1Q84. Книга ІІ

очні ямки здавалися набагато більшими, ніж колись. Чоло переорали три глибокі зморшки. Голова начебто стала ще більш здеформованою – очевидно, через те, що волосся покоротшало. Внаслідок цього, здавалось, і деформація голови впадала в очі. Брови подовшали й погустішали. З вух випиналися сиві волосинки. Великі настовбурчені вуха стали ще більшими й скидалися на крильця кажана. І тільки ніс залишився незмінним. На відміну від вух, зовсім круглим і з темночервоним відтінком. Краї губ обвисли, і здавалось, що з них отот потече слина. З ледьледь розтуленого рота визирали нерівні зуби. Постать батька, що незворушно сидів біля підвіконня, скидалася на автопортрет Ван Ґоґа в останні роки життя.

Навіть коли Тенґо зайшов у кімнату, цей чоловік лише зиркнув на нього, а після того й далі дивився на краєвид за вікном. Здалека він видавався не людиною, а, скоріше, створінням, близьким до пацюка чи білки. Не дуже охайним, але наділеним посвоєму сильним розумом. Та насправді це був батько. Або краще сказати – порожня шкаралупа. Два останні роки життя забрали від нього більшу половину тіла. Зовсім як податковий інспектор, що немилосердно реквізує меблі в бідному домі. Батько, яким його пам'ятав Тенґо, завжди був наполегливою, охочою до роботи людиною. Не схильною до самозаглиблення й фантазування, він дотримувався своєї моралі й мав просту, але сильну волю. Був витривалим – Тенґо ні разу не чув від нього виправдань або скарг. А от зараз він перетворився на тінь, на порожній дім, з якого винесли все, навіть тепло.

– Каванасан! – звернулася медсестра до батька виразним, добре поставленим голосом. Видно, її навчили так говорити з пацієнтами. – Каванасан, візьміть себе в руки! До вас прийшов син!

Батько ще раз глипнув на гостя. Двоє його безвиразних очей здалися Тенґо порожніми ластів'ячими гніздами, що залишилися під дахом.

– Добрий день! – привітався Тенґо.

– Каванасан, ваш син приїхав з Токіо, – сказала медсестра.

Батько нічого не відповів, лише дивився прямо в обличчя Тенґо. Так, ніби читав незрозуміле повідомлення, написане іноземною мовою.

– О пів на сьому починається вечеря, – сказала медсестра. – А до того часу почувайтесь, як удома.

Як тільки вона пішла, Тенґо, трохи повагавшись, наблизився до батька й сів на стілець навпроти нього. Стілець був обшитий збляклою тканиною, а його дерев'яна частина від тривалого користування вкрилася подряпинами. Батько стежив, як Тенґо сидів на ньому.

– Ви здорові? – спитав він.

– Дякую, здоровий, – сухим тоном відповів батько.

Тенґо не знав, що сказати далі. Перебираючи пальцями третій зверху ґудзик сорочки із бавовняної саржі, він кинув погляд на сосновий бір за вікном, а потім знову глянув на батька.

– Ви приїхали з Токіо? – спитав батько. Здавалось, він не міг пригадати Тенґо.

– З Токіо.

– На експресі?

– Так, – відповів Тенґо. – До Татеями їхав на експресі, а потім пересів на звичайний поїзд і прибув до Тікури.

– Приїхали купатися в морі? – запитав батько.

– Я – Тенґо. Тенґо Кавана. Ваш син, – сказав Тенґо.

– А де в Токіо мешкаєте? – запитав батько.

– В Енкакудзі. Район Суґінамі.

Три зморшки на батьковому чолі поглибшали.

– Чимало людей бреше, бо не хоче платити за послуги «NHK».