ви хочете сказати, що ви – не мій біологічний батько? І між нами нема кревної спорідненості?
Батько мовчки поглядав на Тенґо. На його обличчі Тенґо не міг прочитати, чи він зрозумів суть запитання, чи ні.
– Красти електромагнітні хвилі – це порушення закону, – сказав батько, дивлячись Тенґо в очі. – Таке саме, як викрадення грошей або коштовних речей. Ви так не вважаєте?
– Ваша правда, – відразу погодився Тенґо.
Батько кілька разів задоволено кивнув.
– Електромагнітні хвилі не падають безплатно з неба, як дощ або сніг, – вів далі батько.
Стуливши рота, Тенґо спостерігав за батьковими руками, що лежали рівненько на колінах – права на правому коліні, ліва на лівому – й не ворушилися. Маленькі й чорні – здавалось, усе його тіло просякло засмагою, – вони трудилися на відкритому повітрі упродовж багатьох років.
– Моя мати не захворіла й не померла, коли я був ще малим? – повільно, підкреслюючи кожне слово, запитав Тенґо.
Батько не відповів. Вираз його обличчя не змінився. І руки не ворухнулися. А його очі дивилися на Тенґо так, ніби спостерігали щось незнайоме.
– Мати пішла з дому? І покинула вас зі мною? Можливо, пішла разом з іншим чоловіком? Чи ні?
Батько кивнув.
